Розділ I. АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

На початку VIII століття нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації, несподівано для тодішньої Ойкумени породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об'єднані в гігантську державу — Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам (Іслам (араб., букв.) — покірність), яка поширювалась арабськими завойовниками.

Культура ісламу починає формуватися в першій половині VII століття, багатого на драматичні події в Аравії. Вони стали елементами мусульманської культури, мали надзвичайне значення для молодого соціуму й тому заслуговують на докладніший розгляд.

1. Передумови формування культурного регіону

2. Коран — пам'ятка культури

Коран (араб, кур'ан, букв. — читання) — найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Вплив Корану на духовний і суспільний розвиток народів Сходу дає право віднести його до найцінніших здобутків культурного поступу всього людства. В історії світової культури він займає місце поряд зі Старим і Новим Заповітами.

Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і родинних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшло в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література, народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, алюзій на образи Корану. І тут знову буде доречним порівняння Корану з Біблією.

Ця культурна пам'ятка виникла на рубежі двох історичних епох — під час переходу від родоплемінного устрою до класового — і віддзеркалила радикальні зміни основ світогляду народів, які населяли стародавню Аравію. Іслам, як і іудаїзм, формувався й стверджувався досить різким запереченням язичницької культури. Уже в Середньовіччі внаслідок браку культурної спадковості чимала частина Корану стала незрозумілою для мусульман і його взагалі не читали без коментарів. Ті елементи релігійної свідомості й вірувань, обрядових і культових традицій язичницького населення родоплемінної Аравії VI — початку VII століття, до яких постійно апелює в Корані Мухаммад і які були об'єктом його викривального пафосу, з великими труднощами реконструюються сучасною наукою. Фактично втрачений багатий фольклор осілих і кочових язичницьких, бедуїнських племен, котрих навернули до християнства чи іудаїзму. Передусім зазнала втрат усна традиція, яка передавала їхні міфологічні уявлення. Безповоротно втрачені релігійні перекази іудейських і християнських общин, що проживали на Аравійському півострові, зокрема в Мецці та Медіні. Зрештою, ми майже нічого не знаємо про релігійний фольклор пророцьких та богошукацьких рухів в Аравії VI — першої половини VII століття, до яких належав і сам Мухаммад. Зрозуміло ж, що саме ця культурно-ідеологічна стихія слугувала життєдайним середовищем ідей, образів і мотивів "пророчих одкровень" Мухаммада.

Коран разюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це не цілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, тим більше — не теологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення ісламу. Коран народжувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, і тому не мав будь-якого плану. Він наводить виступи, проповіді, "пророчі одкровення", що вмовляють чи викривають, повчальні історико-релігійні оповіді про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі й заклинання, етико-правові та обрядові приписи. Усе це було проголошене в різний час протягом більш як двадцяти років, з 610 по 632 рік, перед різними аудиторіями і з приводу різних конкретних обставин, мало зв'язок з різними подіями або ж народжувалося суто внутрішніми спонуканнями.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історико-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам'ятка прози арабською мовою, що відобразила завдяки художнім засобам етапи еволюції особистості Мухаммада, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної літературної мови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.

Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммада й після його смерті. Усною була вся словесність родового суспільства Аравії, що зумовило специфічні риси його культури. В цій культурі магічну силу мали слово, звук, а не літера. Системи писемності характерні в той час для цього регіону (арамейська, сирійська, набатейська, сабейсько-хім'яритська і власна, ще досить примітивна, арабська писемність) використовувалися, головним чином, для торгових і політичних документів. Упродовж майже чверті століття в пам'яті слухачів Мухаммада карбувалися його пристрасні одкровення, проповіді, їх записи мали випадковий характер і навіть після смерті пророка ще деякий час були приватною справою. Основна частина тексту передавалася по пам'яті.

За усталеною традицією, в 651 році все, що збереглося від одкровень Мухаммада в записах і спогадах сподвижників, було зібрано в одному списку. Один із найповніших списків Корану зберігався у Хафси, дружини пророка. Всі записи коранічних текстів на пергаменті, пальмовому листі, на глиняних черепках і кістках, на камені й клаптиках тканини були зібрані та звірені. Після опитування всіх знавців Корану спеціальна комісія, до якої входили й секретарі Мухаммада, уклала остаточний текст божественної книги. Списки, що суперечили цьому текстові чи мали з ним суттєві розходження, було наказано знищити.

Ще за життя Мухаммада багато з текстів, створених ним, були об'єднані в спеціальні розділи — сури*. Частину ж одкровень пророка упорядники Корану звели в сури, спираючись на пам'ять знавців, здоровий глузд, беручи до уваги зміст, ритм і рими окремих рядків. Таким чином, Коран складається зі 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сури розбиті на дрібніші фрагменти — айяти**. Послідовність розташування сур залежить тільки від їхнього обсягу. Для Мухаммада сури та одкровення існували незалежно одні від одних. їх об'єднувало, головним чином, те, що вони були частинами небесного Корану, словами Аллаха. Завдяки зусиллям упорядників Коран починається з короткої сури "Фатіха", яка давно стала улюбленою молитвою мусульман, а далі йдуть сури від найдовших на початку до найкоротших у кінці книги.

Улюблена дружина Мухаммада Айша, котрій у рік його смерті виповнилося лише вісімнадцять років, уславилася спогадами про думки, вчинки та дії пророка. Зі слів Айші віруючі запам'ятали тисячу двісті хадисів — оповідей про те, як поводився пророк у тій чи іншій ситуації і що він говорив з того чи іншого приводу. Саме з таких епізодів і виникла Сунна пророка — основа поведінки та законодавства для віруючих. Упорядники Сунни завдяки їй доповнили Коран, відштовхуючись часто не від дійсних фактів і свідчень із життя пророка, а від потреб арабської

* Сура (араб., букв. — ряд каменів, ряд цеглин у стіні) — так Мухаммад називав окреме своє одкровення чи фрагмент із нього. Після смерті пророка таку назву отримали окремі розділи відредагованого Корану.

** Айят (від араб, айя) — чудо. Мухаммад вважав кожний вірш священної книги чудом.

знаті та купецтва. Збірки, що виникли в пізніші часи, мають у своєму складі понад 60 000 хадисів.

Ще одним важливим джерелом права є Тефсір — тлумачення Корану й Сунни знавцями — улемами та суддями. Тефсір давав змогу пристосовувати Коран і Сун-ну до потреб практики. Коран, Сунна й Тефсір складають основу Шаріату (араб, шарі я, букв. — належний шлях) — зводу мусульманських правових і теологічних нормативів, який укладено в VII—XII століттях в Арабському халіфаті. У процесі формування й подальшого розвитку мусульманського права великого значення набули Іджма та Кияс. Іджма (згода) — джерело права, що об'єднало поради окремих теологів і юристів, визнані й схвалені мусульманською общиною. Кияс, який увібрав тлумачення за аналогією, виник під впливом застосування юридичної техніки греко-римського права після знайомства арабів з філософськими та правовими вченнями підкорених ними народів. Цей останній вважається примітивізованим варіантом ісламу, повним марновірства та забобонів, покладання надій на святих.

Нова релігія не виникає на порожньому місці. Вона завжди є продовженням і розвитком уже наявних вірувань. Так було з Христом, який спирався у своїх проповідях на Старий Заповіт та його пророків і постійно підкреслював, що продовжує їхню справу, так було і з Мухаммадом. Він також проголосив себе нащадком і продовжувачем іудейсько-християнської традиції. Тому в ісламі шануються ті ж самі пророки, що й у цих релігіях. У Корані ми натрапляємо на імена Ібрахіма (Авра-ама), Ісхака (Ісаака), Муси (Мойсея) та інших. Ісус Христос (Іса) теж шанується, але не як Син Божий, а тільки як пророк.

В Корані, що був, за традицією, наданий Мухамма-дові через архангела Джабраїла (Гавриїла), неодноразово висловлюється повага до "людей книги", тобто до іудеїв та християн, для котрих священною книгою є Біблія. Сура "Сім'я Імрана" в другому айяті повідомляє, що Аллах надіслав "Тору і Євангелію раніше в послугування для людей..." Однак іудеї й християни, на думку Мухаммада, відійшли від священного принципу єдиного Бога. Коран так звертається у зв'язку з цим до християн: "О володарі письма! Не зловживайте у вашій релігії і не кажіть проти Аллаха нічого, крім істини. Адже Месія, Іса, син Мар'ям, — тільки посланець Аллаха і Його слово, що Він кинув Мар'ям, і дух Його. Віруйте ж в Аллаха і його посланців і не кажіть — три! Утримайтеся, це — краще для вас. Воістину, Аллах — тільки єдиний бог. Більш гідний Він того, щоб у Нього була дитина" (4 : 169)*. Християнська ідея троїстого Бога сприймалася пророком Мухаммадом як недопустима поступка багатобожжю. Проявом ідолопоклонства було й створення іудеями тільця — кумира за часів Мойсея. Людина не може зрівнятися з Богом, вона неспроможна вдихнути життя в намальовані чи вирізьблені нею зображення людей, тварин. Однак вона може створити для себе з цих зображень кумира і знову відвернутися від Єдиного Бога. Тому Коран формально забороняє зображення живих істот на малюнках чи в скульптурах.