Розділ II. ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЇЇ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

У сфері грамотності і освіти монополістами були конфуціанськи освічені чиновники-шеньши, котрі намагалися здійснити сформований Кун-цзи ідеал довершеної людини (цзюньцзи), який не втрачав свого значення протягом усієї історії китайської культури. Введення освітнього цензу як головного критерію поділу суспільства на верхи і низи, піднесення тих, кому відомі істина й почуття обов'язку, сприяли розвиткові соціально-реформаторського духу. Можливості ж його практичної реалізації розширилися з об'єднанням країни піньським царем Ін Чженом у єдину імперію, створенням єдиної системи адміністративного управління. Була сформована єдина загальнодержавна грошова система з двома видами грошей: золотими й мідними монетами, водночас заборонялося ходіння грошових еквівалентів - яшми, хіміків срібла тощо. Вводиться загальнодержавна писемність сяочжуань, що існує порял і більш простим за написанням письмом лішу, яке врешті-решт перемагає і з деякими змінами доживає до наших днів. Законодавча реформа утверджує примат кримінального права, запровадження жорстоких покарань, зокрема дванадцяти видів смертної кари.

В умовах деспотичного правління імператора, що перетворювало чиновництво на просте знаряддя його влади. виникає опір прибічників конфуціанства, на яких починаються гоніння. До нього приєднувалися народні маси, знесилені підневільною працею й примусовими роботами державного значення, зокрема на будівництві доріг і Великої китайської стіни. Звелена на основі старих валів держав Ціні.. Чжао та Янь, вона простягнулася по кордонах держави на тисячі кілометрів і стала взірцем оборонної архітектури. її могутні стіни з важкими прямокутними сторожовими вежами та глибокими проїзними арками продовжували породжену періодом воєн між царствами традицію будівництва стін, фортець і багатоярусних сторожових башт лоу з кількома дахами й поярусними обхідними галереями. Тим часом повстанський рух поклав край ціньському правлінню, а його керівник Лю Бан започаткував династію Хань, що проіснувала до І століття до нашої ери, сприяючи подальшій консолідації давньокитайського етносу.

Основою соціальної організації країни продовжувала бути патронімія цзунцзу (аж до другої половини XIX ст.) — група споріднених сімей, що мала спільного предка по чоловічій лінії й зберігала певну господарську та ідеологічну єдність. Сім'я в Китаї вважалася первинною, вічною, їй підпорядковувалися інтереси всіх її членів, зокрема тих, котрі брали шлюб Кожен повинен був подбати про нащадків, тобто народити побільше синів, одружити їх одразу, коли дозволить їхній вік, і дочекатись онуків. Шляхом жертвоприношення й ворожби отримувалася згода предків на вибір певної нареченої та шлюб з нею, заради якого сім'я часто загрузала у величезних боргах. Сам обряд був сповнений глибокої символіки, починаючи від охорони від злих духів весільного виїзду до прийняття молодими їжі (обов'язковою її частиною були пельмені — побажання багатьох дітей) та їхнього першого спілкування. Залишивши рідну домівку, жінка в сім'ї чоловіка навічно ставала служницею, змушеною любити його батьків більше за своїх. Спеціальними правилами їй наказувалося терпляче зносити всі знущання свекрухи, бути засобом процвітання сім'ї, продовження роду, зносити будь-які знущання чоловіка, закривати очі на його невірність, ділячи його з другою дружиною чи наложницею. Оскільки кохання дуже рідко лежало в основі шлюбу, його високі зразки оспівані поезією поза межами останнього, її героїнями були не вірні дружини, а красуні-наложниці чи гетери, у яких чоловіки часто знаходили своє кохання. Всіляко заохочувалося суворе жіноче вдівство (чоловік практично ніколи не залишався невтішним вдівцем) і навіть самогубство після смерті чоловіка, схвалювалася згода нареченої, котра втратила судженого, назавжди залишитися в сім'ї покійного.

Спрощений шлюбний обряд міг здійснюватися й тоді, коли вмирав іще не заручений хлопчик, для якого в цьому випадку шукали померлу дівчинку. Серед приводів для розлучення на першому місці були безпліддя дружини, нешанобливе ставлення до батьків чоловіка та ревнощі.

Все це залишалося без змін і в період царювання династії Хань. Дотримання традицій не вимагало контролю іззовні, він здійснювався на' рівні рад старійшин, що хазяйнували у своїх общинах. Хоч би як імператорські органи управління намагалися контролювати їхню діяльність, спроби були марними.

На всіх інших рівнях суспільства контроль держави був повним. Нова династія подбала про створення нетрадиційного чиновництва, освіченого, але водночас відданого та слухняного. Воно складалося з дітей незнатних родин, які навчалися безпосередньо в палаці імператора й складали іспити в його присутності. Отримавши різні пости, вони з усіх сил боролися за зміцнення влади свого добродійника. А це було не зайвим, бо внутрішня ситуація в країні не позначалася стабільністю: посилювалася соціальна диференціація у зв'язку зі зростанням багатства великих землевласників та рабовласників, протистояли одне одному чиновництво й торгово-лихварські кола, розорялися й потрапляли в боргове рабство общинники. У багатьох містах створювалися ринки рабів, ставали поневолені також об'єктами почесного імператорського дарунку. Військова та трудова повинність виконувалася всім чоловічим населенням країни від 23 до 56 років, пізніше планка піднялася до 20 років. Виникла практика відкупу від повинностей, доступна лише дуже забезпеченим людям, поширюється наймана праця. В Китаї перемагає феодальний устрій. Уміле використання чиновництвом обов'язкової екзаменаційної системи й системи рекомендацій сприяло перетворенню їхніх посад на спадкові. Це посилювало позиції бюрократії, давало їй неабиякі привілеї.

Рабовласницькі засади Ханьської держави не похитнули ні серйозні спроби її реформування імператором Ван Маном, ні бурхливий народний рух, зокрема повстання так званих "червонобрових", які пофарбували брови, щоб відрізнятися від воїнів імператора. Правда, панівному класові довелося піти на певні поступки, що викликало деяке культурне та економічне піднесення в Пізній Хань. Зводиться пишна нова столиця Лоян, розвиваються і вдосконалюються ремесла, зокрема ткацтво та гончарство; у II столітті нашої ери китайці дарують світові папір. У матеріальній культурі, незважаючи на її численні місцеві різновиди, дедалі більше простежується загальноетнічний характер. Поруч із традиційними житлами — фанзами (фан-цзи) каркасностовпової конструкції, що урізноманітнювалася матеріалом, з якого в різних місцевостях робилися стіни, зводилися й прекрасні дво- і триповерхові будівлі з багатоярусними дахами, піднятими на кутах і вкритими черепицею. Складаються типи планування садиб, поштовх отримує садово-паркова архітектура, де панують свобода розміщення краєвидів, обов'язкові зміни рельєфу, водоймища, острівці, водоспади.

Пишнішими стають і посмертні житла: кам'яні та цегляні гробниці — феньму, скельні — яйму, кам'яні зали перед місцем поховання, гробниці з вхідними пілонами — цюе. В похованнях знайдені фрагменти високохудожніх тканин і вишивок на шовку, на яких декоративні елементи органічно поєднані з динамічними зображеннями вершників, тварин, з ієрогліфічними написами. Мистецтво, що обслуговує культ, підпадає під вплив нового стилю, викликаного переосмисленням дао: емоційне навантаження лягає на рух. Почуття персонажів ханьської посмертної галереї, стаючи метою зображення, передаються саме через жести й ракурси рухів.

Увага до переживань людини — результат зрушень у розумінні її природи, усвідомлення її вбудованості в загальну структуру Всесвіту й підпорядкованості законам його розвитку. Водночас у зіставленні з безмежністю й вічністю світу людське життя прикро вражало своєю тимчасовістю; визначення його сенсу як злиття з універсумом, а самоздійсненкя — як реалізації світових сил у власній долі задовольняло лише частково. Людина почала схилятися до сумного висновку про втрату унікальних можливостей особистості разом з її фізичним кінцем.

В цей час офіційною ідеологією країни стало конфуціанство, позбавлене колишньої ортодоксальності й доповнене зручними для правлячої верхівки положеннями. Та й у цьому варіанті воно не втратило сильного моралізаторського начала, яке впливало на всі сфери життя. Передусім це передбачало дотримання канонів і традицій. Однак паростки нового не переставали пробивати собі шлях, позначаючи новими рисами світовідчуття. Його найчутливіший барометр — мистецтво — зажадало живої конкретики в образах природи й людини. В живописі зображення сповнюється стрімким рухом, експресія запалює жест, міміку, пластику, кожний дотик пензля до шовку чи паперу. Єдиний ритм почуттів з'єднує людину і природу. Художня діяльність розширює свої можливості у відображенні людського буття.

Подальшому розвиткові мистецтва сприяла створена ще імператором У-ді (156—87 рр. до н. є.) Музична палата Юефу, якій офіційно наказувалося збирати народні пісні. Завдяки талантові співця й музиканта Лі Яньняня й поета Сима Сянжу вона перетворилася на театральне управління, що відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музика й танці. Досягнувши великої висоти ще в попередню епоху, ці види мистецтва в синтезі отримали могутній стимул для подальшого розвитку. Обрядові і світські вистави органічно увійшли в життя тогочасного суспільства, виявивши багатьох своїх прихильників та послідовників.

Блискучий поет Сима Сянжу, крім жанру поеми, близької за змістом до оди, успішно розвинув жанр музичної поезії, де ритміка вірша повністю визначалася мелодією. Пізніше назва "Юефу" стала терміном — назвою певного виду поетичних творів. Літературний відділ Музичної палати проводив і величезну текстологічну роботу з пам'ятками стародавньої літератури. Відомий учений Лю Сян, прагнучи зберегти їх для нащадків, переписав з бамбукових пластинок на шовк чимало давніх творів, був їх відомим колекціонером і дослідником.

У країні активно створювалися книгосховища, найбільше належало імператорові, інші — місцевим ванам. Почала розвиватися філологія, завдяки чому була систематизована літературна спадщина, складений її канон — "П'яти-книжжя": "Шицзін" ("Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії"), "Іцзін" ("Книга перемін"), "Лі-цзи" ("Книга обрядів"), "Чунь-цю" (літопис царства Лу). Мала увійти до канону і "Юецзін" ("Книга музики"), шанована конфуціанцями, та на той час вона не збереглася*.

Зусиллями Дуна Чжуншу створюється ханьська філологія, а завдяки його наполяганням з'являється "Тайсюе"

* Взагалі ж не можна не враховувати значення, яке надавалося музиці в конфуціанській ритуалістиці, і його історичних джерел. Відомо, що ще за часів Чжоу кількість музикантів і танцюристів, їхній ритуальний репертуар зумовлювалися значенням обряду и рангом його організатора. Музика здавна співіснувала з танцем та акторською грою: ще у XVIII—V століттях до нашої ери в Піднебесній славилися артисти, які вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людей. Пізніше народжуються терміни чан-ю (співак; актор, що співає) та пай-ю (комік, лицедій).

("Університет") — перший вищий навчальний заклад в історії Китаю, де викладали п'ять докторів, а навчалися п'ятдесят студентів. Кожний з викладачів знався на одній із "п'яти класичних книг", затвердження їхніх кафедр було визнанням ідеологічно-доктринального значення конфуціанства. Введена У-ді система обов'язкових державних іспитів на заміщення адміністративних посад передбачала безумовне детальне знання "П'ятикнижжя".

Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Цянь (145 — близько 87 р. до н. є.), автор славнозвісного твору "Шицзи" ("Історичні записки"). Використовуючи хронологічно-біографічну форму, історик, хранитель державного архіву, тайши (головний писар), складач календаря Сима Цянь веде розповідь про жорстоких чиновників, конфуціанців, мужніх героїв, про підлабузників, ворожив, користолюбців, починаючи ще від часів легендарного царства Ся (виникненням вважається 2205 р. до н. є.). У його своєрідних життєписах-новелах постає світ людей, правдивих людських типів, виписаних яскраво й виразно. Критичний пафос талановитого письменника, спрямований проти негативних персоналій китайської історії, не залишився поза увагою правлячого імператора У-ді, який, використавши незначний привід, засудив Симу Цяня до смерті, заміненої кастрацією й ув'язненням. Та й після в'язниці історик знову продовжив працювати над твором. Досягненням ханьського періоду стали й створення Чжан Хеном глобуса та сейсмографа, поява перших праць з математики, написання Чжан Чжунцзіном книги про тиф, а Ван Шухе — "Про пульс". Учення Ван Шухе про діагностичне й прогностичне значення пульсу стало основою вчення Ібн Сіни про пульс та обов'язковим при вивченні китайської народної медицини. Впродовж усього розвитку китайської культури медицина залишалася її важливим аспектом, з давніх часів фіксуючи свої здобутки в письмових пам'ятках, взяти хоча б "Нань-цзін" ("Книга про важке") — твір, написаний у VI столітті до нашої ери. Його автор — лікар Бянь Цао — систематично описав анатомію, фізіологію, патологію й діагностику з ученням про пульс і терапію, був відомий як прекрасний хірург, що робив операції під наркозом, використовуючи для цього спеціальний напій.

Ханьський період розвитку китайської культури був позначений неабиякими духовними змінами. Досить згадати, що саме він став часом утвердження даосизму — протагоніста раціоналістичної конфуціанської етики. Його еволюція тісно пов'язана з ім'ям Ге Хуна, котрий розробив учення про безсмертя, головною тезою якого стало визнання можливості для людини шляхом творчості й використання спеціальних фізичних методів (упорядкування дихання тощо) втілити в собі дао й стати невмирущою "Дао-л юдиною". Характерно, що під безсмертям Ге Хун, як і ввесь даосизм у цілому, розумів не безсмертя душі, а нескінченно довге існування всього організму, перетвореного причетністю до дао. Так, за легендою, лаоський першовчитель Лао-цзи був живим узятий на небо — відійшов у священну гірську країну мудреців. Даосизм філософський, зафіксований у класичній тріаді пам'яток "Лао-цзи", "Лє-цзи" та "Чжуан-цзи", витіснився комплексом вірувань, зосереджених на образі такої "гірської людини", мага, чарівника, що стоїть на найвищому щаблі сили й духовної свободи.

2. Культурні здобутки Середньовіччя. Період формування феодальних відносин

Падіння Ханьської імперії в результаті повстання "жовтих пов 'язок" (184—204 рр.) і гострого протистояння прибічників і ворогів централізації влади традиційно вважається початком входження Китаю в епоху Середньовіччя, що тривала практично до початку XIX століття і ввібрала в себе величезні пласти культури. Та її основною характеристикою залишалося постійне звернення до стародавності як певного культурного еталону. Чотириста років кривавих міжусобиць, селянських бунтів, боротьби з кочівниками й сусідніми племенами, які порушували кордони країни й захоплювали її землі та владу в ній, були спричинені складною внутрішньою ситуацією. Війни між завойовниками Китаю супроводжувалися винищенням і перетворенням на рабів корінного населення, руйнуванням міст і поселень, пограбуванням пам'яток культури. Північний Китай, найдавніший осередок китайської культури, найбільш заселений та економічно розвинутий, потерпав від війни майже століття. Створення імперії Північна Вей вождем племен тоба, що виявилися найсильнішими серед загарбників, стабілізувало ситуацію, поклало початок новому об'єднанню країни та злиттю народностей, розвиткові феодальних відносин. Дійовим засобом підняття економіки стало введення надільної системи, за якої селянам забезпечувалося право тримати наділ державної землі, залишаючись вільними від конкретного феодала. Відповідно податки за користування землею йшли до державної скарбниці.