Розділ «Передмова»

Наприкінці старої ери склалося й певне уявлення про історичну картину світу як послідовність освоєння людиною природи, викладене римським філософом Лукрецієм Каром (І ст. до н. е.) у поемі "Про природу речей". Наведені нижче рядки історики археології розцінюють як перші штрихи археологічної періодизації:

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки — обламані в лісі гілляки.

Полум'я, потім — вогонь, як лише стали людям відомі.

Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

Міді — спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток...

(переклад А. Содомори)

Проте поштовхом до виникнення археології стали не ці пагони, а прагнення заволодіти раритетами — колекціонування. Воно було доволі поширеним у Римі й спричинило перші грабіжницькі розкопки задля продажу колекціонерам старожитностей, що, зокрема, засвідчує грецький географ та історик Страбон (на зламі двох ер).

За доби середньовіччя ініціативу колекціонування перехопила церква, яка організувала також перші розкопки з метою поповнення своїх скарбниць. Завдяки цьому у XVI ст. була розчищена одна з най величніших архітектурних споруд Давнього Риму — терми Каракали (211—217). Накопичення старожитностей у церковних і світських зібраннях спричинило появу нового фаху — антикварія, знавця й систематизатора старожитностей. Саме він став попередником археолога, тому добу становлення археології (XV—XVII cm.) називають антикварною. Тоді було закладено підвалини музейної справи і багатьох сучасних музеїв, започатковано каталогізацію старожитностей. Тоді ж відродилася антична традиція опису монументальних пам'яток, що разом із розкопками заклало підґрунтя методики польових досліджень (так археологи називають методику розкопок археологічних об'єктів). Проте усвідомлення пізнавальних можливостей старожитностей ще не було, тому звертали увагу насамперед на речі дорогоцінні, красиві або такі, які чомусь викликали інтерес.

Здоланню такого підходу сприяли трагічні події 79 p., коли сталося грандіозне виверження Везу вію. Катастрофа враз обірвала життя у трьох квітучих містечках Риму — Помпеях, Геркуланумі і Стабіях, законсервувавши його на віки. У 1711 р. розпочалися розкопки Геркуланума, а в 1748 р. — Помпеїв. Подія, відома за писемними джерелами, почала відкриватися трагічними картинами останніх хвилин життя і водночас — в усій розмаїтості буднів: розкішні вілли з фресками і прості оселі з усією обстановкою, а нерідко і з господарями, готелі, бібліотеки, театри, собаки на ланцюгах і зграйки дітлахів у піску ... — все застигло у жахливому стоп-кадрі. Трагедія обернулася на користь археології, відкривши перспективи для відтворення повсякденного життя. Ці розкопки справили великий вплив на німецького вченого І. І. Вінкельмана (1717—1768), спонукавши його до написання "Історії стародавніх мистецтв", завдяки якій він зажив слави "батька археології". І все ж то була лише віха у процесі становлення археології, зокрема одного з її підрозділів — класичної (античної) археології.

Археологічна періодизація.

XIX ст. називають добою великих археологічних відкриттів. їй передував похід Наполеона 1798 р. до Єгипту. Укомплектована не лише вояками, а й ученими, експедиція Наполеона відкрила Європі Стародавній Єгипет. Давня історія прокидалася від тисячолітнього сну не лише в Єгипті. У 1849 р. англієць Г. Лейярд розпочав розкопки Куюнджицького пагорба в Іраку, який приховував останню столицю Ассирії Ніневію; у 1846— 1864 pp. І. Рамзауер розкопав більшу частину Гальштатського могильника в Австрії, за яким пізніше назвали цілу історичну добу в Європі; у 1854—1858 pp. Ф. Келлер дослідив поселення Ла Тен на палях на Невшательському озері в Швейцарії, назва якого стала епонімною для позначення наступної за Гальштатом доби; 1861 р. за наказом Наполеона III у Франції розпочали розкопки Алезії і Бібракте — кельтських міст (оппідумів), відомих за записками Цезаря, який підкорив кельтів; 1868 р. відкрито печерний живопис — печеру Альтаміра в Іспанії; того ж року Г. Шліман вирушає на пошуки гомерівської Трої, яку він таки відшукав (хоча й неправильно ідентифікував у численних нашаруваннях), а потім дослідник опинився в "золотопишних" Мікенах і "міцностінному" Тірінфі; з 1880 р. розкопки в Єгипті започаткував англійський учений У. Ф. Петрі. На черзі були легендарний Вавилон, загадкові хети, Кносс...

Ці блискучі відкриття дещо затьмарюють зовсім іншу роботу, так би мовити, внутрішнього характеру, спрямовану на осмислення старожитностей як певної системи, що відбиває послідовність історичного розвою людства. Християна Юргенсе на Томсена (1788—1865) спонукали до цього службові обов'язки. 1818 p., реорганізовуючи експозицію Копенгагенського музею, він зіткнувся з проблемою організації здебільшого погано документованого матеріалу. Логічний поділ його за матеріалом — кам'яні, бронзові, залізні вироби — ускладнювався наявністю змішаних комплексів (скажімо, з однієї могили), що поєднували речі кам'яні та бронзові, бронзові й залізні. Зіставлення речей зі змішаних комплексів, аналіз варіантів сумісних знахідок різних речей дало можливість X. Томсену виділити найдавніші кам'яні вироби й пізніші, які були в ужитку за доби панування металевих. Так само, як бронзові речі свого часу потіснили кам'яні, їх згодом потіснили залізні. Відтак речі були розподілені у трьох залах — кам'яного, бронзового і залізного віків. Так народилася система трьох віків, викладена X. Томсеном у 1836 р. в його Путівнику по музею.

Прозріння Лукреція Кара набуло наукового обґрунтування, а археологія дістала інструмент для упорядкування матеріалу в часі. Цей момент фіксує першу важливу віху в народженні науки археології.

Водночас у системі трьох віків немовби містився натяк на протяжність людської історії, що виходила за межі відведеного їй церквою часу — десь 6-7 тис. років. Цей натяк став реальністю завдяки спостережливості французького палеонтолога Жака Буше де Перта (1788—1868). Мандруючи у 1830-х роках берегами Сомми у пошуках скам'янілих решток тварин для створення страти графічної колонки найдавніших відкладень, він звернув увагу і на крем'яні вироби й почав їх збирати разом із палеонтологічними та геологічними зразками. Щось наштовхнуло дослідника на думку розподілити їх за геологічними (читай — хронологічними) нашаруваннями. Наслідок був несподіваним — крем'яні вироби змінювалися у часі, тобто відбивали еволюцію технології.

Так було відкрито кам'яну добу Франції і фактично доведено її "допотопний" вік. Адже коли Буше де Перт блукав берегами Сомми, англійський вчений Чарльз Лайєлль видав "Основи геології". Ця книга справила неабиякий вплив на сусіда і товариша Ч. Лайєлля — творця еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Геологія давала можливість датувати кам'яну добу Франції набагато давнішим часом. А вже 1865 р. англійський археолог Дж. Лєббок запропонував поділити кам'яну добу на два періоди: палеоліт (давня кам'яна доба, період оббитих знарядь) і неоліт (нова кам'яна доба, період шліфованих знарядь). Надалі, орієнтуючись на технологію виготовлення кам'яних знарядь (шляхом оббивання, розколювання, ретушування), французький археолог Габріель де Мортільє (1821—1898) поділив палеоліт Франції на кілька періодів, позначивши кожен із них назвою певного місцезнаходження: шель, ашель, мустьє, солютре, мадлен, тарденуаз (1883). Тоді ж Е. П'єт у Південній Франції виділив азільські пам'ятки. їх і тарденуаз об'єднувала схожість індустрії — дрібні крем'яні вироби (мікроліти). Це, а також їхня стратиграфічна позиція (залягали у нашаруваннях над мадленом) стали підґрунтям для виділення мезоліту (середньої кам'яної доби).

Хоча згодом з'ясувалося, що декотрі з виділених Г. Мортільє підрозділів палеоліту відбивали локальні, а не хронологічні особливості пам'яток, загальна періодизація пам'яток кам'яної доби була вибудувана. З виділенням у 1870-х роках італійськими і угорськими дослідниками перехідного періоду між кам'яною і бронзовою добою — енеоліту — археологічна періодизація набула завершеного вигляду. У XX ст. її доповнено найдавнішими палеолітичними пам'ятками, відкритими лише в Африці. Ця схема лежить в основі сучасної періодизації старожитностей України.

Археологічна періодизація стародавньої історії

Типологічний метод.

Розмаїття речового світу не обмежується технологічними характеристиками. Його строкатість наростала в міру освоєння людиною нових матеріалів, нових природних ресурсів, їх перетворення і втілилася у формотворенні. Цей дуже розмаїтий світ форм треба було якось приборкати, впорядкувати (адже наука оперує множинами, а не індивідуальними об'єктами) й водночас підпорядкувати цей процес потребам археології — деталізувати загальну періодизацію й організувати просторову строкатість речового світу. Таким засобом став типологічний метод — основний дослідницький інструмент археологів у розв'язанні різних завдань.