Розділ «Передмова»

З 15 археологічних з'їздів шість відбулися в Україні. Проведення III з'їзду в Києві (1874) засвідчувало інтерес до цього регіону, пов'язаний з визначними відкриттями, а також наявність тут наукових сил, здатних організувати такий захід. Ідеться, насамперед, про Володимира Боніфатійовича Антоновича (1830/1834—1908) — на той час іще доцента, а згодом професора університету Св. Володимира. Видатний історик, археолог, нумізмат, етнограф, громадський і культурний діяч — В. Б. Антонович у другій половині XIX ст. був найвідомішою фігурою у середовищі національних діячів науки і культури. "Могутній дух", "обожнював" свій народ — так писав про вченого його учень М. С. Грушевський. Той "дух" реалізувався і в учнях Антоновича, і ви плекану ним археологію продовжували розвивати наступні покоління. Тож саме В. Б. Антоновича вважають основоположником української археології.

Активну участь у підготовці з'їзду брав Хведір Кіндратович Вовк (1847— 1918) — ще одна яскрава постать в українській науці — антрополог, етнограф і археолог. У 1875—1876 pp. він разом із В. Б. Антоновичем брав участь в археологічних експедиціях і під його впливом звернувся до гуманітарних наук. У роботі з'їзду також брав участь Дмитро Якович Самоквасов (1843—1911) — уродженець Чернігівщини, майбутній професор Варшавського університету, історик права й археолог-славіст, який незадовго перед цим захистив магістерську дисертацію в Києві.

Під впливом Київського центру сформувався невеличкий Лубенський осередок, учасники якого гуртувалися навколо приватного музею К. М. Скаржинської. Саме з діяльністю цього гуртка пов'язане відкриття палеоліту у Східній Європі. Йдеться про стоянку поблизу с. Гінці на Полтавщині, випадково виявлену краєзнавцем Г. С. Кир'яковим і частково досліджену в 1873 р. Федором Івановичем Камінським — викладачем Лубенської гімназії і фундатором музею К. М. Скаржинської. Давність пам'ятки підтвердив професор Київського університету К. М. Феофілактов. Це стало сенсацією не лише III з'їзду, а й європейської науки загалом. Передісторія на українських землях сягнула палеолітичної доби. А вже 1879 р. К. С. Мережковський відкрив у Криму ще давніші палеолітичні пам'ятки.

Учнем В. Б. Антоновича був і Вікентій В'ячеславович Хвойка (1850—1914), чех за походженням. В археології він прожив коротке, але дуже яскраве життя. Під керівництвом В. Б. Антоновича він розкопав Кирилівську палеолітичну стоянку в Києві (1893—1900), вік якої уточнив Хв. Вовк (мадлен за європейською шкалою). На рубежі XIX—XX ст. розкопки В. В. Хвойки на Київщині поблизу сіл Трипілля, Зарубинці, Черняхів, Ромашки увінчалися виділенням трипільської, зарубинецької та черняхівської культур, а також відкриттям нових палеолітичних пам'яток. Ці яскраві матеріали було продемонстровано на XI (Київ, 1899), XIII (Катеринослав, 1905) і XIV (Чернігів, 1908) археологічних з'їздах. Але не тільки. Спираючись на діапазон своїх досліджень (а не ще й кургани, городища та ін.) та узагальнивши наявні археологічні джерела, В. В. Хвойка створив першу історичну концепцію розвитку населення Середньої Наддніпрянщини — від палеоліту до Київської Русі. Слов'ян у цьому регіоні дослідник вважав автохтонами і вів їхній родовід від трипільської культури. Попри певні, зрозумілі з позицій сьогоднішнього дня, хиби цієї концепції, чимало її положень зберігають силу (наприклад напрями заселення Східної Європи, дати культур тощо).

Під опікою В. Б. Антоновича зросли такі відомі фахівці, як нумізмат Карло Васильович Болсуновський, археолог та історик Василь Іванович Ляскоронський, археолог Сергій Свиридович Гамченко, археолог, історик і нумізмат Василь Юхимович Данилевич, археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч Микола Федотович Біляшівський та ін.

Однак, завершуючи цей огляд, маємо згадати ще одну визначну постать. Наприкінці XIX ст. темпи накопичення джерел випереджали їхню систематику. Насамперед це стосувалося курганних старожитностей, фонд яких невпинно зростав завдяки масштабним розкопкам Д. Я. Самоквасова, М. Ю. Бранденбурга, О. О. Бобринського та ін. Значна частина цих матеріалів стосувалася лоскіфської пори. Через скромність супроводу вони дістали дещо презирливу назву "кургани із забарвленими скелетами", тобто посипаними червоною вохрою. Перші підходи до їхньої систематики намітив відомий петербурзький археолог Олександр Андрійович Спіцин (1858—1931), хоча більш результативними були інші його дослідження, зокрема — давньоруських могильників. О. А. Спіцину вдалося виявити їхні локальні особливості (в тому числі за прикрасами) і пов'язати їх із літописними племенами "Повісті временних літ", а заодно — уточнити карту їхнього розселення. Ця робота блискуче підтвердила можливості археології в етнічних дослідженнях.

На тлі такого стану курганної археології вражали наслідки розпочатих під егідою Московського археологічного товариства розкопок Василя Олексійовича Городцова (1860—1945) — майбутнього професора Московського університету і творця "вчення про типологію", яке, щоправда, не прижилося в науці. Вже через рік після початку своїх досліджень у Харківській губернії В. О. Городцов, систематизуючи виявлені під час розкопок матеріали, виділив три послідовні археологічні культури — ямну, катакомбну і зрубну — і відніс їх до бронзового віку. Концепцію було оприлюднено на XII археологічному з'їзді у Харкові (1902). Так було виділено бронзовий вік України (і суміжних територій) і закладено основи його періодизації, яка й сьогодні не втратила значення й увійшла в науку як "городцовська схема". Кургани із "забарвленими скелетами" стали повноцінним джерелом і відбивали динаміку змін на значних просторах Європи упродовж двох тисячоліть. З тих пір стратиграфічний метод дослідження курганів — спостереження за послідовністю здійснення поховань — став надійним підґрунтям для відносної хронології.

Тоді ж В. О. Городцов відкрив і перші неолітичні пам'ятки на Донеччині, а дещо пізніше у тому ж регіоні й сарматські поховання.

Археологія України, яка розвивалася за окремими напрямами (антична, скіфська, слов'яно-руська), після відкриттів В. В. Хвойки та В. О. Городцова не лише поповнилася новим розділом (первісна), а й набула вигляду доволі деталізованої (особливо у межах бронзового та залізного віків) культурно-хронологічної схеми.

Такою увійшла археологія у XX ст. Саме в цей період проявилося хронологічне і просторове розмаїття археологічного світу України. Перша світова війна та наступні події на якийсь час загальмували розвиток цієї дисципліни. Однак у лихоліття революції та Громадянської війни відбулися суттєві зміни в організації науки. 1918 р. здійснилася мрія української інтелігенції — гетьман П. Скоропадський підписав указ про заснування Української академії наук. То була перша суто наукова державна установа в Україні. Проблемами археології в ній опікувалися різні комісії та комітети, а в 1934 р. був організований Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), з 1938 р. – Інститут археології Академії наук УРСР, а нині — Національної академії наук України. Він є провідною археологічною установою нашої країни.

Через сталінські репресії, голодомор та Другу світову війну власне у повоєнні роки почала реалізовуватися та модель археологічної науки, яку ми маємо сьогодні. Сутність її визначають три моменти: 1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам'яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології; 2) диференціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з'ясування хронологічних і локальних особливостей пам'яток різних епох; 3) соціально-історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології — реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам'яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб'єктів історичного процесу.

Археологічні здобутки XX ст. вражають. Археологія — дитя шанувальників старовини — не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам'яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини. У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов'язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (більшість із них загинула в 1930-ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів. Все це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів. їхні імена відкриються вам у процесі ознайомлення з цим курсом.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців. Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування. Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

Рекомендована література

1. Бунятян К. 77. Давнє населення України (Розділ І. Як вивчають та відтворюють давню історію). Київ, 1999.

2. Гарден Ж.-К. Теоретическая археология. Москва, 1983.

3. Генинг В. Ф. Очерки по истории советской археологии. Киев, 1982.

4. Генинг В. Ф. Структура археологического познания. Киев, 1989.

5. Daniel G. Hundred and Fifty Years of Archaeology. Ducrwort, 1975.