Розділ «Передмова»

Україна відома в Європі надзвичайним багатством археологічних пам'яток. Це зумовлено її вигідною позицією на карті континенту. Три потужні міграційні потоки перетинали нашу країну з первісних часів. Близько 1 млн років тому з півдня через Балкани й Україну до Східної Європи переселялися найдавніші мешканці Європейського континенту. Близько 35 тис. років тому схоже цим же шляхом просувалися перші люди сучасного типу — Homo sapiens. Неолітичні мігранти з Балкан та Подунав'я принесли сюди відтворювальне господарство, остаточне утвердження якого в Україні пов'язане з приходом із Трансільванії трипільського населення. З південного заходу в Україну поширювалися прогресивні греко-римські, а пізніше — візантійські культурні впливи.

Численні міграційні хвилі накочувалися на Північно-Західну Україну з Центральної Європи починаючи від середнього палеоліту. Наприкінці палеоліту на Волинь та Полісся із заходу просувалися носії традицій культур лінгбі, свідер; у мезоліті — кудлаївка, яніславиця; у неоліті — лінійно-стрічкової кераміки, лійчастого посуду; в енеоліті-бронзі — кулястих амфор, шнурової кераміки, тшинецько-комарівської; за доби раннього заліза — гольштатської, милоградської, латенської, пшеворської, вельбарської.

Степи Надчорномор'я та Надазов'я були своєрідним коридором, через який протягом останніх трьох тисячоліть зі сходу котилися численні хвилі агресивних номадів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, болгари, хазари, угри, печеніги, торки, половці, татаро-монголи).

Усі ці потужні міграційні потоки визначали драматичну історію України з найдавніших часів до пізнього середньовіччя і навіть до сьогодення. Вони залишили на теренах України безліч стоянок, поселень, городищ, курганів, могильників тощо.

Незвичайне багатство української археології дисонує з нечисленністю українських археологів, яких у кілька разів менше, аніж у будь-якій іншій розвиненій країні Західної чи Центральної Європи. Природа не терпить порожнечі, тож нестача "білих" археологів компенсується зростанням кількості "чорних", які по-варварськи грабують безцінні археологічні пам'ятки задля особистої наживи. Активізація інтересу багатих колекціонерів та бездіяльність правоохоронних органів фактично стимулюють цей кримінальний бізнес.

Різке скорочення фінансування державою наукових досліджень, у тому числі археологічних, призвело до падіння престижу професії науковця в очах молоді й, відповідно, до катастрофічного старіння кадрів, що поставило українську археологію на межу виживання.

Таким чином, фахова підготовка молодих, здібних дослідників — одна з найважливіших, нагальних проблем сучасної археології в Україні. Необхідною умовою її успішного розв'язання є створення сучасного, цікавого навчального посібника з археології України. Вирішити це актуальне питання української археології спробував авторський колектив пропонованого видання.

Книга написана відомими археологами, які з 70-х років XX ст. працюють у провідній археологічній установі України — Інституті археології НАНУ. Вміщені в ній курси лекцій тривалий час читаються їх авторами студентам магістерської програми "Археологія та давня історія України п Національного університету "Києво-Могилянська Академія ". Численність авторського колективу пояснюється тим, що вперше кожен розділ посібника з археології України написано не просто археологом, а провідним фахівцем з даної проблематики. Розділ "Кам'яна доба " підготував д-р іст. наук, проф. Л. Л. Залізняк; "Епоха енеоліту-бронзи " — д-р іст. наук, проф. В. В. Отрощенко; "Доба раннього заліза" — канд. іст. наук К. П. Бунятян; "Антична цивілізація в Північному Причорномор'я" — д-р іст. наук В. М. Зубар; "Давні слов'яни та їхні сусіди " — д-р іст. наук Р. В. Терпиловський; "Епоха Київської Русі" — член-кореспондент НАНУ, проф. О. П. Моця. Вступну лекцію написала канд. іст. наук К. П. Бунятян. У багатьох випадках автори пропонують власне бачення ключових проблем археології України і свій підхід до їх вирішення, чим пояснюються певні відмінності у структурі та стилі викладу.

Навчальний посібник розрахований насамперед на студентів перших курсів історичних факультетів, які слухають нормативний курс "Археологія України ", а також тих, хто вивчає археологію чи просто цікавиться давнім минулим України.

Тема 1. Вступ до археології

Історія людства, яку зазвичай розпочинають від формування людини та суспільства, налічує близько 2,5 млн років. На цьому тлі її писемний період постає незрівнянно коротким. Адже писемність виникла лише десь 5 тис. років тому — на зламі 4—3 тис. до н. е. і спочатку в обмеженому регіоні, а її поширення відбувалося доволі повільно. Скажімо, перші писемні свідчення про народи нашої країни маємо від І тис. до н. е., а власна писемність тут виникла ще пізніше. Тому тривалий період людської історії засвідчено тільки матеріальними залишками життєдіяльності людей. Вивченням їх і опікується археологія з метою відтворення загальної ходи стародавньої історії та історії конкретних суспільств давнини. Таким чином, археологію можна визначити як науку, що вивчає і реконструює минуле за матеріальними залишками життєдіяльності людей.

Коло джерел, якими оперує археологія, дуже велике і розмаїте, воно охоплює все, створене людиною, все, що слугувало їй за життя, а почасти й по смерті: рештки виробничої, побутової і духовної діяльності. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) стаціонарні (або не мобільні) об'єкти — залишки поселень, могильників, святилищ та всіляких споруд на них (оселі, храми, курганні насипи, мегаліти); 2) мобільні — будь-які речі, виявлені під час розкопок поселень і могильників: знаряддя, посуд, зброя, прикраси, статуетки та ін.

Однак спектр джерел, якими оперують археологи, не обмежується цим. У процесі розкопок археологи видобувають багато й інших свідчень діяльності людей, дослідження яких є прерогативою інших наук. Це й фізичні останки самих людей, які цікавлять антропологів, й кістки тварин — сфера інтересів зоологів, і залишки рослин чи їхніх відбитків на глиняних виробах — їх вивчають ботаніки. Можливості палеоботаніки значно збільшилися з появою приладів, які дають змогу зафіксувати пилок рослин, а отже відтворити природне тло і напрями господарчої діяльності давніх колективів (мисливство, скотарство, збиральництво, землеробство).

Археологи, прагнучи якомога повніше осягнути спосіб життя давніх людей, ставлять перед фахівцями — представниками інших наук — дедалі більше нових питань, а розвиток сучасної науки, зокрема поява високоточних приладів, дає можливість відповісти на них. Скажімо, за хімічним аналізом людських кісток можна визначити раціон харчування, за генетичним — спорідненість певних спільнот, на підставі аналізу кам'яних, глиняних чи металевих предметів — джерела сировини, їхні технологічні характеристики (домішки, температура плавлення металів чи випалення посуду). Неоціненну послугу археології роблять природознавці у з'ясуванні віку старожитностей.

Таким чином, сучасна археологія, як і наука загалом, невпинно наближається до своєї мети — отримання якомога більшої інформації з найменшої кількості фактів. Як зазначає з гумором Ж. Ревель, один із пропагандистів мікроісторії Франції, вияв мікроскопічних деталей інколи складає враження, що історик немовби простягає мікрофон мурашці. Справді, сьогодні буквально одна кістка людини може оповісти цілу історію про неї, дає можливість з'ясувати стать, вік, антропологічний тип, спосіб харчування, хвороби, час і причину смерті. Так само один предмет у руках знавця перетворюється на генератор інформації — де, коли, як і для чого його було виготовлено.

Зрештою археологами відкрито і найдавніші цивілізації, а заразом — і писемні документи, які вивчають лінгвісти. Саме всеосяжність і розмаїття джерел, що їх виявляють археологи, створюють фонд для дослідження найрізноманітніших проблем давньої історії (господарство, побут, естетичні смаки, світогляд, соціальна організація), а також виводять археологію за межі дописемної історії. Археологія відіграє важливу роль у вивченні, скажімо, історії Греції та Риму, середньовіччя, а верхня межа її пізнання постійно наближається до наших днів, і нині вже є археологія Києва після татаро-монгольської навали, козацьких часів.

Виникнення археології.

Початки археології сягають глибини віків, коли люди почали включати стародавні речі й об'єкти в систему своєї культури, наділяючи їх магічними властивостями. Виходячи зі стилю первісного мислення, можна припустити, що походження таких речей вони приписували міфічним творцям. Археологічні джерела засвідчують уміщення до могил поряд із речами, що функціонують у даному суспільстві, речей і стародавніх, нерідко "модернізованих" для нових потреб, а писемні — прагнення заволодіти такими речами як амулетами. Особливо популярними були крем'яні та кам'яні речі — "громові стріли" і "громові сокири". Приваблювали людей і монументальні споруди (кургани, мегаліти), а також природні об'єкти (скелі, печери, гроти), що мали на собі печать неприродної діяльності, — зображення, залишені кимось речі. Традиція вклонятися їм і здійснювати біля них різні обряди зберігалася протягом багатьох віків. Однак то була далека передісторія археології, як і проведення перших розкопок. Писемні джерела показують, що вперше їх було здійснено у VI ст. до н. е., однак не з науковою, а з ідеологічною метою, останнім вавилонським царем Набонідом (556—539) у Нижній Месопотамії і відомим афінським реформатором Солоном на Саламіні.

Формування археології як науки пов'язано з двома основними моментами: по-перше — усвідомленням того, що матеріальні старожитності є свідченнями історії, тобто історичними джерелами, схожими за своєю функцією на писемні, і, по-друге, — відчуттям протяжності історії, яка реалізується у певних послідовностях. Перші кроки на цьому шляху демонструє антична наука, де виник і сам термін "археологія" (буквально — наука про старожитності), введений в обіг філософом Платоном (427—348). Від Геродота (484—425) бере свій початок традиція підкріплювати висвітлення історії матеріальними свідченнями (вавилонська вежа, піраміди і колоси-статуї Єгипту, могили кіммерійських царів поблизу Тіраса-Дністра), якої надалі дотримувалися всі визначні історики.