Розділ «Передмова»

Виникнення його пов'язане з еволюційною теорією, пристосуванням дарвінізму до штучної природи. Розвиток рукотворного світу — артефактів — асоціювався з розвитком живої матерії, тобто шляхом поступових змін. Отож, речі можна організувати в еволюційні ряди (стовпці), в яких певні послідовні форми (А, В, С ...) будуть позначати періоди їхнього існування. Ця ідея, якою особливо захопився англійський археолог Огастес Генрі Пітт-Ріверс (1827— 1900), за відсутності засобів перевірки таких побудов могла перетворитися на інтелектуальну гру — маніпуляцію формами.

Згідно з концепцією шведського дослідника Оскара Монтеліуса (1843— 1921) тип — це сукупність функціонально і формально однорідних речей (сокири, кельти, мечі тощо), які різняться оформленням деталей (скажімо, руків'я меча). Саме такі деталі і дають можливість вибудувати еволюційний ряд — від простіших форм до складніших. Однак його достовірність має бути підкріплена відповідними знахідками різних типів одного порядку у закритих комплексах (могили, скарби): мечів А з сокирами А, мечів В з сокирами В чи фібулами В, тобто ранніх мечів з ранніми сокирами, ранніми фібулами і т. ін. Іншим засобом перевірки стали стратиграфічні спостереження: поховання з мечами А мали передувати похованням з мечами В.

Проте задіяти у цьому процесі всі типи і зіставити їхні ряди було неможливо, тим більше, що, всупереч постулатам еволюціонізму, типи змінювалися з різною швидкістю, тобто не синхронно. Тому дослідники зазвичай обмежувалися певними комбінаціями типів. Так, для уточнення періодизації залізного віку визначальною виявилася комбінація двох типів — фібул і мечів (німецькі археологи О. Тишлєр, П. Рейнеке та ін.). Інші ж типи були задіяні у характеристиці виділеного у такий спосіб періоду. Поведінка "типів-характеристик" була різною: одні з них відповідали двом періодам, інші — трьом і т. ін.

Застосування типологічного методу в хронологічних побудовах давало можливість простежити спадковість культур, а доведена до історичних часів періодизація — здійснити також зворотний хід: відштовхуючись від пам'яток історично відомих народів, простежити їхні витоки на ґрунті рис, що поєднували їх з анонімними в етнічному відношенні культурами (тобто на ґрунті "спадковості навпаки"). На можливість такого — ретроспективного — методу, орієнтованого на етногенетичні дослідження, вказував О. Монтеліус. Нині цей метод широко застосовують в археології.

Археологічна культура.

Процедура археологічного дослідження.

Може скластися враження, що археологія XIX ст. була зайнята лише пошуками закономірностей розподілу артефактів у часі і просторі. Це не так. Навряд чи цим хтось би захопився, не маючи інтересу до історії. А він народжується з елементарного бажання дізнатися, як далеко простягається історія роду людського і як колись жили люди. І розкопки пам'яток давали уявлення про це. На палеолітичних стоянках знахідки обмежувалися головним чином знаряддями праці й кістками тварин льодовикового періоду. Отож, виходило, що найдавніші люди жили за рахунок мисливства — завдяки споживанню готових продуктів природи. Від палеолітичних пам'яток суттєво відрізнялися неолітичні — не лише кам'яною індустрією: там була уже інша фауна, зокрема й кістки свійської худоби, залишки культурних рослин, глиняний посуд. Тому неоліт природно сприймали як принципово інший період — як час скотарства, землеробства, загалом іншого способу життя. Таким чином, археологічна, здавалося б, формальна періодизація, наповнювалася паралельно й історичним змістом. Цінність археологічних джерел якраз і полягає в тому, що вони є синхронними історичному процесові. Ллє все своєю чергою.

Добування джерел.

Археологія України.

Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Величезна кількість пам'яток, зокрема монументальних — великих курганних могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городищ та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, — ясна річ, не могла залишатися непоміченою. Для Нестора-літописця давно залишені городища ("гради") стали одним із аргументів для висвітлення історії розселення слов'ян. Однак передісторія археології на землях України пов'язана передусім із церковною археологією, спрямованою на придбання і збереження церковних святинь. Та й перші розкопки в Україні — Десятинної церкви П. Могилою (1636) — було проведено не з науковою метою, а щоб довести польському урядові давність православної церкви (боротьба проти церковної унії).

Початок археології як науки пов'язаний з петровською добою, зокрема заснуванням у 1718 р. Кунсткамери у Петербурзі. Особливо значущою подією у становленні археології стали так звані "вчені мандрівки", ініційовані Петром І, а після його смерті — Російською академією наук — з метою суцільного обстеження природних і духовних багатств Росії. Тоді ж було розпочато розкопки курганів у Сибіру. Можливо, під впливом цих подій у 1763 р. за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю О. П. Мельгунова поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) було розкопано великий курган — Литу могилу (інша назва — Мельгуновський курган). Унікальні знахідки з нього були передані до Петербурга (зберігаються в Ермітажі) і майже одразу правильно ідентифіковані як скіфські. Як то нерідко буває, перший розкопаний не грабіжниками курган виявився унікальною пам'яткою. Це найдавніший скіфський царський курган на території нашої країни. Від цієї події розпочинають родовід скіфської археології. Скіфи Геродота ставали реальністю.

Приєднання Криму до Росії відкрило шлях "ученим мандрівкам" і до Північного Причорномор'я — експедиціям В. Ф. Зуєва (1782), П. С. Палласа (1793—1794), П. І. Сумарокова (1799, 1802). Так було відкрито багатий світ півдня — грецькі міста й грандіозні кургани, "печерні" міста й середньовічні фортеці, кам'яні ящики таврів. Тим самим було зроблено перші кроки до розвитку таких підрозділів археології, як класична, таврів, середньовічної історії Криму. Не лише наукові інтереси, а й грабіжницькі розкопки спонукали до організації музеїв на півдні — в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Діяльність музеїв не обмежувалася збиранням старожитностей, вони розпочали вивчення пам'яток. Уже перші дослідження в Керчі одразу ж увінчалися успіхом, а Ермітаж, куди, як пізніше писав М. І. Веселовський, "по естественному ходу вещей" передавалися старожитності з усієї Росії, поповнився шедеврами греко-скіфського мистецтва (кургани Куль-Оба, Кекуватського, Золотий). Згодом їх було чудово видано співробітником Ермітажу Л. Стефані.

Об'єднання навколо Одеського археологічного музею фахівців та любителів археології сприяло створенню Одеського товариства історії і старожитностей (1839). Ініціатором його був Микола Никифорович Мурзакевим професор і ректор Рішельєвського ліцею. А 1846 р. при Товаристві було організовано власний музей, який вирізнявся багатством своїх експонатів, особливо монет. У 1858 р. обидва музеї об'єдналися. Головною метою Товариства було збирання, опис і збереження старожитностей для написання історії краю. Попри дуже скромні фінанси, Товариство здійснило невеличкі розкопки на острові Левке, в Ольвії, Ескі-Кермені та Феодосії. Саме його зусиллями у 1879 р. в Херсонесі було знайдено визначну епіграфічну пам'ятку — декрет на честь Діофанта.

На початку XIX ст. починає формуватися і слов'яно-руська археологія. Одним із її родоначальників був польський етнограф і меншою мірою археолог Зоріан Доленга-Ходаковський (псевдонім Адама Чарноцького, 1784—1825), який палко обстоював ідею значущості археологічних джерел для відтворення історії слов'ян. Під час мандрівок по Західній Україні та Наддніпрянщині він занотував чимало пам'яток, а також топонімів, народних переказів, пісень. Це стимулювало увагу до старожитностей лісостепової смуги України. Ідею З. Ходаковського підтримав засновник Харківського університету (1805) В. Н. Каразін, який започаткував розкопки пам'яток на Харківщині. У 1824 р. Кіндрат Андрійович Лохвицький, митрополит Київський Євгеній (в миру Євфімій Олексійович Болховггінов) і Максим Федорович Берлінський організовують у Києві розкопки Десятинної церкви, Золотих воріт, валу, під яким знайдено руїни церкви Св. Ірини часів Ярослава Мудрого та ін. Вихованець Києво-Могилянської академії М. Ф. Берлінський підготував першу ґрунтовну працю з історії Києва, яка супроводжувалася докладним описом топографії і монументальних пам'яток Києва (повністю видана лише 1991 p.). З того часу столиця Русі привертала увагу не лише світських дослідників, а й представників церковної археології, осередком якої була Київська духовна академія (заснована 1818 р.). У 1872 р. на основі церковних зібрань при ній було створено Церковно-археологічний музей, який невдовзі поповнився також приватними колекціями і в 1880 р. став першим публічним музеєм в Україні. Після заснування університету Св. Володимира в Києві (1834) й особливо Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві починає формуватися ще один археологічний осередок.

І все ж на середину XIX ст. археологія Східної Європи лише спиналася на ноги і ще не набула вигляду цілісної системи знань. Це продемонструвала організація у Петербурзі Російського археологічного товариства (1846), яке мало три відділення: 1) слов'янської та руської археології; 2) східної і 3) класичної, візантійської та західноєвропейської археології. Навіть ігноруючи той факт, що останній відділ швидко згорнув свою роботу, структура Товариства була куцою як тематично, так і хронологічно. Вона відверто демонструвала відставання російської археології від західноєвропейської. Утім, з ініціативи Товариства було організовано кілька археологічних експедицій, матеріали яких було видано в "Известиях" і "Записках" Товариства.

Першою державною центральною археологічною установою Росії була організована 1859 р. Імператорська археологічна комісія (ІАК). її мета зводилася до пошуку предметів старовини, збору інформації про державні та приватні колекції, аналізу й оцінки старожитностей. З 1889 р. їй належало виключне право на розкопки. Воно надавалося "відкритим листом", згідно з яким передбачалося подання звіту про розкопки. Комісія розподіляла також знахідки, направляючи найцінніші з них до Ермітажу. Результати її діяльності висвітлювалися в "Отчетах" (OAK), "Известиях" (ИАК), а також тематичних збірках серії "Материалы по археологии России" (MAP).

Як бачимо, Комісія створювалася не заради наукових досліджень, а з метою поповнення колекцій Ермітажу. Не дивно, що на перших порах вона сконцентрувала увагу на півдні України, підпорядкувавши собі Керченський музей, який вів розкопки античних пам'яток. Іншою зоною уваги Комісії стали великі скіфські кургани, розкопки яких розпочав Іван Єгорович Забєлін — історик і один із фундаторів Історичного музею у Москві. У 1860-х роках він розкопав близько десяти таких курганів, зокрема 20-метровий гігант — курган Чортомлик поблизу Нікополя.

Мета розкопок — пошук скарбів — визначала методику їх проведення. Вона зводилася до пошуку могили, розташованої, як правило, під центром насипу. До неї добиралися через "колодязь", виритий з вершини кургану, або збоку — через траншею. Курган фактично не досліджували. За такими курганами у народі закріпилася назва Розрита могила. Вади такої "методики" особливо наочно постали після розкопок одного з найбільших в Україні курганів Огуз (21 м) на Херсонщині, які здійснив професор Петербурзького університету Микола Іванович Веселовський наприкінці XIX ст. Кілька років по тому дощі розмили котлован і відкрився напівзасипаний дромос (коридор), у якому селяни знайшли золоті речі. Проте організовані Комісією нові розкопки знову не були завершені. І лише у 1979—1981 pp. експедиція Інституту археології НАНУ під керівництвом Ю. В. Болтрика остаточно поставила крапку в цій сумній історії. Схожа доля спіткала й інші визначні кургани.

Істотні зрушення у розвитку археології пов'язані з діяльністю талановитого вченого й організатора науки Олексія Сергійовича Уварова (1828—1884). З його ініціативи у 1864 р. було організовано Московське археологічне товариство, засновано історичний музей у Москві (відкрився 1883 p.), а також уведено традицію скликання Всеросійських археологічних з'їздів. Друкованими органами товариства були "Древности. Труды МАО", "Труды комиссий МАО". Матеріали з'їздів також детально висвітлювалися ("Труды АС"). Саме на з'їздах було оприлюднено матеріали, які засвідчували принципові зрушення у східноєвропейській археології, до яких були причетними й українські вчені.