Розділ «Тема 14. Скіфи»

Яскраву сторінку в давню історію нашої землі вписали скіфи. Вона оживає не лише у блиску золота і чудернацьких образах, а й у динаміці подій, донесених писемними джерелами.

Скіфи за писемними джерелами

Злет і падіння Скіфії

Скіфи гучно заявили про себе, з'явившись у 670-х роках до н. е. на кордонах могутньої Ассирії. Могутність та була ефемерною, оскільки трималася на силі зброї та постійних каральних експедиціях проти непокірних. Поява кочовиків з півночі — спочатку кіммерійців, а потім і скіфів під проводом Ішпакая додала їй нових ворогів. Проте Асархаддону (689—669) вдалося переманити скіфів на свій бік, що на деякий час призупинило агонію Ассирії. Мабуть, завдяки підтримці скіфів, очолюваних уже Партатуа (Прототій Геродота), їй удавалося чинити опір численним мідійцям, які прагнули скинути ассирійське ярмо. Тому перша спроба мідійського царя Кіаксара (625—585) захопити Ніневію провалилася. За Геродотом (І, 103—106), поразка Кіаксара започаткувала 28-річне панування скіфів у Передній Азії, які своїм невіглаством та здирством наводили жах на місцеве населення. Вони навіть мали намір завоювати Єгипет, але фараон Псамметіх І (664—610) відкупився дарунками.

Покінчив із цими безчинствами Кіаксар, який здолав скіфів і захопив у 612 р. до н. е. Ніневію. Через кілька років Ассирія відійшла в небуття, а володіння Мідії сягнули Північної Месопотамії. Останньою військовою епопеєю Кіаксара була війна з Лідією (590—585), на боці якої виступили також скіфи. 28 травня 585 р. до н. е. відбулося затемнення Сонця, що стало сигналом для примирення Кіаксара з лідійським царем Аліаттом. Після цього скіфи вже не згадуються у Передній Азії. Доба передньоазійських походів скінчилася.

За винятком драматичних подій, пов'язаних з вигнанням кіммерійців та поверненням скіфів із Передньої Азії, коли проти них повстало молоде покоління, прижите дружинами вояків від рабів (Геродот, IV, 3—4, 11 — 12), рання історія скіфів у Північному Причорномор'ї писемними джерелами не висвітлена. Проте є археологічні дані. В архаїчний період, коли інтереси скіфів були спрямовані до Передньої Азії, центр їхнього об'єднання містився у Передкавказзі. Цю територію розглядають як плацдарм для здійснення передньоазійських походів. Саме тут сконцентровано найдавніші та найграндіозніші поховання, які супроводжувалися багатствами, нажитими у військових походах. Це Келермеські кургани із масштабними жертвами коней і розкішним супроводом. В оформленні речей відчутні як попередня традиція, так і скіфська, й передньоазійська, а також їхнє переплетення, яке породило чудернацькі образи. Так, руків'я і піхви меча з кургану 1 облицьовано золотими накладками з ходою крилатих чудовиськ, на руків'ї церемоніальної сокири їхній грізний вигляд підкреслено натягненим луком, крила передано у вигляді риб. З архаїчних пам'яток особливу увагу привертають курган поблизу ст. Костромської (звідти походить знаменита бляха від щита у вигляді оленя), Нартанівські, Краснознам'янські, дещо пізніші Ульські кургани, серед яких і найвеличніший курган того часу із сотнями принесених у жертву коней.

Однак Північне Причорномор'я також перебувало у полі зору скіфів. їхні, хоч і нечисленні, поховання з'являються тут також у VII ст. до н. е. Припускають, що з цього часу розпочинається скіфізація (іранізація) лісостепового населення, оскільки прикметні риси скіфської культури поширюються й у хліборобському середовищі. Нам це видається проблематичним, оскільки так звана скіфська тріада (озброєння, оснащення коня і звіриний стиль) поширена й на інших просторах, наприклад у східних сусідів скіфів — савроматів.

Ситуація кардинально змінюється із завершенням передньоазійських походів скіфів. Кочовики, за влучним виразом А. Тойнбі, — супутники цивілізацій, звертають погляди до Північного Причорномор'я, де завдяки появі еллінів розгортається міське життя. Привабливе й недосяжне, воно манить скіфів. Та й північніший люд — хлібороби Лісостепу — мають доволі продуктів, аби торгувати з греками. Зайнявши степ, скіфи стали з'єднувальною ланкою цих двох світів, нерідко нав'язуючи свою волю сусідам. За Геродотом, на час походу Дарія скіфи були повновладними господарями причорноморських степів і змогли організувати достойну відсіч ворогові. Це надало їм ще більшого авторитету й сили, що незабаром відбилося на ситуації у цьому регіоні.

На початку V ст. до н. е. Причорноморська Скіфія поповнюється, як стверджує А.Ю. Алексєєв, за рахунок відтоку населення з Передкавказзя. У 496 р. до н. е. скіфи здійснили похід на Херсонес Фракійський (Геродот, VI, 40), проте на заваді скіфській експансії на захід стало могутнє фракійське царство Одрісів. Скіфи відійшли за Дунай, який став кордоном між обома царствами. Дружні стосунки між ними було закріплено шлюбом скіфського царя Аріапіфа з донькою фракійського царя Терсса. Ще однією дружиною Аріапіфа стала істріянка. Свідченням агресивної політики скіфів у цей час були сутички з агафірсами, які мешкали в Карпатському регіоні. Під час одного з таких зіткнень загинув Аріапіф, як стверджує Геродот (IV; 78), від руки царя агафірсів.

Мабуть, із активізацією скіфів пов'язане також скорочення хори Ольвії та зведення навколо міста мурів. Можливо, що місто потрапило під протекторат скіфів — Аріапіфа, а потім і його синів Скіла та Октамасада. В усякому разі в середині V ст. до н. е. Скіл (син Аріапіфа та істріянки) почувався в Ольвії як удома. Він мав там розкішний палац, дружину-еллінку й упродовж місяців не з'являвся у степу. Інтерес скіфів до Ольвії у першій половині V ст. до н. е. найімовірніше був викликаний тим, що саме цьому місту вдалося налагодити тісні стосунки з лісостеповими хліборобами. Не дарма Ольвія мала назву "торжище Борисфенітів". І скіфи не лише перебрали на себе функцію посередників у торгівлі. Заживши слави й багатства у передньоазійських походах, нащадки перших скіфських царів уже не могли зупинитись у своєму прагненні наживи. А цього можна було досягти, заручившись підтримкою лісостепових хліборобів. Починаючи з V ст. їхня активність у цьому напрямі набула загрозливих форм.

Рис. 6. Скіфська культура архаїчного часу:

1 – с. Підгородне; 2 - Темір-Гора; 3 - Ульський курган; 4 – с. Грушівка; 5 – с. Ковалівка; 6 — Перша Завалська Могила (за В. Ю. Мурішим)

Міста Керченського півострова були змушені подбати про свою безпеку. У 480 р. до н. е. вони об'єднуються в Боспорське царство зі столицею у Пантікапеї. Очолили його Археанактіди. На Керченському півострові вони зводять Тірітакський вал та рів для захисту з боку степу. Стосунки скіфів із Боспором теплішають від середини V ст., з приходом до впади Спартокідів, тож IV ст. до н. е. — період розквіту Скіфії — пройшло під знаком миру й навіть співробітництва обох сторін. Скіфи допомогли боспорським царям здолати непокірну Феодосію. Боспорські правителі змушені були рахуватися з цією силою і, можливо, навіть сплачували скіфам данину. Тяжіння скіфів до Боспору пояснювалося тим, що саме на цей час припадає пік вивозу місцевого хліба до Афін. Задіяна у цій торгівлі скіфська знать неймовірно збагачувалася. Втілене в золото багатство мало звеличувати її і в іншому світі — потойбічному. Саме на IV ст. до н. е. припадає зведення величних курганів скіфських царів та знаті, могили яких уражають розкішшю та витонченими речами. Саме союз Скіфії і Боспору породив той феномен, що дістав назву скіфського золотарства. Виготовлені боспорськими ювелірами шедеври являють собою дивовижний сплав грецької майстерності й скіфського духу, скіфських смаків. Цілком можливо, що деякі речі, як, скажімо, знаменита пектораль, були виконані афінськими майстрами.

Однак у ньому розквіті вже помітні й тривожні ознаки кризи. "Золотою осінню" назвали IV ст. в історії Скіфії Ю. Г. Виноградов та К. К. Марченко. На тлі колосальних багатств аристократичних гробниць, відбувається зубожіння рядових кочовиків. Ідеться не лише про тисячі поховань зі скромним супроводом (декілька стріл у чоловічих похованнях чи скляне намисто та бронзові сережки у жіночих). Прикметнішою ознакою є початок седентаризаційного процесу — осідання скіфів та перехід до хліборобства. За лютої неприязні кочовиків до хліборобства це могло статися лише внаслідок їхнього цілковитого зубожіння — відсутності худоби, щоб кочувати. Уздовж низового Дніпра виникають селища і городища. Найбільше з них — Кам'янське, яке Б. М. Граков вважав столицею скіфів. Таку картину ми спостерігаємо й у низинах Дністра, а також на Керченському півострові. Формуються великі могильники, зокрема й ґрунтові.

Мабуть, у пошуках виходу з кризи цар Атей розпочинає експансію на захід — за Дунай, до фракійців. Здолати їх було неважко, оскільки після смерті Котіса І царство Одрісів розпалося. Якась частина скіфів осідає в Добруджі, й Атей обкладає даниною місцеве населення. Проте його намагання тут зіткнулися з інтересами царя Македонії Філіппа II. У 339 р. до н. е. 90-річний Атей загинув у бою, чимало скіфів потрапили в полон до македонян. Утім, після смерті Атея ніщо начебто не віщувало кінця. Саме на післяатеївський час припадає зведення багатьох царських курганів, зокрема й таких гігантів, як Чортомлик, Олександрополь, Огуз. У 331 р. скіфи знищили військо намісника Александра Македонського Зопіріона, який здійснив похід проти них, гетівта Ольвії. Пізніше Александр Македонський, який перебував у Бактрії, плекаючи надію завоювати Північне Причорномор'я, направив до скіфів посольство з дарунками. У 310 р. 30-тисячне військо скіфів брало участь у війні за боспорський престол на боці Сатіра, а онук Перисада знайшов притулок у Агара — останнього відомого, за писемними джерелами, скіфського царя.

І раптом життя у Степу завмерло. Степи запустіли, населення концентрується в долинах низового Дніпра, Дону й Дунаю та в передгір'ях Криму. Історія Великої Скіфії завершилася. Що сталося? Тривалий час дослідники були одностайними у цьому питанні. Вони вважали, що Скіфія загинула через навалу сарматів. Однак сьогодні цей аргумент піддано сумніву. Адже найпізніші скіфські поховання датують початком III ст., а сарматські поширюються з II ст. до н. е. Отож виходить, що сармати зайняли безлюдні степи. Нині висуваються й інші гіпотези щодо краху Скіфії: екологічна криза, спричинена посухою (С. В. Полін), або ж антропогенний чинник — зростання населення і, відповідно, худоби, що призвело до деградації пасовиськ (Н. А. Гаврилюк).

Комплекс скіфської культури

Якщо орієнтуватися на писемні джерела, а саме час появи кіммерійців, а згодом і скіфів у Передній Азії, то початок історії скіфів губиться щонайменше десь у VIII ст. Проте лише з середини VII ст. до н. е. (можливо, й дещо раніше — нині намітилася тенденція до подавнення скіфських архаїчних пам'яток) на території сучасної України та в Передкавказзі з'являються поховання, яким притаманний новий речовий комплекс. Це й визначає початок скіфського періоду, який збігається з появою у Північному Причорномор'ї перших грецьких колоністів, а завершується на рубежі IV—НІ ст. до н. е. У скіфській культурі виділяють два основних періоди: архаїчний (VII—V ст.) і класичний (IV — початок III ст.). Водночас V ст. до н. е. розглядають і як перехідну ланку між ними.

Культура скіфів постає як явище нове і яскраве. її новаторський характер визначається, по-перше, появою принципово нових речей, як, скажімо, захисний металевий обладунок воїна (шоломи, панцири, поножі, бойові паски, шити) і коня (налобники, нагрудники), бойові сокири та клевці, бронзові люстерка, навершя, литі бронзові казани, кам'яні блюда-вівтарики, ритони (посудини у вигляді рогу для питва), довгі бронзові ножі тощо.