Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

1. Китай. Китайська стародавність

Кожний китаєць носить у собі неусвідомлене почуття значущості історії, влади минулого над сьогоденням. За цим стоять тисячоліття безперервного розвитку країни, що розташувалася на території Центральної та Східної Азії і в умовах географічної, а з часом і ідеологічно обґрунтованої відокремленості від інших культурних ареалів світу, створила унікальну культуру, яка протягом свого існування завжди була для багатьох народів живодайним духовним джерелом. Знахідки археологів свідчать, що територія сучасного Китаю входила в зону первісного формування людини сучасного вигляду, яка пройшла традиційні етапи свого початкового розвитку, позначені зміною знарядь праці та форм соціальної організації.

У другій половині II тисячоліття до нашої ери в середній і нижній течіях Хуанхе виникли перші стародавні державні об'єднання, зокрема рабовласницька держава Інь, завойована в XI столітті до нашої ери племенем чжоу. Чжоуська держава на початку VII століття до нашої ери розпалася на низку самостійних царств. Наприкінці III століття до нашої ери в Китаї виникла централізована імперія Цінь (221—207 рр. до н. є.), яку у 206 році до нашої ери змінила імперія Хань, що впала внаслідок гострої боротьби між внутрішніми політичними угрупованнями. Починається тривалий період міжусобиць: на півночі створюється царство Вей, на південному сході — царство У, на заході — царство Шу. Трицарство, позначене внутрішніми війнами й народними повстаннями, виснажило країну, полегшивши вторгнення до неї сусідніх племен (III ст.), їхню боротьбу за владу. Ці процеси збіглися з феодалізацією Китаю, здійснюваною шляхом привласнення панівною верхівкою землі й використання її як засобу закріпачення селян.

Наприкінці VI століття країна, зазнавши влади різних династій, вікового запеклого протистояння внутрішніх сил, кривавих зіткнень між місцевими та зайшлими володарями, була об'єднана під владою династії Суй, що встановила монопольну власність панівного класу на землю, зберегла існуючі форми експлуатації, стала проводити агресивну зовнішню політику, зокрема проти Тюркського каганату, корейської держави Когурьо, в'єтнамців. Смута, викликана протестом великих феодалів проти посилення центральної влади та прагнення імператора стати повним господарем країни, привела до влади династію Тан (618—907 рр.), яка виявилася сильнішою серед захисників спустілого імператорського престолу. її правління було затьмарене великим селянським повстанням під керівництвом Хуан Чао, що закінчилося жорстокою поразкою, але завдало відчутного удару державній організації феодалів, скинуло правлячу династію, створивши прецедент сприятливих умов для селянського господарювання.

Династія Сун, що стала до державного керма в 960 році, знову посилила феодальний і лихварський утиск, поклала колосальні витрати на утримання найманої армії, чиновництва та двору на плечі селянства, практично призвівши його до розорення. У XII столітті Північний Китай підкорюють племена кочівників-чжурчженів, у XIII столітті Китай завойовують монголи, іго яких тривало до 1368 року. Наприкінці правління наступної династії Мін (1368— 1644 рр.) спалахнуло селянське повстання, для придушення якого китайські феодали звернулися по допомогу до маньчжурських правителів. В результаті маньчжури встановили в Китаї панування своєї династії Цін (1644—1911 рр.).

Агресія капіталістичних країн проти Китаю в середині XIX століття закінчилася підписанням з ними кабальних договорів. З підпадінням країни під їхній вплив підіймається могутня хвиля народної боротьби, апогеєм якої стає Тайпінське повстання (1850—1864 рр.) — найбільша селянська війна в Китаї під проводом Хун Сюцюаня, Ян Сюціна проти династії Цін і маньчжуро-китайських феодалів та іноземних агресорів загалом. Завдяки допомозі СІЛА, Франції та Англії Цінам вдалося придушити рух тайпінів, продовживши таким чином своє феодальне панування ще на піввіку, хоча Китай уже рушив шляхом капіталістичного розвитку. Швидке перетворення його в напівколонію, тяжка поразка у війні з Японією стали останнім аргументом на користь нагальних суспільних змін. У країні розгорнувся революційний рух під керівництвом Сунь Ятсена. Під час Сіньхайської революції 1911— 1913 років було скинуто цінську династію, посилився антифеодальний та антиімперіалістичний опір. У 1921 році засновано Комуністичну партію Китаю. Буржуазно-демо-кратична за спрямуванням національна революція, розпочавшись у 1926 році, завершилася 1927 року тимчасовою поразкою революційних сил і встановленням контрреволюційної влади гоміньдану (національна партія на чолі з Чан Кайші), який став на захист інтересів поміщиків і буржуазії. Подолати гоміньданівську реакцію вдалося тільки після розгрому армією Радянського Союзу в 1945 році японської Квантунської армії, поверненням Китаю привласнених Японією ще в 1931 році його північно-східних земель. 1 жовтня 1949 року проголошенням Китайської Народної Республіки було підведено риску під громадянською війною, розв'язаною гоміньданівцями, що тривала з 1946 року аж до поразки їхніх збройних сил, завданої Народно-визвольною армією Китаю.

Сьогодні, коли далеко позаду залишилися перші кроки становлення Китаю як індустріально-аграрної соціалістичної держави, "рух за виправлення стилю в партії" з позицій маоїзму, політика "великого стрибка" в будівництві соціалізму, "культурна революція", КНР згідно з Конституцією 1982 року заявляє про себе як "соціалістична держава диктатури народу, керована робітничим класом та заснована на союзі робітників і селян". Вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних представників.

Історія культури Китаю вивчена ще недостатньо, але незаперечним є факт існування на його території вже 500 тисяч років тому давньої людини — синантропа, рештки якої знайдені археологами в містечку Чжоукоудянь разом з кістками й кам'яними знаряддями ішньопалеолітичної, шаньдіндунської, людини. Як свідчать знахідки, шаньдін-дунці жили в печерах, займалися переважно рибальством і полюванням, носили одяг, були, мабуть, організовані в материнський рід.

Найбільш яскравою серед наступних ранніх неолітичних культур Китаю була культура Яньшао, що виникла в середній течії Хуанхе в V—IV тисячоліттях до нашої ери. Старанно відполіровані кам'яні й кістяні знаряддя, витончена кераміка, вражаюча складністю геометричного та зооморфного орнаменту й широкою гамою кольорів, соціально доцільне влаштування общинних поселень — такі основні її ознаки.

Культура Луншань, пізньонеолітична, продовжуючи розвиток землеробства й тваринництва, вдосконалення необхідних для них знарядь, характеризується, зокрема, появою гончарського круга, технічним поліпшенням процесу випалення глиняного посуду для врізноманітнення його кольорової палітри за рахунок сіро-чорної гами, явними фактами майнового та соціального розшарування. Соціальна диференціація виразно зафіксована в речовому наповненні могильників. Та при цьому для всього без винятку загалу протокитайців поховальний обряд був входженням у процес реінкарнації (відродження) і мав символічне значення. Спільним для нього було й побудоване на анімістичних уявленнях прагнення знайти кожному визначному культурному досягненню персоніфікований образ, що пізніше яскраво продемонструє міфологія: автором добування вогню шляхом тертя був оголошений Суйжень, будівництва куренів — Ючао, звичаю варити на парі хлібні злаки — Хуанді.

Стародавнім етапом історії культури Китаю вважається час із середини II тисячоліття до нашої ери до III століття, що об'єднав три великі епохи: племінних союзів — Шан-Іньського (XVIII—XII ст. до н. є.) і Чжоуського (XII— VIII ст. до н. є.), міст-держав (VIII—III ст. до н. є.) та імперії (III ст. до н. є. — III ст. н. є.). Пов'язана у своєму матеріальному вимірі з неолітичними племенами історично й географічно, а тому базована переважно на здобутках заплавного землеробства та еволюціонуючого тваринництва, культура іньців позначилася появою поряд із чумизою (просо) рису, першими кроками шовківництва й шовкоткацтва, розведенням буйволів (на м'ясо) та коней поряд з раніше одомашненими тваринами, поширенням колісного транспорту, розвинутою технікою бронзоливарного виробництва, прогресом гончарства, виготовленням і початком застосування металевих знарядь. У поселеннях нового типу з'явилися палацові та храмові будівлі на утрамбованих платформах з колонами-підпорами на бронзовому чи кам'яному фундаменті, міцні стіни створювали навколо міста гігантський захисний пояс. Основою щитів і бойових обладунків яньців були дерево та шкіра. Чотирикутні, обтягнуті шкірою щити вкривалися різноколірним розписом і лаком; деякі деталі захисного озброєння робили з бронзи та оздоблювали бірюзовою інкрустацією. Типовими шоломами були бронзові, відлиті у складних формах каски товщиною до півсантиметра, висотою 25—35 см, вагою до 3 кг, з трубочкою на маківці для кріплення султана. Бокові сторони шолома спускалися майже до плечей, захищаючи щоки й вуха, надлоб'я прикрашалося переважно стилізованим зображенням звіриної морди, відомим як маска тао-те — обличчя воїна ніби опинялося в пащі фантастичного створіння. Написи, знайдені на гадальних кістках та черепашачих панцирах, свідчать, що уособленням єдності суспільства був правитель-ван з титулом "Я — єдиний серед людей". Сила й міць Іньського царства оспівана пізніше в стародавній книзі пісень "Шицзін".

Царство Чжоу, що його заступило, перейняло культурні досягнення переможених попередників. Запозичується й розвивається виготовлення бронзових виробів, серед яких уперше з'являються пласкі чаші та блюда пань, виникають нові орнаментальні мотиви: "риб'яча луска", "черепиці", "завитки", сцени боротьби людини з твариною. З V століття до нашої ери на бронзових вазах, інкрустованих золотом, малахітом і бірюзою, починають зображати багатофігурні сцени святкувань, полювання, битв, різні споруди, тобто реальне життя; розповсюджуються ажурні вироби з напівпрозорого нефриту, розписні лаки, ювелірні прикраси, дзеркальця зі складними візерунками на зворотному боці, візерунчасті шовкові тканини, різьблене дерево. Виникають уявлення про систему містобудування, у трактаті "Чжоу-лі" викладаються принципи планування міст (поділ на квартали, виокремлення резиденції вана), встановлюються розміри будівель, стін та вулиць.

Познайомившися з металом і залучивши до роботи з ним майстрів-іньців, чжоусці швидко зрівнялися з ними в майстерності, із запозиченої писемності створили словесність у повному розумінні. Взагалі уживане китайцями письмо налічує більше 3000 років; із ранньої пори були відомі різні види знаків, що змінювалися, доки не стали "ключами" системи. Найархаїчніші з них — намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури, які з плином століть стали стилізованішими. Від них беруть початок ієрогліфи (комбінація двох чи трьох піктографічних знаків), здатні відбивати складні дії, думки та поняття. Китайська писемність свідчить, що вже на перших етапах створення ієрогліфіки в китайців панувало образне мислення, бо формування піктограм, а тим більше ідеограм вимагало художньої уяви, винахідливості, фантазії. Ієрогліф містить у собі як раціональну, так і емоційну характеристику й має бути зрозумілим не лише авторові, а й усім. Це досягається саме завдяки його образній структурі.

Серед 5000 ієрогліфів, глибоко самобутнього витвору китайської культури, знайдених на святих кістках доби династії Шан, були й найдавніші з відомих китайських цифр. Засобом калькуляції давнім китайцям слугували лічильні палички — маленькі бамбукові прутики чоу. З них складали всілякі конфігурації для позначення різних чисел перед початком підрахунків. Використання цифрової десяткової системи почалося в Китаї здогадно в період VIII—V століть до нашої ери. Взагалі ж виникнення лічби в Піднебесній відносять до часів легендарного Жовтого імператора, якого вважають за першого імператора в історії країни.

Ця епоха стала й часом першого класового поділу суспільства: вільні протистояли залежним; за ваном у суспільній ієрархії йшли правителі спадкових володінь, потім — голови великих сімейно-кланових груп, далі — голови великих родин, за ними — простолюд. Поза ієрархією стояли раби. З поєднанням стародавніх анімістичних і тотемістичних уявлень у єдину систему давньокитайських вірувань у період Чжоу й відходом їх у план аксіоматичної периферії переконання, нібито старший у родоплемінній спільноті правитель-ван по смерті збільшує свою могутність, перетворює культ померлих предків на певне підґрунтя всієї релігійно-етичної системи Китаю. Так, Шанді (верховне божество), що вважався родоначальником ще іньців, вшановувався, перш за все, як предок і поступово злився із загалом обожнюваних попередників, давши місце культові Неба. Ставши традиційним уже в часи династії Шан, пояснення стихійних лих, порядку і безладдя, щастя і нещастя, життя і смерті як нагород, посланих Небом, лягає пізніше (XI—VIII ст. до н. є.) в основу вчення про "волю Неба", яке дає владу чи не дає її. З цього моменту влада правителя є обожнена диктатура рабовласницької аристократії. Паралельно формується уявлення про Всесвіт як цілісність, що створюється нескінченною боротьбою та взаємопроникненням двох начал: світлого й активного чоловічого — ян та темного й пасивного жіночого — інь визначаються п'ять першоелементів: вода, вогонь, земля, дерево й метал. Поширюється думка, що на квадратній землі, над якою міститься округле небо, Китай займає центральне місце. Відповідно до порядку у Всесвіті великі зусилля спрямовуються на унормування суспільного життя через декларації, маніфести, укази, зокрема прославлений "Великий закон про управління", де поряд зі стихіями характеризуються п'ять справ: як поводитися, говорити, бачити, чути, думати, викладаються основні принципи управління державою. Це було особливо важливим за умов співіснування в Піднебесній поряд із Чжоу численних самостійних держав, котрі його лідерство визнавали лише номінально.

З ослабленням Чжоу між ними починається боротьба за зверхність, та то був час і багатьох культурних знахідок: широко розповсюдилося зрошуване землеробство, у басейнах рік прокладалися численні канали, зародилась астрономія, почали розроблятися залізорудні родовища, виготовлялися різноманітні залізні сільськогосподарські знаряддя, зросла торгівля, а з нею — міста; активне ведення торгівлі викликало розвиток водного транспорту, народилася територіальна спеціалізація у виготовленні певної продукції. Повсюдне прагнення до встановлення єдиної економічної системи поступово витіснило з обігу різні за формою бронзові монети, привело до використання переважно однакових круглих у V—Ш століттях нашої ери. Постійна необхідність збройного захисту інтересів ворогуючих царств, кожне з яких прагнуло до гегемонії, зумовила посилення давньокитайської армії, комплектування й матеріальне забезпечення якої здійснювалося за рахунок сільських общин. Від цього часу армія починає існувати як конгломерат двох самостійних видів війська — колісничого й піхотного. Велику увагу тактиці їхньої співдії приділено в тогочасному "Трактаті про військове мистецтво". Були створені рухомі вишки для спостереження за ворогом та облогові драбини на колесах із закритими возами для людей (V ст. до н. є.). Посилення общинної верхівки за рахунок привласнення кращих земельних наділів висунуло її в коло вершителів політичної влади, протиставивши повновладній, обмежуючій єдиноначальність царя спадковій аристократії. Царі, боронячи своє право на абсолютну владу, пішли шляхом руйнування родоплемінних зв'язків — ввели територіальний принцип адміністративного поділу, надіславши в повіти чиновників із центру. Були проведені й прямі реформи для обмеження прав знаті та зміцнення позицій багатих общинників, зокрема заборонялося передання аристократами своїх привілеїв нащадкам. Відокремлення розумової праці від фізичної, поява на цьому ґрунті численних учених дали змогу рекрутувати з їхнього числа державних радників. Усі існуючі на той час філософські школи працювали над концепціями державного управління. Найбільш плодотворними стали зусилля двох із них, що вимріювали сильну централізовану державу, — конфуціанської та легістської.

Видатний мислитель світу Кун-цзи (вчитель Кун), в європейській літературі — Конфуцій (551—479 рр. до н. є.), створив учення, в якому етико-ритуальні норми здобували перемогу над міфологією й релігією, а основним змістом був ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення. Еталон філософ вбачав у правлінні легендарних доброчесних мудреців стародавніх часів, коріння всього — у порядку речей, заснованому на суворих соціально-політичних дистанціях. На перший план висувалося поняття "жень" (людинолюбство, гуманність), яким визначалися взаємини між людьми в суспільстві та сім'ї. Кожний повинен був виконувати свій обов'язок — і, бути вірним господареві — чжун, шанувати старших — сяо, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки — лі та вшановувати предків. За Конфуцієм, управляти — "виправляти імена" (чжен-мт), тобто кожного ставити на своє місце. У класичному конфуціанському творі "Лі-цзи", складеному вже на початку нашої ери, величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах і зводиться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Обов'язковість першочергового їх виконання правителем і детальна обізнаність у них чиновництва ставила правителя під постійний контроль його ж сановників, зміцнюючи їхні соціальні позиції. Принцип "загальної любові" як основний у створенні ідеальної держави й суспільства відстоювала філософська школа Мо-цзи, представники якої вважали можливим урівнювання знаті й простого люду відповідно до їхніх здібностей і вміння поважати мудрість. Лепети на чолі з Шан Яном, прагнучи до посилення царської влади, стояли за деспотичну державну організацію, побудовану на принципі найсуворішої підпорядкованості, не пом'якшеної жодними патріархальними покровами. На владу мали працювати законодавство, метод нагород і покарань, система кругової поруки й загального стеження. Пізніше конфуціанець Сюнь-цзи, зблизивши легістські положення з нормами поведінки — лі, заклав основи для оновлення доктрини Кун-цзи.

Захищаючи право людини на вільне самовиявлення, виступали проти штучної ускладненості суспільного життя прибічники даосизму, концепція якого була викладена в основному лаоському каноні "Дао де цзім" та в інших трактатах і пов'язувалася зі школами Лао-цзи, Ян Чжу та Чжуан-цзи. Основне поняття "дао" розумілося даосами як природний шлях речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога — у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Лао-цзи наполягав на управлінні країною на основі "недіян-ня", коли сам правитель не має бажань, а малочисельний народ живе простими радощами родового суспільства, не переобтяжуючи себе працею й у свідомій ізоляції від інших держав. Водночас із філософією розвивалися й інші сфери знань: "Канон про гори й моря" поряд із фантастичними уявленнями містив дані з географії Китаю, трактат "Канон про внутрішнє" підсумовував медичні знання.

В цей час активно формувалися й естетичні традиції: Конфупій надавав великого значення естетиці поводження, мистецтву як способу гармонізації духу, реальність розглядалася конфуціанцями як те, що доступне лише символічному відбиттю й переживається "всередині". Слушним є твердження дослідників, що категорія "жень" (людинолюбство) вплинула на трактування людини в образотворчому мистецтві, наділивши його назавжди цим конфуціанським атрибутом, а поняття "благородний муж" — цзюньцзи — стало ознакою цілого жанру класичного китайського живопису: жанру "чотирьох благородних", "чотирьох цзюньцзи". Перші класичні в історії китайської культури описи процесу художньої творчості належать даосам. Зусилля конфуціанців, котрі пов'язували естетичні цінності з етичними вимогами, та представників даосизму, впевнених у єдності естетичного з природним, заклали основи китайської естетичної теорії. Та якщо прихильники Конфуцій, слідом за вчителем, убачали призначення мистецтва в його соціально-етичній функції, то послідовники даосизму вірили в природність моральних норм і від художника чекали лише їх майстерного втілення. За Чжуан-цзи, справжній художник має чистий і прямий лух, віддає себе рухові природи і вторує їй, уміє помічати велике в малому, постійно подорожує у світі своєї душі й не шукає слави.