Розділ «Тема 9. Доба ранньої бронзи»

Загальна характеристика доби

Бронзова доба — важливий культурно-історичний період в історії людства. Саме в цей час набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з оловом, миш'яком, свинцем чи іншими металами). Вироби з бронзи використовували поряд із кам'яними, поступово витісняючи їх. Бронза плавиться легше від міді, а вироби з неї твердіші й гостріші від мідних. Найдавніші вироби з бронзи знайдені в Месопотамії та Південному Ірані (IV тис. до н. е.). Пізніше вони поширюються на терени Малої Азії, Єгипту (кінець IV тис. до н. е.). У III тис. до н. е. бронзові речі вже виготовлялися в Індії та на Півдні Європи, в тому числі на теренах України, а в II тис. до н. е. — у Китаї та решті регіонів Європи. Ще пізніше бронзова доба фіксується в Африці (І тис. до н. е.) та Південній Америці (І тис. н. е.). З металургією бронзи пов'язані професійна спеціалізація майстрів, утворення нових осередків металообробки, гірничо-металургійних центрів та металургійних провінцій. Терени України в періоди ранньої та середньої бронзи входили до складу Циркумпонтійської металургійної провінції, а на етапі пізньої бронзи — Євразійської та Європейської металургійних провінцій.

Нерівномірність розвитку окремих регіонів за доби бронзи стає ще відчутнішою. У Месопотамії та Єгипті бронзова доба практично збігається з утворенням первинних держав (цивілізацій). В інших регіонах триває розвиток доцивілізаційних процесів. У II тис. до н. е. держави формуються на островах Егейського моря та на півдні Балканського півострова (Кріто-Мікенська цивілізація).

Бронзова доба на теренах України поділяється на три періоди: рамній (ХХХІІ/ХХХ—XXIII ст. до н. е.), середній (ХХШ—ХУШ ст. до н. е.) та пізній (XVII—Х/ІХ ст. до н. е.). Полісся дещо відставало у своєму розвитку порівняно з іншими регіонами. Сировина для виплавлення бронзи надходила з Бал-кано-Карпатського, Північнокавказького та Приуральського регіонів. Дефіцит її частково компенсували за рахунок розробки родовищ міді Донбасу та Волині. Найактивніше процеси поширення бронзи відбувалися у Степу (ямна спільнота, кемі-обинська культура, катакомбна область, бабинська культура, зрубна спільнота, сабатинівська та білозерська культури), Прикарпатті (культури шнурової кераміки, комарівська, Ноуа) та Закарпатті (культури Отомань, Фельшесевч-Станове, Гава). Населення Північної України (середньодніпровська, тшинецька, сосницька, мар'янівська, бондарихінська, білогрудівська, лебедівська культури) відчувало хронічну нестачу бронзи. Від XII ст. до н, е. спостерігається криза бронзоливарного виробництва, а в ужиток входять залізні вироби.

Етнічні процеси за доби бронзи розвивалися по лінії глибоких взаємних проникнень за напрямами північ — південь та захід — схід. Виділено чотири базові лінії розвитку: праслов'янська, індоіранська, прафінно-угорська, прафрако-іллірійська. Наскрізна локальна специфіка характерна для регіонів Гірського Криму та Закарпаття. З Волино-Дніпровським регіоном послідовно асоціюють нерозчленовану прабалто-слов'янську, а потім — праслов'янську лінії розвитку матеріальної культури й антропологічного типу населення, які накладаються на ареал найдавнішої слов'янської гідронімії. До цього процесу можуть бути залучені пам'ятки культури кулястих амфор від Сяну до Дніпра, підкарпатська та середньодніпровська культури шнурової кераміки, тшинецько-комарівська спільнота, білогрудівська та лужицька культури, що охоплювали Північний Лісостеп та Полісся. Подальший розвиток цього процесу пов'язаний з чорноліською та висоцькою культурами, що сформувалися за часів фінальної бронзи, але розвивалися вже за умов доби раннього заліза (див. розділ III). Степ та Південь Лісостепу опанували спільноти індоіранської лінії розвитку (ямна, катакомбна, бабинська, зрубна, сабатинівська, білозерська). Племена Карпатського басейну склали прафрако-іллірійську гілку індоєвропейців, а на Північному Сході утвердилися прафінно-угри (Мар'янівка — Малі Будки — Бондариха).

Специфікою доби ранньої бронзи можна вважати етнокультурну консолідацію населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих амфор контролювали практично всю територію нашої держави. Це був час, коли культурні імпульси з України переважали зовнішні чинники. їхні масштаби чітко фіксуються поширенням традицій будівництва могил.

Феномен найдавніших могил

Від доби енеоліту неодмінним елементом степового ландшафту стають могили. В період бронзи кургани масово споруджуються на теренах України. За їх поширенням (а отже, й носіїв "курганної" культури) дослідники вивчають міграції індоєвропейських племен обширами Європи та Азії. Крім того, матеріали України дають можливість, не обмежуючись вивченням самих лише курганів, глибше дослідити проблему зародження й поступу цього поховального ритуалу, що й досі вражає величчю споруд. За ним криється рання історія розвитку степової монументальної архітектури та скульптури. Зазначимо, що для номінування ранніх пам'яток степової культової архітектури використовують тюркський термін "курган", іранський за походженням. "Курган" є узагальненим визначенням для земляних деформованих напівсферичних споруд круглої та овальної форми. Українським синонімом слова "курган" є "могила". Могила стала знаком-сим волом українського степу, а сам він — її колискою. Могили зруйнували одноманітність степового обширу, надавши йому третього виміру — висоти. Будучи ритуально прив'язаними до шляхів, з урахуванням посмертних мандрів небіжчиків, могили дали можливість установити певну систему координат-орієнтирів для оперативного подолання широчіні степів.

Дослідник проблеми походження курганів Ю. Я. Рассамакін виділяє три періоди розвитку культової монументальної архітектури скотарів: а) поява перших надмогильних знаків (символів) у другій половині V тис. до н. е. (скелянська культура); б) формування розвинутої та конструктивно складної архітектури в першій половині IV тис. до н. е. (нижньомихайлівська, квітянська культури); в) активне поширення кам'яної архітектури у степовій зоні у другій половині IV тис. до н. е. (рєпінська, рогачицька, усатівська культури). Сплеск курганного будівництва припадає на першу половину НІ тис. до н. е. й репрезентує будівельну активність носіїв ямної спільноти та кемі-обинської культури. Висота курганів сягала тоді 10—12 м, а діаметр — більш як 50 м.

Ямна культурно-історична спільнота

Кемі-обинська культура

Якщо ямна спільнота продовжувала лінію розвитку, започатковану середньостогівською, то Кемі-Оба успадкувала азово-чорноморську лінію розвитку нижньомихайлівської культури. Ареал кемі-обинської культури (2800— 2300 pp. до н. е.) охоплює Крим та частково Степове Надчорномор'я і Надазов'я. Загалом вона була синхронною ямній спільноті й передувала катакомбній. На своєрідність поховань Криму в розмальованих із середини кам'яних скринях звернули увагу ще в другій половині XIX ст. Однак епонімну пам'ятку (Довга могила Кемі-Оба) було розкопано лише в 1957 р. поблизу м. Білогорськ А. О. Щецинським, який виділив невдовзі кемі-обинську культуру. Дискусія щодо статусу Кемі-Оби загострилася на початку III тис. у зв'язку з публікацією матеріалів розкопок згаданого кургану та монографії А. О. Щепинського "Кеми-Обинская культура". Вона зводиться до питання: розглядати Кемі-Обу як самостійне явище чи в системі комплексів ямної культурно-історичної спільноти. Ставити крапку в цій полеміці ще зарано.

Визначальні для характеристики культури пам'ятки зосереджено в Криму. Поселення (Сімферопольське, Таш-Аїр, шар V б, Холодна Балка та ін.) лише обстежувалися. Вони розташовані на річкових терасах і навіть понад берегом моря. Добре вивчені підмогильні поховання в кам'яних та дерев'яних скринях, ямах, перекритих кам'яними брилами та закладками (рис. 14). Довкола поховальних споруд нерідко будували кромлехи (могили Кемі-Оба, Курбан-Байрам, Скала, Мамай). Небіжчиків ховали у скорченому стані на боці чи на спині, посипали вохрою. Внутрішні стінки кам'яних скринь в особливих випадках покривали поліхромним геометричним розписом культового змісту. Переважає тема, пов'язана з деревом життя та символікою родючості. Такі конструкції поширені й за межами Криму (Одеса, Кривий Ріг, Надпоріжжя та Молочна), ніби підтримуючи нижньомихайлівську традицію.

Рис. 14. Матеріали Довгої Мопіли Кемі-Оба – епонімної пам'ятки кемі-обинської культури:

1 - план та перетин могильного комплексу; 2-4 - кам'яна споруда над дерев'яною скринею № 1, конструкція скрині та кераміка з неї; 5-7- дерев'яна скриня № 3 та речі з неї; 8 – глечик з кам'яної скрині № 1; 9-12 - посуд та зображення на стінці з кам'яної скрині № 3; 13—14 – кам'яна скриня № 2 та горщик з неї; 15-17- матеріали з дерев'яної скрині № 2 (за А.О. Щепинським.Г. М. Тощевим). 1, 2, 13 - плани та перетини поховальних споруд; 3, 4, 6, 8-11, 14, 16, 17- кераміка; 7- кістка; 12 – камінь; 15 — кремінь

Цю традицію розвивала, зокрема, кераміка кемі-обинської культури — легка, тонкостінна, плоскодонна, з лискованою чи добре загладженою зовнішньою поверхнею без декору. В керамічному тісті простежуються домішки ретельно подрібненої мушлі, кварцу, піску. Серед основних форм — горщики, чаші, полумиски, кубки. Нечисленними, але виразними, є вироби з міді та бронзи — місцевого походження (шила, ножі, тесла, втульчасті сокири) та імпортовані (двозуба виделка). Знайдено глиняні форми для відливки провушних сокир (Долинка). Високого рівня досягла обробка каменю (граніт, ракушняк, пісковик, вапняк). Наявність ретельно оброблених брил дехто з дослідників розглядає як вирішальну ознаку належності комплексу до Кемі-Оби, навіть за межами Криму. Взірцем будівельного мистецтва вважаються скрині, виготовлені зі щільно припасованих одна до одної брил, з надійним перекриттям та декоративним оздобленням стін (Курган-Байрам, Астаніне, Кояш та ін.). Виразною є колекція антропоморфних стел з епічними сюжетами двобою на поверхнях (Чорноріччя, Казанки, Бахчі-Елі). Було налагоджено випуск втульчастих шліфованих сокир. Численною групою репрезентовані вироби із кременю (скребачки, вістря стріл та списів, свердла, вкладні серпів тощо).

Основним заняттям населення були скотарство та землеробство. Розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, коней. Наявність зернотерок, крем'яних вкладнів до серпів та зображення орних знарядь (соха, рало) на стелі з Бахчі-Елі свідчить про розвиток орного землеробства. Допоміжну роль відігравали полювання та прибережний морський промисел. Кемі-обинці підтримували зв'язки з населенням ямної спільноти, а також із племенами Північного Кавказу в контексті азово-чорноморської лінії розвитку. Контакти здійснювалися через Боспор Кіммерійський в районі острова Коса Тузла. Поховання кемі-обинської культури в дерев'яному зрубі виявлено на Тамані (Міжлиманський курган), а в Криму досліджено окремі дольмени кавказького походження.

Культура кулястих амфор

Інша культура, поховання якої здійснювали у мегалітичних (складених з великих брил) гробницях, досліджена на Заході України. З розпадом спільноти Кукутені-Трипілля терени Волині та Галичини знову стали відкритими для інтенсивних північно-західних впливів, що знайшли логічне втілення в міграції носіїв культури кулястих амфор. Вони заселили не лише згадані регіони, а й Правобережний Лісостеп та Полісся, вийшовши в районі Києва на лівий берег Дніпра. Окремі комплекси цієї культури виявлені в районі Чернігова (Гришівка) і навіть Смоленська. Матеріали поселення Гришівка засвідчують контакти мігрантів з неолітичним населенням ямково-гребінцевої кераміки. На півдні Лісостепу групи населення кулястих амфор увійшли в контакт із племенами ямної спільноти. Українські пам'ятки віднесено до східної групи культури кулястих амфор. З Верхньої Наддністрянщини вона поширилася на терени Молдови. Середня група охоплювала терени Польщі, а західна — Північну Німеччину. Загалом же ареал цієї культури простяться від Ельби до Дніпра, поступаючись у першій половині III тис. до н. е. за площею лише ямній спільноті.