Розділ «Тема 30. Кочівники Північного Причорномор'я і Середньовічний Крим»

Загальна характеристика процесів у північнопричорноморському регіоні та південноруському прикордонні в X—XIII ст.

Степове населення на землях Північного Причорномор'я — невід'ємний елемент багатьох історичних епох і періодів на території сучасної України. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії та більш східних європейських територій на береги Чорного й Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав'яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких доволі засушливих просторів та азійських напівпустель, номади будь-що прагнули закріпитися на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватися повною мірою. Середньовічні часи у цьому відношенні не були винятком.

Є свідчення про кілька таких кочівницьких хвиль із азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Датуються вони кінцем І — початком 11 тис. н. е.

Перший союз степняків у Північному Причорномор'ї створили печеніги, відомі на Заході та у Візантії як пацинаки або пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. Уперше населення давньоруських земель познайомилося з ними в 915 р. і тоді ж вступило із зайдами в різноманітні контакти. Так, у 944 р, київський князь Ігор уклав зі степняками військовий договір проти Візантії. Проте такі дії не завжди були узгодженими: його син Святослав загинув на дніпровських порогах після невдалого балканського походу саме від рук

печенігів.

Дещо пізніше колишні союзники Русі почали періодично нападати на слов'янські гради. Печенізькі орди підступали до якогось із них, брали в кільце (якщо не вдавалося вдертися зненацька), що призводило до голодування, захоплювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відступали назад у степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було.

Така активність печенігів зумовлювалася посиленням їхньої військової могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Перебуваючи весь час на конях чи колесах, вони залишалися практично невловимими й завдавали багато лиха не тільки Русі, а й сусіднім країнам. У своєму суспільному розвитку печеніги перебували на етапі класо-

утворення, коли агресивність особливо проявляється у зв'язку з бажанням нової знаті діставати прибутки й стверджуватися насамперед за рахунок воєнних операцій та пограбунку. Нищівної поразки кочівникам завдав князь Ярослав Мудрий під стінами Києва у 1036 р.

Після цієї битви печеніги втратили свою колишню могутність, а їхнє місце у Степу зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів із їхніх становиш і кочів'їв, а також змусили основний контингент переміститися далі на захід. Після 1060 р. протистояння Русі з торками скінчилося. Вони разом із частиною печенігів почали пізніше перекочовувати до кордонів давньоруської держави.

Вигідні простори зайняли половці, які уперше підступили до південноруських кордонів у 1055 р. У Західній Європі їх знали як команів. В арабських і перських рукописах вони відомі як кипчаки, а в Китаї — цинь-ча. Уже в 1060 р. половці спробували пограбувати південноруські землі, а пізніше — й території інших країн. Лише на Русь вони здійснили близько 50 значних набігів. Траплялося, що давньоруські князі укладали з ними союз для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл.

Перейшовши у причорноморський регіон, половці насамперед захопили найвигідніші для пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські та приазовські степи. Пізніше розселення відбувалося і в західному напрямі. До кінця XI ст. ці території в основному були розподілені між окремими ордами. В межах сучасної України найвідомішими були угрупованим придніпровських, луко-морських, кримських половців та деякі інші. їхня доля склалася трагічно: після битви на р. Калка, коли вони першими покинули поле бою, та навали орд Батия в 40-х роках XIII ст., половці зійшли з історичної арени, розчинившись у тих етносах, які збереглися (рис. 23).

Основою господарства усіх вищезгаданих угруповань було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосілого. Друга стадія вирізнялася саме тим, що в цей час уже відбувся поділ пасовиськ на визначені ділянки для окремих орд, куренів, аілів. Це зумовило деяку стабілізацію життя кочівників, окремі групи яких обмежувалися (але й водночас гарантувалися) у своєму русі певними кордонами. У процесі розвитку середньовічні кочівники сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокласових структур. Особливо у цьому плані вирізнялися половці, в яких досить успішно розвивалися феодальні відносини й структури (рис. 24).

Кочівництво тривалий час велося цілорічно (табірне кочування). Стадо складалося з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Зазвичай найбільше цінувалися коні — основна військова та робоча сила за середньовічних часів. За даними С. О. Плетньової, окрема орда налічувала 20—40 тис. чоловік, причому переважали 40-тисячні. У XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, тобто загальна чисельність населення сягала 500—600 тис. Якщо врахувати, що в середньому сім'я з п'яти чоловік мала стадо, що відповідало за поголів'ям 25 коням (один кінь — п'ять голів великої рогатої худоби плюс шість овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у Степу.

Окрім скотарства, велику роль у господарстві відігравало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й навчалося добре триматися у сідлі та володіти луком. Розвивалися також залізоробне, косторізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для Степу досить викривлені шаблі, стремена арочної форми, деякі типи вудил та круглих бронзових дзеркал, біконічні й "рогаті" срібні сережки та інші речі. Мешкали кочівники в юртах двох типів: одні ставилися на вози, а інші були стаціонарними й зводилися прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставилися в коло й у такий спосіб створювалася лінія оборони від можливого ворога.

Кочівники загалом досить миролюбно ставилися до торгових караванів, що проходили через їхні землі. За це вони брали з купців мито — тобто контроль над територіями давав чималий прибуток. Утім, випадки грабіжницьких нападів на купецькі каравани з метою наживи також не були рідкісним явищем. Проте більшість товарів кочівники отримували від сусідів унаслідок обміну, торгівлі чи воєнного пограбунку.

На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході — із Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. Особливо активні стосунки підтримувалися із південними та північними сусідами. Переконливим свідченням добре налагоджених взаємовідносин із кримськими містами є відомий Половецький словник, створений в одному із цих міст.

Рис. 24. Речі з кочівницьких поховань

Особливо активні зв'язки кочівники підтримували з Руссю. І не лише військові чи торговельні, а й династичні — князі часто одружувалися з дочками половецьких вельмож, хоча своїх доньок у Степ не віддавали.

У Пороссі постійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який у XII ст. сформувався у союз Чорних Клобуків (є деякі свідчення про те, що на Дніпровському Лівобережжі мешкали переяславські торки та чернігівські ковуї). Створили його вихідці зі степової смуги Надчорномор'я, котрі з різних причин втратили у військових сутичках контрольовані ними землі й, не бажаючи підкоритися сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них згадуються торки, печеніги, берендеї, коуї, турпеї, києпичі. Перші троє із них відігравали провідну роль у цьому союзі. Спочатку кочівники, які прийшли на постійне поселення, домагалися федеративності із давньоруськими князівствами, але були визнані лише васальні взаємовідносини. Степнякам довелося скоритися.