Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

Зі зростанням міст набували розвитку й міські ремесла: центром виготовлення керамічних і фарфорових виробів стала провінція Цзянсу, суднобудування — місто Янчжоу, шовкових тканин — "місто парчі" Ченду. Цінувалися золоті та срібні ювелірно оздоблені чаші й глеки, тонкі й прозорі нефритові посудини, поліровані ртуттю бронзові й срібні дзеркала. Вдосконалюється виготовлення паперу. Повсюдно поширюється вживання чаю, а чайне виробництво монополізується державою. Інтенсивний розвиток спостерігається в металургійній справі.

Наприкінці правління династії Тан ремісники вже об'єднані в цехові організації — цзо, а купці поділялися на три основні категорії: 1) цзоку, котрі вели торгівлю у своїх крамницях; 2) гошан, які скуповували та перевозили товари на відстань; 3) якуй, котрі були посередниками, контрагентами великих оптовиків. Найпростішою формою організації ремісницького виробництва та збуту виробів стала маленька майстерня, що водночас слугувала й крамницею; ремісник працював на замовлення, а лишок продавав на ринку. Майстерні мали й деякі монастирі, досить часто своїм коштом великі майстерні створювали високі чиновники й заможні городяни. Цікавою стороною тогочасного ремісництва була його державна частина — забезпечення потреб двору та армії.

Поряд з майстрами працювали учні, оволодіваючи всіма тонкощами професії: вважалося, що кваліфікована праця вимагає спадкоємності. Та вся система виробництва не могла існувати без стабільного ринку, який також був турботою держави. Він складався з постійно функціонуючих ринків великих міст, періодичних ярмарків, що з'єднували віддалені один від одного райони, прикордонних ярмарків, систем поштових станцій, постійного державного контролю над торгівлею й митних тарифів. У VII столітті було встановлено єдину державну грошову одиницю (цянь) — круглу монету з квадратним отвором, яка залишалася в обігу більш як 1200 років. Ці монети, що носилися на шовкових шнурах, використовувалися й за межами Китаю, зокрема в Кореї та Японії.

Майже триста років існування Танської держави залишили яскравий слід у мистецтві. Зростання інтересу до літературної творчості зумовило введення до обов'язкових іспитів на заміщення посад поезії — улюбленого заняття багатьох правителів країни. Літературні лави поповнилися вихідцями з дрібних землевласників, які набагато краще, ніж аристократи, знали народне життя. Танська література — це, насамперед, лірична поезія, що від піднесеного й загального рушила до повсякденності та конкретності. Залишаючись у межах традиційних художніх засобів, звичних тем і чіткої класичної форми, поети віддають перевагу щирим і відвертим почуттям не лише в тихій пейзажній поезії, а й у змалюванні битв і походів. Поетичні спроби заглибитися у внутрішній світ людини, розкрити особливості людського характеру були здійснені й у сюжетних віршах.

Серед численних імен талановитих поетів найвище стоять імена Лі Бо (701—762 рр.) і Ду Фу (712—770 рр.), класиків світового рівня. Від самого початку творчий шлях Лі Бо визначався благородною відразою до чиновницького суєтного існування, прагненням до усамітнення й духовного самовдосконалення за лаоськими взірцями. Вимушений за наказом імператора прибути до двору і прийняти почесне звання ханьлінь, щось на зразок сучасного академічного ступеня, поет, незалежний у своїх думках і вчинках, залишає столицю вже через три роки, намагаючись повернутися до звичного життя. Однак це йому не вдалося, бо, потрапивши в лабети чужої інтриги, що торкалася імператорської влади, він опинився у в'язниці. Засуджений до заслання й повернутий із середини шляху, він невдовзі помер.

Лі Бо замолоду вірив у своє високе призначення, відкидаючи марнотність існування. Його сумна, але водночас мужня поезія увібрала в себе все життя народу, втілила в слові його дух; її герой жив серед неба й землі поряд з безсмертними, не плазував перед сильними й не втрачав гідності за будь-яких умов, учив людей доброті та співчуттю, гнівався на їхніх кривдників, підіймав голос проти воєн і будь-якого кровопролиття.

Обмеження завойовницьких воєн, існування держави в ц власних кордонах вимагав і Ду Фу у славнозвісній "Пісні про бойові колісниці", що починалася проводами на війну, а завершувалася плачем і жалобою за душами загиблих. Роки поневірянь і блукань по рідній землі, служба й відраза до її лакейського духу зміцнили в душі поета палке прагнення змінити на краще життя нужденного народу. У своїх віршах він мріяв про величезний будинок, де хоча б від дощу та вітру знайшли порятунок бідняки всієї країни. Бажання захистити селянина від несправедливості було притаманне й послідовникам видатних поетів, зокрема Бо Цзюй-і (772—846 рр,), у викривальних творах якого подальшого розвитку досягла не лише поезія, а й китайська суспільна думка. Паралельно в літературі продовжувала свій шлях філософська проза, яка, поряд з ортодоксальними формами, існувала у вигляді притч і байок, та утвердилася новела нуаньци (буквально — передавати дивовижне), невелика за розміром, з цікавим динамічним сюжетом (Цей Сін "Оповідання про дивовижне", Ню Су "Записки про чуте" тощо). Чуаньци вирізнялися увагою до людини — не випадково багато їх присвячувалося коханню й досягало високого художнього рівня.

У період із VII до X століття визначились основні жанри станкового живопису: пейзаж, портрет, побутовий живопис, жанр "квіти-птахи", сюжети яких були тісно пов'язані з поезією та фольклором, з'являються численні трактати з проблем малярства, найвидатнішим з яких визнано твір Чжан Яньюаня "Записки про уславлених майстрів різних епох". У трактаті зібрані основні тексти з естетики живопису попередніх часів, узагальнено художню практику, розвинуті естетичні ідеї про єдність художника й предмета зображення, про основні принципи оцінки та класифікації творів живопису, їхню виховну роль, великого значення надавалося правдивості образу та його натхненності. Творцями жанру хуаняо — "квіти-птахи", що став одним з визначальних у китайському малярстві, вважаються Хуань Цюань і Сюй Сі (X ст.), котрі в зображеннях даного типу започаткували два основні стилістичні напрями: використання чистого тону й тонкої лінії та письмо переважно розмивами туші, що створювали враження туманного серпанку й глибини простору. Сформувавшися досить пізно порівняно з іншими жанрами китайського живопису, жанр "квіти-птахи" поступався своїм значенням лише пейзажеві. Він вплинув на все середньовічне прикладне мистецтво Китаю, подарувавши йому свої сюжети й мотиви, образну систему загалом.

Пейзажний живопис у цей період також поповнився новим типом — пейзажем шань-шуй ("гори-води"), в якому на основі попередніх спостережень і багатої уяви створювалися ідеальні пейзажні композиції — віддзеркалення почуттів й настроїв по філософському налаштованої людини. Кожний зображуваний предмет наділявся символічним змістом: пара качок означала вірне кохання, бамбук — благородство, сосна — довголіття.

На ганський період припадає творчість засновника китайського монохромного пейзажного живопису Ван Вея. Мазок чорної туші на білому тлі, різна її тональність стали способом проникнення у втаємничену реальність предметів, їхнього бачення крізь призму позачасової вічності. Під пензлем майстра зникає суєтне й минуще, виникають образи істинної сутності речей. Монохромний живопис тушшю вимагає від художника максимальної концентрації духовної енергії, зосередженості та величезної майстерності, оскільки кожний дотик до чутливого паперу є першим й останнім і не передбачає жодних виправлень та корекції.

Жанровий живопис жив інтересами придворної та чиновної знаті, фіксуючи її життя й удаючися до потрібних їй інтерпретацій відомих історичних подій. Проте крізь це пробивалися реалістичне зображення дійсності, пошук гострих портретних характеристик. Значно змінився й характер скульптури, генетично пов'язаної з релігійними культами: божества набувають дедалі більше земних людських рис і почуттєвої виразності.

Об'єднання країни сприяло злетові наукової думки: алхіміки, відшукуючи для імператора еліксир безсмертя, зробили багато відкриттів у вивченні властивостей металів та мінералів; медицина вдосконалювалася, черпаючи з арсеналу традиційної народної практики лікування (передусім продуктами природи), із врахуванням можливостей людського організму як частки Всесвіту; вагомий внесок в астрономію зробив буддійський монах І Хан, котрий продовжив спостереження за змінами пір року й небесними світилами, складання прогнозів і гороскопів відповідно до їхнього руху. Суттєво розширило географічні знання паломництво, щедрим джерелом надходження нової наукової інформації стали інтенсивні міжнародні зв'язки. Офіційно санкціонувалися географічні та історичні описи, ставши, таким чином, монополією держави, яка з позицій китаєцентризму налагоджувала контаїсги з іншими країнами, не забуваючи в дипломатичних відносинах з ними підкреслювати свій пріоритет як панівної держави.

Предметом гордощів танського Китаю була конфуціанська адміністративно-бюрократична машина — гарант повноцінного функціонування єдиної централізованої імперії, та екзаменаційна система, яка існувала з давніх часів (перша згадка — 165 р. до н. є.), але набула стабільності тільки в Тан. Конкурсний відбір складався з іспитів на нижчий учений ступінь (сюцаії), що давав змогу ввійти до тієї частини конфуціанців-шеньши, які правили країною, але стати лише фундаментом бюрократичної піраміди, на другий учений ступінь (цзюй-жень), що відкривав двері до вищого прошарку шеньши, на третій, найвищий, ступінь (цзіньши), який уводив претендента до найвпливовіших структур конфуціанського Китаю, наприклад, цензорату й інспекційної палати, що здійснювали контроль над чиновниками, розслідували їхні зловживання й доповідали про результати своєї діяльності безпосередньо імператорові. За давнім звичаєм, той, хто витримував іспит вищого ступеня першим, мав навіть право на руку дочки імператора.

Традиційна для Китаю серйозність щодо іспитів, яка існує й сьогодні, безумовно, була пов'язана з розумінням наслідків перебування біля державного керма випадкових людей, тому не допускалася їх профанація. Іспити проводилися в спеціально обладнаному приміщенні, що унеможливлювало контакти із зовнішнім світом. Претендент протягом двох-трьох діб писав свій твір на теми, що не були йому відомі заздалегідь. Суворо заборонялося користування посібниками чи шпаргалками під страхом покарання та виключення з лав чиновництва назавжди. Існування конкурсного відбору на посади державного значення забезпечувало соціальну мобільність суспільства: кожний здібний претендент потенційно міг стати й досить часто ставав шеньши, отримував посаду, а з нею — велику платню та інші прибутки, вкладав гроші в нерухомість, передусім у землю, і поповнював число землевласників. Хоча майнові привілеї полегшували шлях нагору, домінуючим у цій складній системі суспільного унормування був фактор не економічний, а соціальний.

3. Період Сунської імперії та монгольського іга

Танська династія впала на початку X століття. Після кількох десятиліть міжцарів'я, відомих як епоха П'яти династій, до влади прийшла династія Сун (960— 1279 рр.), що царювала як Північна (до 1127 р.), а після завоювання її столиці Бяньлян кочівниками-чжурчженями — як Південна зі столицею в Ханчжоу. Сунський Китай постійно перебував під загрозою завоювання кочовими й напівкочовими народами й племенами. Зазнавши поразки від найсильніших — чжурчженів, які захопили Північний Китай, Суни ще півтора століття протрималися на Півдні, доки Китай не захопили нові завойовники — монголи.

Та цей тяжкий час в історії країни став часом нового розвою китайської культури, коли не лише збереглись, а й значно примножилися культурні надбання попередніх епох. Культурними осереддями залишалися міста, кількість яких зростала з розвитком торгівлі й ремісництва. Для селян, яких змушували супроводжувати транспорт, бути носіями, гінцями, сторожами, стражниками, місто стало символом здирства, як у цілому й держава, що утвердила свою монополію на сіль, вино, дріжджі, оцет і особливо — на чай. Торгівля вважалася таким шанованим заняттям, що навіть члени імператорської родини не гребували утриманням торгових домів, а багаті торговці й ремісники мали можливість соціально урівнятися з чиновниками через купівлю так званих "зовнішніх чинів".

Вулиці міст забудовувалися суцільним рядом крамниць, харчівень та майстерень, де працювали десятки робітників. Ремісники разом з компаньйонами-купцями об'єднувалися в торгово-ремісницькі цехи з внутрішнім самоуправлінням, своїми святами та іншими традиціями. Голова цеху (ханлао) відповідав за наймання допоміжної робочої сили (ремісників наймали власники майстерень), контролював виконання цехових правил і був посередником між рядовими ремісниками та властями в питаннях виконання їхніх замовлень, трудових повинностей і сплати податків. Спеціалізація майстерень, що здійснювалася досить інтенсивно, викликала збільшення ремісницьких професій, удосконалення виробничих технологій, що відгукувалися на кожне нове відкриття в галузі видобутку та обробки всілякої сировини, а також на науково-технічні винаходи.

Збільшення видобутку й удосконалення обробки металів за рахунок хімічних процесів дали поштовх поширенню ковальської справи; завезення бавовни із Середньої Азії та з островів Індійського океану, створення верстата для її очищення й багатоверетенної прядки дали змогу робити суцільну бавовняну нитку; продовжувало розвиватися виробництво високоякісних шовкових тканин, зокрема декоративних панно. Свій внесок зробила й алхімія, що з давніх часів вивчала властивості металів і мінералів: у процесі її експериментальних пошуків було зроблено багато відкриттів; найзначнішим у цей час стало винайдення пороху.

Розквітло суднобудування й морське судноплавство з широким використанням тільки-но створеного магнітного компаса. Морським шляхом до Китаю ввозилися різноманітні спеції, ліки, слонова кістка, перли, цінна деревина, а експортувалися золото, срібло, шовки, фарфор, вироби із заліза та мідні монети. Сухопутними ж торговими шляхами до Піднебесної завозили коней, вивозили ж чай, монети, шовки й керамічні вироби. Відповідно міцно стали на ноги готельна та складська справи, до традиційних ринків додалися спеціальні нічні — єши та спеціалізовані — чан.