Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

Сьогодні Японія — конституційна монархія, де імператор, "символ держави і єдності народу", не має суверенної влади. Роль найвищого органу державної та законодавчої влади виконує парламент.

Двері в самобутній світ японської культури відкриває епоха Дзьомон (VIII— І тис. до н. є.) свідок перших серйозних кроків людини в усвідомленні себе в природі, в узагальненні та впорядкуванні ранніх уявлень про світ. Це час прориву з меж жорстокого існування у творчість, результатом якого стали сонячний годинник — символ вічності — та кераміка дзьомон (величезні парадні посудини й побутовий посуд), пластика й символічна орнаментація якої свідчать про виникнення певного космогонічного коду. Обожнення творчого акту народило міф про творців японської землі — подружжя Ідзанагі та Ідзанамі, про походження від найшанованішого божества — богині сонця Аматерасу — роду імператорів, поклавши початок ері міфотворчості, астральним культам. Відтоді Японія мала йти визначеним богами шляхом (синто — шлях богів), тобто вклонятися силам природи й предкам, сприймаючи світ через почуття задоволення від спілкування з ним.

Синтоїзм став суто японською релігією, яка навіть після проникнення в країну інших релігійних вірувань залишалася значущою, завжди асимілюючися з ними у вигляді впливового ментального знаменника. Відповідно до неї японці з давніх часів бачили своє призначення в гармонізації світу. Вже в одному з ранніх законодавчих документів "Конституції з 17 статей" Сьотоку Тайсі (574—622 рр.), що правив Японією понад 30 років, ми чигаємо: "Шануйте гармонію й візьміть за основу — не діяти наперекір".

Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності. Як зазначають японісти, відчуття органічної злитості з природою підкріплювалося не лише одухотво-рюючим її синтоїзмом, пізніше доклали до цього зусиль і буддизм, який стверджував, що "все в природі — твій батько і твоя мати", і даосизм, упевнений, що дао пронизує все — від билинки до Всесвіту. Переконаний у живому зв'язку всього з усім, японець знав, що порушення цього зв'язку загрожує вселенському організмові, й відповідно коригував свої думки, почуття та вчинки, тим більше, що родоплемінний устрій — материнське лоно синтоїзму — орієнтував на сприйняття довкілля через колективне переживання, відчуття єдності й загальної згоди.

Цей стереотип починає змінюватися, коли імміграція з Азійського континенту (Кореї, Китаю) збагачує Японію культурою металів і поливного землеробства, викликаючи докорінні зміни в її розвитку: концентрацію більшої маси людей у поселеннях, появу надлишкового продукту, майнове розшарування й, нарешті, зародження системи експлуатації з відповідними владними структурами. Тенденція до концентрації влади, що з'явилася з приходом ери заліза (приблизно III ст.), привела до створення першої японської держави — Ямато, яка своєрідно поєднала в собі рабовласницький лад з елементами феодалізму, запозиченими в Китаї й Кореї. їй відповідала досить однорідна культура, одним із найяскравіших явищ якої було зведення тисяч курганів (кофун), символів солярного культу, трансформованого в умовах нового соціально-політичного устрою в культ державного вождя, нащадка богині сонця Аматерасу. Унікальним культурним надбанням того часу стала культура дотаку — бронзових дзвонів, що були священним ритуальним предметом, пов'язаним з культом предків. Ознаки майстерності помітні на знайдених у курганах поховальних аксесуарах: мідних дзеркалах, золотих шоломах, мечах з позолоченими руків'ями, золотих і срібних прикрасах, високоякісних гончарних виробах великих розмірів і складної конфігурації, виконаних піц впливом континентального гончарного мистецтва.

Процеси класової диференціації суспільства сприяли формуванню японської літератури, що відокремилася від фольклору, а з появою писемності стала самостійним видом художньої творчості. Значну роль у цьому відігравала "віра в душу слова", його магічну владу, на якій одвічно трималася землеробська обрядність. Найдавніші з відомих писемних пам яток книги "Кудзіки" (620 р.), "Код-зіки" (712 р.) та "Ніхонгі" (720 р.), присвячені історії, догматиці й ритуалу синто, демонструють перехід обрядів, якими супроводжувалася кожна суттєва фаза сільськогосподарських робіт, у міфи. Крім того, їхньою важливою функцією було зміцнення державного устрою, тому міфологічна частина епосу мала доповнюватись історичною, що, наприклад, у "Кодзіки" веде читача від часів легендарного імператора Дзімму до правління імператриці Суйко (593—628 рр.).

Пізніша літературна обробка не позбавила ранні епічні твори їхніх початкових рис: послідовного викладу уявлень про світобудову, сили природи й суспільні норми тогочасного життя. Загальною тенденцією цих літературних пам'яток є поступовий перехід від богів до героїв і земних правителів; від космогонії — до історії: встановлюється пряма спадкоємність влади японських імператорів від богів, що пізніше з політичною метою широко використовувалося офіційною ідеологією. І все ж перед нами прекрасні зразки стародавньої поезії, де пісні органічно входять у прозовий текст і пов'язані з ним змістовно. Вони не мають ще стрункої метричної системи, характерної для класичного японського віршування, до того ж їм властиві фольклорні форми художньої виразності й справжньої народної мудрості. Не випадково міф із книги "Кодзіки" про богиню сонця Аматерасу, яка сховалася в небесній печері, а потім знову явила себе світові, є не просто розповіддю про смерть і воскресіння, а фіксацією факту розуміння діалектичної природи буття. Першою власне літературною пам'яткою того часу стала велика поетична антологія "Манйосю" (друга половина VIII ст.). Різноманітність змісту, тематики, стилю її пісень віддзеркалила тодішнє літературне життя в усіх напрямах його розвитку.

Аналіз даного матеріалу свідчить, що людина досягла того рівня, коли, освоївшись у власній ментальності, відкрилася до сприйняття напрацьованого іншими народами, що створили на континенті свою розвинуту культуру. Відкритості сприяв і пошук нової форми держави на відміну від історично першого її варіанта — "суспільства удзікабане" (аристократи носили прізвище "удзі" на знак походження та ім'я "кабане", що вказувало на їхнє суспільне становище), де владу над людиною як своє природне право здійснював кожний аристократ окремо. Потреби ж подальшого розвитку суспільства, що входило у феодалізм, вимагали якнайшвидшої централізації урядової влади. Крім того, у межах держави Ямато етнічна спільнота, що спиралася на кровнородинні зв'язки й систему військової демократії, поступово перетворилася на народність, об'єднану спільністю території, економіки, мови та культури.

Тривала експансія на північний схід, захоплення чужих земель сприяли кристалізації японської народності стосовно тамтешніх жителів — варварів — і водночас створювали нову, служилу знать, що, реально працюючи на державу, відтіснила від керма стару родову аристократію. З уведенням табеля про ранги, які мали присвоюватися залежно від особистих заслуг, почалося формування бюрократичної системи, принципово відмінної від системи удзікабане. А з відправлення до Китаю посла та групи студентів і вчених монахів (607—608 рр.) започатковується планомірне запозичення континентальної культури. Сприятливим для цього фактором стає пристосування до японської мови китайського письма (завезене до країни ще близько 400 року, воно залишалося набутком небагатьох) та його широке практичне використання. Буддизм, який проникає в Японію разом із китайською писемністю й спочатку сприймається неоднозначно, тепер має успіх у аристократії як засіб захисту існуючого режиму, а також завдяки його ідеї про необхідність і можливість досягнення стану просвітлення (саторі). Культура даного періоду майже повністю формується під його впливом.

7. Здобутки періоду законів Рицурьо. Культура аристократії

Яскраво представляє ці тенденції правління видатного політичного діяча й реформатора Сьотоку-Тайсі (593—621 рр.). Саме в його часи споруджується багато буддійських храмів, щедро прикрашених в інтер'єрі живописом і скульптурою, вводиться китайський календар, робиться спроба створити звід діючого законодавства у вигляді "Закону 17 статей", що, правда, скоріше нагадував збірку повчань з доброчесності, складених під впливом буддизму, а також елементів конфуціанства й даосизму, які потрапили до арсеналу японської мудрості. Готуючи радикальну реформу земельної системи й адміністративного управління, Сьотоку-Тайсі мав на меті встановити за китайським зразком єдиновладдя царя й ослабити родову знать. Орієнтуючись на позитивний досвід, він сприяв імміграції китайських і корейських учених, монахів-проповщників, музикантів, художників, ремісників, організовував переписування буддійських сутр і китайських коментарів до них, оздоблення священних сувоїв майстерним живописом.

Новий імпульс цей процес дістає за царювання не менш видатного наступника Сьотоку-Тайсі — Фудзівари, котрий розпочав проведення реформи Тайка (Велика реформа), яка утвердила феодальну систему, побудовану на державній монополії на землю, а, отже, на експлуатації селян. Якщо Сьотоку-Тайсі залишив після себе 46 буддійських монастирів і храмів, то через 70 років їх стало вже 545. Вони перетворилися на осередки писемності, де поряд із буддійською літературою складалися літописи й хроніки. Храми синтезували різні види мистецтва на рівні їх континентального розвитку. Стиль, у якому вони виконувалися, характеризувався використанням черепиці, пофарбованих у червону барву опорних стовпів, багатоярусних покрівель з вигадливою системою консолей. Усередині встановлювалися статуї Будди, виконані з сухого лаку та оздоблені бронзою й позолотою, прекрасні зразки буддійського прикладного мистецтва.

Своєрідну атмосферу містико-релігійного впливу створювала буддійська музика, що супроводжувала ритуальні танці масок. Представлена різноманітними стилями й жанрами, запозиченими з інших культур (гігаку, кудара-гаку, торагаку), вона створювала настрій, що відповідав основним буддійським догматам і передусім прагненню звільнитися від тягаря земних бажань заради досягнення нірвани. Прийняття буддизму як державної релігії сприяло прилученню Японії до культурних надбань найдавніших цивілізацій світу — Китаю, Індії, країн Центральної Азії, прилучивши її до світового культурного процесу й активізувавши її власні культуротворчі потенції. Тим більше, що протиставивши поняттю колективної людини людину як особистість, буддизм давав поштовх індивідуальній творчості.

Вплив континентальної культури позначився й на прагненні сформувати за її зразками нову систему класового панування. Так народжується кодекс Рииурьо, який у своїх майже 1500 статтях регламентував усі сфери життя Японії. До нього, крім законодавчих, увійшли моральні норми, позначені японською самобутністю, — Японія опиралася надмірному іноземному впливові. Так, хоча за новими законами умовою призначення на посади вищих урядовців було вивчення у спеціальних школах — дайга-ку — класичних конфуціанських книг і складання відповідного іспиту, насправді привілеями в заміщенні посад користувалися знатні родини, що отримували їх у спадок. Знавцями ж учення Конфуція ставали в основному дрібні чиновники, позбавлені інших засобів здобути місця в чиновницькій ієрархії.

Китайські вірші, складання яких вважалося необхідним для членів імператорської родини й вищої аристократії, у художньому плані досить часто поступалися японським. Однак китайська література все ж поступово завойовує художній простір. Одна за одною за указом імператора в VII— VIII століттях з являються поетичні збірки, написані китайською мовою, — "Рьоунсю", "Бунка сюрейсю", "Кейко-кусю", що продовжили традицію, започатковану "Кайфусо", першою японською антологією поезії китайською мовою.

Переклавши виконання своїх обов'язків на нижчих чиновників і практично цілком відірвавшися від народу, з яким раніше її з'єднували політично-бюрократичні канали, аристократія утворила свій замкнений світ. Він ще більше звузився з припиненням існування старих далекосхідних держав (X ст.) і початком формування нових. Несподівана втрата традиційних джерел живлення сприяла народженню самобутньої культури з домінуванням суто японських рис. Через переваги свого суспільного становища аристократія стала класом, що здійснив цю культуро-творчу місію.

Новостворена культура, аристократична за характером і класовими спрямуваннями, мала досить універсалій, аби стати взірцем у подальшому культурному розвиткові країни. Прекрасна ілюстрація цих процесів — література часів панування придворної аристократії (до кінця XII ст.), періоду Хейан (за назвою тогочасної столиці). Їх умовно можна розділити на "чоловічу" та "жіночу", де перша представлена творами історико-політичного й релігійного характеру китайською мовою, друга — повістями, ліричними щоденниками, есе, написаними на хірагані, складовій азбуці, в якій ієрогліфи виконували тільки функцію фонетичних знаків — визначників звуків японської мови. Авторами першої були введені в систему придворного ритуалізму чоловіки, другої — жінки, роль яких у житті аристократичного суспільства надзвичайно зросла. Талановиті письменниці, жінки приносять у літературу складний світ людських почуттів, найтонших переживань. Вони органічніше вписувалися в суспільство, що переживало період загальної фемінізації: жіночність позбавлених життєвих турбот чоловіків знайшла вияв у їхній манірній пластиці, слізливості, захопленні різного роду гаданнями; найвищим досягненням вважалося створення нових відповідних деталей, форм одягу та аксесуарів до нього, поширилася відраза до військової служби.

Природність оспіваних поетесами й письменницями почуттів та стосунків зумовлювалася значною автобіографічністю творів, збагачених інтимною інформацією. Перед нами розкривається феномен "кохання з першого слова", характерний для усталеного в той час першого знайомства чоловіка з жінкою через завісу, що закривала її внутрішні покої. Тут слово й прихована за ним думка стають основними орієнтирами у визначенні людської суті, та поряд із цим існує висока формалізованість любовних стосунків з регламентацією тем розмов, листів і сюжетів віршів, часу і місця зустрічей. На думку тогочасних учених, "церемоніальність поведінки, властива середньовічній людині взагалі, незалежно від місця її проживання, буквально пронизувала весь устрій життя хейанської аристократії. Кожне слово й учинок переставали бути цінними самі по собі. Передбачається, що в будь-який момент на тебе спрямовані сотні очей: кожна репліка, не говорячи вже... про любовне захоплення, є предметом придворних пересудів, без чого життя аристократії просто немислиме....Замість релігійної етики панує етикетність поведінки та естетичне освоєння дійсності. Неабияку роль у цьому (останньому) процесі відігравала природа, основна цінність якої полягала в її здатності генерувати в індивідуумі текст"1. Домашня освіта, що стала основною із занепадом суспільної освіти, живилася тим інтелектуально-психологічним змістом, якого постійно надавало ходіння в аристократичному середовищі інтимної інформації, що, врешті-решт, забезпечувала його відтворення.

Не можна обминути й той факт, що одночасне прийняття в суспільстві пантеїзму, визнання божественної іскри в людині, народження ідеї співчуття до всього живого, поширення релігійної терпимості й естетизму створювали атмосферу, сприятливу для внутрішньої емансипації особистості. Напрацьоване буддизмом відчуття минущості існуючого прикрашало культ прекрасного флером меланхолійності. Одній поезії, що продовжувала культивуватися, було не під силу зафіксувати ці процеси, тому на культурну арену виступила проза, відома під назвою "моногатарі" (повість). Першими стали побудовані на казкових сюжетах денкі-моногатарі (чарівні повісті), пізніше — ута-монога-тарі, оповіді навколо віршів і ситуацій їх виникнення.

Твором, що визначив основні родові риси майбутньої національної культури, була "Ісе-моногатарі" ("Повість про Ісе", кінець IX — початок X ст.), яка не випадково вважається однією з трьох вершин художньої літератури епохи Хейан поряд з "Кокінвакасю" ("Антологія"), зібранням зразків японської танка, та "Гендзі-моногатарі" ("Повість про Гендзі"). Повість присвячена любовним пригодам відомого поета Аривара Нарихіра, вірші про які взяті з його фамільних зібрань. У 125 маленьких главах, кожна з яких складається з однієї чи кількох танка й небагатьох прозових рядків, змальовуються образи людей, котрі проводять свій час, музикуючи, віршуючи, милуючись природою, мають бездоганний естетичний смак, будують любовні стосунки за законами витонченості. Використані в повісті художні засоби, настрої, характери знайшли свій розвиток у жанрах щоденника й романа. Щоденники були настільки популярною літературною формою, що до неї вдавалися навіть чоловіки, приховуючи своє авторство за жіночим ім'ям: ліричні записи, за аристократичним регламентом, залишалися прерогативою жінок. Стали вщомиади "Щоденник метелика" Мітицуна-но хаха, "Фрейліна Ідзумі" Ідзумі Сикібу та інші.