Розділ «Тема 11 Доба пізньої та фінальної бронзи»

Загальна характеристика доби

Заключний період бронзової доби (XVIII—X ст. до н. е.) охоплює фази її найвищого розвитку (XVIII—XIII ст. до н. е.) і системної кризи (XII—X ст. до н. е.). Для останньої ми застосовуємо поширений у науковій літературі термін "доба фінальної бронзи". її ще називають також перехідним періодом від бронзового до раннього залізного віку. Ознакою доби була сприятлива кліматична ситуація, близька до оптимуму (вологий і теплий клімат), упродовж XVII—ХНІ ст. до н. е. Відповідно, настає час розвитку комплексного скотарсько-землеробського господарства, за утвердження осілості. Якщо за доби ранньої та середньої бронзи кількість поселень в ареалах культури чи спільноти вимірювалася одиницями, десятками і лише в окремих випадках — сотнями, то за пізньої бронзи йдеться вже про сотні й тисячі селищ. Відповідно зростає й кількість досліджених поховань. Отже, ми маємо всі ознаки демографічного вибуху в XV—XIII ст. до н. е. Водночас після героїчної доби бойових колісниць спостерігалася політична стабілізація, підтверджена відсутністю воїнських могильників чи поховань та ознак насильницької смерті серед досліджених небіжчиків.

На добу пізньої бронзи припадає розквіт гірничої та бронзоливарної справи. В період переходу від середньої до пізньої бронзи відбулася перебудова металургійних провінцій. На зміну Циркумпонтійській утвердилися Євразійська та Європейська металургійні провінції. Ареал першої поширювався на захід до Південного Бугу, а другої — на схід до Сіверського Дінця. Таким чином, населення України використовувало ресурси обох металургійних провінцій. На зміну миш'яковим прийшли олов'яні бронзи. Важливо, що місцеве населення не обмежувалося використанням руди трансільванських, кавказьких чи навіть уральських родовищ. Воно організувало розробку й видобуток покладів мідної руди Донецького кряжу, Волині й, можливо, Криворіжжя. Функціонували нові осередки металообробки.

Культурна однорідність теренів нашої держави, досягнута носіями бабинської культури, була нетривалою. За доби пізньої бронзи на Півночі та Заході відновилися потужні західні впливи, а на Півдні та Сході — східні, що підтверджується сферами впливів металургійних провінцій, які перетиналися між Південним Бугом і Сіверським Дінцем. Концентрація згаданих впливів мала місце в Наддніпрянщині, й особливо на Київщині, де фіксуються найпотужніші осередки металообробки, за відсутності власної руди. Племена, що населяли тоді терени України, сумлінно виконували функції "мосту" між Сходом і Заходом, маючи від того певний зиск.

Починаючи з XII ст. до н. е. відбулися негативні зміни у кліматі (він ставав дедалі холоднішим і сухішим), демографічній ситуації (відплив населення), господарчій діяльності (намагання хоч якось пристосуватися до несприятливих умов). Припиняється розробка покладів мідної руди, згортається металообробне виробництво. Та водночас освоюються, хоча й повільно, навички обробки залізної руди та мобільні форми тваринництва. Все це можна схарактеризувати як підготовку до кардинальних змін, що відбулися вже за доби раннього заліза, на початку І тис. до н. е.

Зрубна культурно-історична спільнота

Тшинецько-комарівська КІС

"Зрубним" племенам на Півночі України протистояло численне населення тшинецько-комарівської спільноти. Воно заселило терени Полісся та Північного Лісостепу. Це культурне явище західного походження, оскільки центром пам'яток тшинецької культури були терени Центральної та Південної Польщі, звідки її репрезентанти просувалися на Схід, долаючи опір населення культур шнурової кераміки та бакинської культури. Участь місцевих компонентів зумовила утворення нових типів пам'яток та культур, зокрема — комарівської, сосницької та пам'яток малополовецького типу. І. К. Свєшников ще в 1965 р. висловив припущення, що населення тшинецько-комарівської КІС було масивом споріднених племен, які репрезентують найдавніших праслов'ян. Цю думку розвинули С. С. Березанська та Б. О. Рибаков.

Тшинецька культура представлена побутовими та культовими пам'ятками на теренах Польщі й України від Одера до Дніпра. Датується XVIII—XIII ст. до н. е. Виникла внаслідок розвитку й консолідації центральної групи культур шнурової кераміки на теренах Польщі й поширилася далі на Схід. Тшинецьку культуру виділив Й. Костжевський і назвав за цвинтарем Тшинець у Польщі. Пам'ятки Тшинця в Україні досліджувала С. С. Березанська, яка спочатку вжила щодо них термін "східнотшинецька культура" (пізніше дослідниця відмовилася від цієї назви). У тшинецькій культурі виділено локальні групи (любенська, опатівська, любельська, мазовецько-підляська, рівненська, прип'ятська та київська). Об'єднавчою ознакою культури виступає тюльпаноподібний посуд та "рогаті" прясла — специфічна категорія речей тшинецької культури. Поселення (Клещове, Злота, Пінезівка, Завадівка, Здвижівка) розташовані в заплавах річок, на дюнних підвищеннях. Вони невеликі за розмірами, з вуличним плануванням. Житла наземні, іноді трохи заглиблені, одно- та двокамерні, з відкритими вогнищами або банеподібними печами (рис. 28). Тшинецька людність ховала своїх померлих під могилами чи на фунтових цвинтарях. Поховальний обряд передбачав скорчені інгумації, кремації в урнах, неповне спалення кістяків (Любна, Войцехівка, Малополовецьке). Скарби знайдено лише в Польщі (Дратов, Ставишице). Серед виявлених речей — бронзові прикраси — браслети, кільця, шпильки. Населення займалося скотарством і землеробством. Перше розвивалося активніше в поліських районах, друге — в лісостепових. Серед знарядь праці переважають крем'яні серпи, кам'яні зернотерки й сокири. Зброя (наконечники стріл, списів, кинджали) також виготовлялася в основному з кременю. Бронзові вироби (переважно прикраси) трапляються рідко.

Рис. 28. Матеріальний комплекс тшинецької культури:

1-9 – Здвижівка; 10-12, 16-20-Войцехівка; 13-15, 21, 28, 30 – Малополовецьке — 22-24 – р. Горинь поблизу м. Острог; 25 — Святе; 26— Черпонка (Польща); 27— Таценки; 29 – Горошків; 31 - Вишеньки; 32- Рівненська обл.; 33 – р. Гуйва (1-12, 16-20, 22-27 29 31—33 — за С. С. Березанською; 13—15, 21, 28, 30 — за С. Д Лисенком). 1 — план і розріз житла; 2—9, 22—33 — кераміка; 10—21 — бронза

Комарівська культура охоплювала середню й верхню течію Дністра та верхів'я Пруту. Досить умовний кордон між нею і тшинецькою культурою проходив уздовж вододілу Дністра і Прип'яті. Сформувалася на місцевій базі культур шнурової кераміки, за участі носіїв тшинецької культури. Епонімний могильник неподалік с. Комарів поблизу Галича почали досліджувати з 70-х років XIX ст., однак культуру виділив Т. Сулимірський у J936 p. після великих розкопок селища та могил у Комарові. У повоєнний період її ґрунтовно досліджував І. К. Свєшников. Селища розташовані на високих берегах річок та озер. У Комарові відкрили 20 наземних однокамерних жител прямокутної форми з обгорілими стінами, кам'яною основою та глиняними долівками. У кутку містилася піч, а попід стінами стояли керамічні піфоси, наполовину прикопані в землю. Найбагатшим могильником є Комарівський, де розкопано 65 насипів. Переважав ритуал інгумації в неглибоких ямах, але відомі й кремації, здійснені на місці поховання. Останні досліджені на могильнику Буківна (13 могил). Під однією з них, довкола кремаційного багаття, розміщувалося десять урн із прахом небіжчиків. Яскравий матеріал виявлено в могилах поблизу с. Івання Рівненської області (кремація у склепі з системою чотирьох стовпів). Для білопотоцької групи пам'яток комарівської культури характерними були фунтові скорчені поховання у кам'яних скринях. Серед речового супроводу переважав посуд, а також знаряддя праці та прикраси. Кераміка — ліпна з підлощеною поверхнею, домішками перепаленого й потовченого кременю й граніту в тісті. Показовими для культури були кухонні горщики тюльпаноподібної форми, декоровані горизонтальними продряпаними лініями або ж валиком по шийці. Столовий посуд вирізнявся багатством форм: кухлі, дворучні чаші, миски, слоїки, кубки, ложки. Горизонтальні лінії у декорі тут доповнювалися каннелюрами, фестонами, гірляндами трикутників, зверненими вершинами донизу. Традиційним для регіону було виготовлення необхідних знарядь із каменю (втульчасті сокири, зернотерки) та кременю (пласкі клинцеві сокири, серпи, скребачки, трикутні наконечники стріл тощо). З металевих виробів вирізняються бронзові кинджали та численні розмаїті прикраси: браслети зі спіральними завитками, намиста зі спіральних пронизок, дзвоноподібні підвіски лійчастого типу, скроневі кільця у 1,5 оберти, шпильки зі спіральною, ромбічною чи грибоподібною голівкою тощо. У Городищі (Львівська область) під час розкопок знайдені залізна шпилька та дрібні золоті прикраси. Господарство комарівських племен було землеробсько-скотарським. Засівали пшеницю двох сортів та ячмінь. Тваринництво базувалося на розведенні великої рогатої худоби, коней та свиней. Металеві вироби постачалися із Карпато-Ватіканського регіону в готовому вигляді. Населення комарівської культури було витіснене на північ, до ареалу спорідненої тшинецької культури, носіями культури Ноуа, які просувалися з півдня. Вони зайняли комарівський ареал не пізніше XIII ст. до н. е.

Сосницька культура локалізується у Наддеснянщині та в Дніпро-Деснянському межиріччі. її пам'ятки фіксують східний виступ тшинецько-комарівської КІС. Сосницький тип пам'яток виділила С. С. Березанська в 1957 р. І. І. Артеменко та Я. Домбровський вважали доцільним виділення сосницької культури в системі згаданої спільноти. Епонімною пам'яткою стало поселення Сосниця Чернігівської області, а найбільш дослідженою — поселення Пустинка в заплаві лівого берега Дніпра, розкопане С. С. Березанською. На Пустинці (площа — 12 га) виявлено рештки 19 житлових споруд, розташованих у два ряди вздовж берега озера, 15 господарчих споруд на палях та два культові об'єкти

(рис. 29). Загалом виявлено більш як 100 поселень. Лише в Мезинському мікрорайоні на Середній Десні їх зафіксовано (В. Є. Куриленком) 39, а в Коропському — 18. Поховання (кремації на стороні) здійснювали на ґрунтових цвинтарях (Пустинка, Хотянівка, Плитовище та ін.). Прах небіжчиків зсипали до неглибоких ямок, куди ставили також посуд. Кераміка, ліплена ручним способом, мала тюльпаноподібну форму (горщики, кубки, слоїки, миски, друшляки). У тісті є домішки піску, шамоту, жорстви, посліду домашніх тварин. Потовщені вінця оформляли у вигляді комірця, пишно декоруючи зовнішню поверхню прокресленим та гребінчастим візерунком, насічками, перлинами, валиком на плічках. Від валика звисали гірлянди трикутників, оздоблені бахромою. Окрему групу знахідок становлять керамічні прясла. Металевих виробів виявлено небагато (шпильки зі згорнутою у спіраль голівкою, шила, бляхи). Найцікавішою є знахідка ливарної форми (поселення Зазим'я Чернігівської області) для відливки кельта, втульчастого тесла та двох долот, що свідчить про наявність місцевої металообробки. Своєрідність сосницьких пам'яток на тлі інших старожитностей цієї спільноти дає підстави припускати їх належність до прабалтського етносу.

Рис. 29. Матеріальний комплекс сосницької культури:

1—4, 6—13, 19—20— Пустинка; 5 — Хоромки; 14 — Седнів; 15, 16 — Зазим'я; 17— Мезинський острів; 18 — Волинцеве; 21, 23, 24, 28, 29 — Попова; 22, 27 — Березова; 25 — Ходосовичі (Білорусь); 26 — Кудлаївка. (1-4, 6-13, 18-20 – за С. С Березанською; 5, 14, 17, 21-24, 26-29 – за В. Є. Куриленком, В. В. Отрощєнком; 15, 16 — за В. І. Клочком; 25 — за І.І. Артеменком). 1 — план поселення Пустинка на Дніпрі; 2 — план житла; 3—13, 17—29 — кераміка; 14 — бронза; 15, 16 — бронзові вироби, реконструйовані за негативами ливарної форми

Пам'ятки малополовецького типу виділені Д. П. Куштаном та С. Д. Лисенком у 90-ті роки XX ст. Епонімною пам'яткою є ґрунтовий цвинтар Малопо-ловецьке-3 поблизу Фастова. Поселення, зосереджені на півночі лісостепу між Черкасами і Києвом, відомі за матеріалами розвідок. Ознакою цієї групи є тюльпаноподібний посуд, прикрашений горизонтальними під вінцями та вертикальними по тулубу пружками — деградований варіант багатоваликової орнаментації бабинської культури. Скорчені на лівому чи правому боці поховання мали переважно східну орієнтацію. З цією групою пов'язують також знахідки невеликих бронзових серпів (Биківський скарб). Малополовецький тип склався унаслідок взаємодії місцевого населення бабинської культури з прийшлими носіями тшинецької. Датуються пам'ятки малополовецького типу XVI—XV ст. до н. е. Віднесені до системи тшинецько-комарівської КІС.

Блок культур Сабатинівка — Ноуа — Кослоджень

Вивчення цього яскравого й потужного явища розпочалося в міжвоєнний період з виділення окремих культур. Осмислення їх як певної спільноти відбулося в 70-ті роки XX ст. у працях румунського дослідника С. Морінтца. Згодом проблематика блоку культур привернула увагу молдавських (В. О. Дергачов, Є. М. Сава) та українських (І. М. Шарафутдінова, І.Т. Черняков, Я. П. Гершкович) дослідників. Культури блоку охоплювали Степову Україну на захід від р. Берда, Молдову, Східну Румунію, Середню та Верхню Наддністрянщину. При цьому культури Сабатинівка та Кослоджень охоплювали степову смугу, а Ноуа — Прикарпатський Лісостеп. Порівнюючи комплекси Сабатинівки і Кослоджені, Є. Сава дійшов висновку, що це одна культура, штучно розділена колишнім кордоном між СРСР і Румунією. Аналогічною була ситуація зі згадуваними вище тшинецькою та східнотшинецькою культурами.