Розділ «Тема 23. Пізньоримський період і початок доби переселення народів (III—V ст. н. е.)»

Протягом ІІI— V ст. н. е. величезні маси варварських народів Європи та Азії знімалися із наснажених місць. Унаслідок "великого переселення народів" перекроювалася етнічна карта, руйнувалися етнічні та політичні кордони, що установлювалися віками. Під ударами германців і гунів у V ст. Римська імперія зазнає поразки, а на її уламках виникають варварські королівства.

За пізньоримського часу формуються нові етнокультурні спільноти й на території України. Поява деяких із них була викликана міграціями германських племен на південь, засвоєнням досягнень римської цивілізації племенами Східної Європи, перебудовою традицій попередніх місцевих культур.

Посилення торговельних контактів Римської імперії з народами Причорномор'я, Прикарпаття і Подніпров'я на початку II ст., після завоювання Дакії, зумовило стрімкий соціально-економічний розвиток місцевих племен. Активізуються варварські народи на кордонах Імперії. Прологом доби переселення народів були Маркоманські війни (166— 180 pp.) та міграція готів на зламі II—III ст. до Чорного моря. Протягом III ст. Імперія переживає глибоку кризу, викликану комплексом різних причин, що дає змогу коаліції варварських племен (готи, карпи, бастарни, сармати) розпочати так звані Скіфські війни, нападаючи на північні провінції та приморські міста. Незважаючи на перемогу в цих війнах, Рим остаточно втрачає Дакію.

Значна роль в історії римського часу належала германським племенам готів і гепідів. Найбільше інформації про них міститься в історика готів Йордана (VI ст.). За легендою, готи і гепіди на трьох кораблях прибули зі Скандинави і висадилися у гирлі Вісли, підкоривши місцеву людність. Коли кількість народу там істотно зросла, "військо готів разом із сім'ями" вийшло звідти і прийшло "в землі Скіфії, що їхньою мовою називались Ойум". Перемігши спадів, готи рушили в ту частину Скіфії, що межує із Понтійським морем. Найвищої могутності готи досягли у IV ст. за правління Германаріха, який підкорив войовничі північні народи і змусив їх підкорятися своїм законам. Серед переможених Йордан називає естів, мерю, мордву, чудь, а також венетів. Останніх він вважав прямими предками венетів, антів і склавинів VI ст.

Після навали гунів і смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагалися відновити свою незалежність, але зрештою були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. їхній "король Боз" та 70 старійшин були страчені. Втім, союз готів не був міцним, його склад постійно мінявся, тому після 375 р. внаслідок гунської навали могутність готів зійшла нанівець.

Кочовики тюркського походження, гуни, були для місцевих мешканців "небаченим до сих пір родом людей". Як свідчить римський історик Амміан Марцеллін, теля смерті Германаріха і кількох поразок готи пішли на захід до Дністра, де були знову розбиті гунами. З дозволу імператора Валета готи перейшли Дунай і оселилися у межах Візантії. Згодом вони вирушають на захід і створюють Вестготське королівство в Іспанії та Остготське в Італії.

Гунська навала призвела до спаду економічного життя у Причорномор 7, руйнації римської системи зв'язків і викликала суттєві зміни в етнополітичній ситуації Європи, зокрема на території сучасної України. Саме цей час пов'язаний з появою на історичній арені нової етнічної спільноти — слов'ян.

Київська культура

Черняхівська культура

Найяскравішою культурою не лише України, а й усієї Східної Європи римського часу є черняхівська. Вона охоплює величезну територію, що включає більшу частину сучасної України (за винятком північних районів у лісовій зоні та степових областей Лівобережжя), Молдову, а також східну Румунію (її тут називають "культура Синтана де Муреш") і західні частини Курської та Бєлгородської областей Росії (рис. 11).

Першим дослідником черняхівської культури був В. В. Хвойка, який у 1899—1901 pp. провів розкопки могильників у селах Черняхові та Ромашках на Київщині. Один із цих могильників і дав назву новій культурі. Приблизно в той же час у верхів'ях Західного Бугу і Дністра розпочав дослідження черняхівських старожитностей К. Гадачек. У подальшому ці пам'ятки вивчали М. Ю. Смішко, А. Т. Сміленко, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевський, Е.О. Симонович, Н. М. Кравченко, М. О. Тиханова, В. Д. Баран, 1. С. Винокур, Б. В. Магомедов, Г. Б. Федоров, Е. А. Рікман та ін.

До карти пам'яток черняхівської культури України нині входять близько 3500 об'єктів. Серед них — поселення у Неслухові і Ріпневі на Західному Бузі, Черепині, Теремцях і Соколі на Дністрі, Журавці й Обухові у Подніпров'ї, могильники Черняхів, Косаново, Компанійці в Україні, Данчени в Молдові, Синтана де Муреш у Румуни та багато інших.

Зона поширення пам'яток черняхівської культури охоплює насамперед лісостепову зону, тоді як степ був заселений порівняно мало; життя осілого населення тут було пов'язане з долинами річок. Досить густо черняхівські пам'ятки займають узбережжя Чорного моря на захід від гирла Дніпра.

Поселення, як правило, розташовані на схилах невеликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Більшість поселень невеликі — 200—300 м у довжину і 100—180 м завширшки. Але трапляються також селища довжиною 1-2 км.

Окрім селищ, відомі три черняхівські городища: Башмачка у Надпоріжжі, Олександрівка на Інгульці та Городок у пониззі Південного Бугу. До систем їх фортифікації входили рови, вали, ескарпи, кам'яні стіни та башти. Городища розміщувалися на південно-східному кордоні черняхівського ареалу, контролюючи "степовий коридор", яким постійно просувалися кочовики. Вони виконували не тільки оборонні функції, а й були адміністративними центрами та резиденціями військових вождів.

Лише деякі з поселень черняхівської культури досліджені у повному обсязі. На селищі Журавка (р. Вільшана) житла різного за походженням населення (слов'ян і германців) групувалися спочатку на різних ділянках; лише згодом спостерігається їх змішування. Досить типовим є розміщення садиб уздовж схилу на відстані кількох десятків метрів одна від одної.

Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поділяються на три типи. Це заглиблені в материк напівземлянки і землянки, поширені у лісостеповій зоні України; наземні глинобитні житла, що переважають у Прутсько-Дністровському межиріччі; кам'яні будівлі, характерні для Північного Причорномор'я.

Напівземлянки площею 10—20 м2 мали котлован, заглиблений на 0,8—1,2 м у землю. Стіни, очевидно, — каркасно-типової конструкції із глиняною обмазкою або зрубні. Для опалення використовувалися вогнища, черені яких були викладені черепками чи камінням, а також печі (вирізані в материковій стінці або глиняні). На черняхівських пам'ятках Середнього Дністра вперше з'являються невеликі прямокутні напівземлянки з піччю-кам'янкою у кутку (Теремці, Бакота), які практично не відрізнялися від основного типу слов'янського житла другої половини 1 тис. н. е.

Наземні будинки здебільшого були великих розмірів — 65—120 м2. За плануванням, розмірами і деталями конструкції деякі з них мало чим відрізняються від так званих "тринефних" германських жител. Дах таких споруд підтримувався двома рядами товстих стовпів. Відбитки на обпалених шматках глини тину і нетовстих стовпів свідчать про каркасно-тинову конструкцію стін таких будівель.