Розділ 3 Вбивство Георгія Гонгадзе

Кучма: А у Гонгадзе там є команда — тридцять там чи що, строчать цей бруд.

Кравченко: Ні, три людини. У мене вони є. У мене всі вони є. Але я хочу з нього почати. Ну, я ще подивлюся на реакції, як генеральний відреагує. Мандражують, номери знімають, так що я не знаю.

Кучма: Ну, а чого генеральний повинен на кожну, бля?..

Кравченко: Ну, це ж заява.

Кучма: Ну і що — заява?

Кравченко: Ну я подивлюся, як вони будуть реагувати.

Кучма: Чому кожна срань повинна писати генеральному прокурору?

Будь-який об'єктивний читач, прослухавши ці сумбурні записи, дійшов би висновку, що президент України міг мати безпосередній стосунок до організації викрадення або й навіть вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Але настільки ж очевидно й інше: в жодному неупередженому суді записи розмов з президентського кабінету за сукупністю причин не могли вважатися достатнім доказом для арешту Кучми. Незважаючи на те, що записи, звичайно ж були автентичні, довести в суді, що вони не були змонтовані або що в них не було зовнішнього втручання, було неможливо. Якість записів була огидною. Розшифровки можна було трактувати подвійно, тлумачення їх було не завжди очевидним; з розмов випливало, що президент Кучма вкрай негативно ставився до Гонгадзе й навіть пропонував то депортувати його до Грузії, то віддати його для викрадення «чеченцям». Проте в жодній з численних розмов не була озвучена однозначна вказівка (наказ) вбити Гонгадзе. Хоча такий наказ можна було віддати чітко і ясно, коротко, один раз, не повертаючись більше до теми Гонгадзе. Отже, з юридичного погляду, Кучма у справі про причетність до вбивства Гонгадзе був невразливий навіть за наявності записів.

Однак, виникало ще одне досить важливе питання: з відома генерала Марчука Микола Мельниченко проводив несанкціоновані записи безпосередньо до моменту вбивства Гонгадзе. І припинив їх невдовзі після вбивства. Інакше кажучи, Кучму записували рівно до того часу, поки не накопичили достатньої кількості компромату. Після вбивства Гонгадзе люди, які контролювали записи, вирішили, що їхня робота виконана: тепер Кучма перебував у їхніх руках. Здавалося, що одного гучного вбивства вистачить.

У жовтні 2000 року несанкціоноване прослуховування кабінету президента України закінчилося. Останні записані розмови стосовно Гонгадзе належали до періоду, коли журналіст вже був викрадений і вбитий. Хоча не очевидно, що люди, котрі обговорювали Гонгадзе у кабінеті Кучми — серед них і сам Кучма, Леонід Деркач, Юрій Кравченко та інші — знали про те, що Гонгадзе немає в живих. Очевидних вказівок на цей факт у записах, зроблених після 16 вересня 2000 року, немає. «Мельниченко не оприлюднив жодного запису розмов між президентом і міністром [Кравченком], який мав би відбутися після зникнення журналіста», — пише автор книги про вбивство Гонгадзе Ярослав Кошів[25]. І це є непрямим доказом того, що Кучма не мав очевидного стосунку до організації вбивства Гонгадзе. Можливо, саме тому генерал Марчук наказав Мельниченку зупинити прослуховування розмов у президентському кабінеті. Після 16 вересня відсутність розмов, що доводять причетність президента Кучми до вбивства, ставала підтвердженням того, що Кучма не віддавав наказу вбити Гонгадзе. Марчука таке не влаштовувало.

Коли в листопаді 2000 року знайшли «тіло Гонгадзе», країна вже була готова до вибуху. Громадська думка твердо вірила в те, що наказ викрасти і звірячим чином умертвити Гонгадзе віддав президент України. Ім'я Гонгадзе не сходило з газетних шпальт та телевізійних програм. Десятки тисяч публікацій. У грудні розпочалися масові акції протесту, ініційовані групою громадських діячів України, обурених пануючим беззаконням, з вимогами відставки президента, міністра внутрішніх справ, генерального прокурора і начальника Служби безпеки України, а також проведення незалежної експертизи у справі Гонгадзе. Учасники протестів виступили за «зміну системи соціальних, економічних і політичних відносин в Україні». Також і за ліквідацію системи «президентського авторитаризму» та перехід до парламентської республіки. Акцію протесту підтримали 24 політичні партії, громадські організації та рухи, серед яких — Соціалістична партія України, Українська республіканська партія, партія «Реформи і порядок», Українська національна асамблея — Українська народна самооборона (УНА-УНСО), низка лівих партій, у тому ж переліку й Український комуністичний союз молоді. «Кучмагейт» зумів химерно об'єднати в один блок, здавалося б, непоєднуване — від соціалістів до націоналістів.

Рух набирав обертів. 30 січня 2001 опозиція розпочала другу хвилю антикучмівських виступів. Нове наметове містечко розгорнули в Києві на Хрещатику (на Майдані, де було попереднє наметове містечко, влада почала проведення ремонтних робіт в рамках підготовки до святкування 10-ої річниці незалежності України). У день відкриття парламентської сесії 6 лютого опозиція організувала демонстрацію в центрі Києва під гаслом «Україна без Кучми». У відповідь уряд перейшов у наступ. Міліція атакувала наметове містечко; 13 лютого арештували Юлію Тимошенко; й того ж дня опублікували «лист трьох» — президента Кучми, голови Верховної Ради Івана Плюща та прем'єр-міністра України Віктора Ющенка, в якому вони засуджували дії протестувальників та називали їх фашистами. (Ющенко, звичайно ж, не припускав, що через деякий час йому самому, разом з деякими із цих «фашистів», доведеться очолити опозиційний рух і скидати режим Кучми.)

Наприкінці лютого Генеральна прокуратура України була змушена під тиском громадськості визнати факт смерті Гонгадзе[26] і відкрити кримінальну справу за статтею «умисне вбивство». 2 березня Кучму піддав жорсткій критиці відомий американський фінансист і громадський діяч Джордж Сорос:

«Захід повинен зайняти чітку позицію, засудивши дії і поведінку Кучми. Міжнародне співтовариство не повинно за жодних умов мати справу з паном Кучмою, допоки не завершиться незалежне розслідування і винних не покарають. Населення України має знати, що Захід на його боці і буде протистояти будь-яким спробам Кучми ухилитися від відповідальності».

Сорос закликав президента Кучму піти з посади і тимчасово віддати президентські повноваження прем'єрові Ющенку на той період, поки триватиме розслідування смерті Гонгадзе.

Тим часом Кучма ще 19 лютого заявив, що готовий заприсягтись на Біблії і на Конституції України, що не віддавав наказу вбити Гонгадзе. На початку березня наметове містечко на Хрещатику було знесене міліцією. 6 березня 2001 партія «Трудова Україна», очолювана Сергієм Тігіпком, близько пов'язаного з родиною Кучми та його зятем Пінчуком, найняла фірму «Кролл» (Kroll) для проведення «об'єктивного» розслідування вбивства та перевірки заяв про те, що вбивство Гонгадзе було здійснене за розпорядженням президента України та що він будь-яким чином замішаний у цьому вбивстві. Експерти цієї фірми (на що й слід було очікувати) прийшли до висновків, що таких підстав немає:

«Немає жодних переконливих підстав вважати, що Президент Кучма «замовив» вбивство журналіста Гонгадзе або що [він] якимось чином у цьому замішаний. Немає також свідків зникнення і фактичного вбивства Гонгадзе. Тому звинувачення повинні базуватися на існуючих доказах і записах розмов, стосовно журналіста, якщо ці записи достовірні. При цьому ні обставини його зникнення, ні стан цілісності доступних нам записів не доводять причетності до цієї справи президента».

Весь цей час в Україні тривали протести. 9 березня біля будівлі адміністрації президента відбулися зіткнення з міліцією, понад 200 людей були арештовані, коло півсотні (переважно члени УНА-УНСО) — засуджені за організацію масових заворушень. Однак, незважаючи на це, принаймні в 15 регіонах були створені нові наметові містечка, що стали вогнищами акцій протесту проти існуючого режиму. У багатьох містах губернатори і мери ініціювали «контрмітинги» на підтримку Кучми, однак це не могло змінити загального антикучмівського духу протестів.

Паралельно тривало формальне розслідування вбивства Гонгадзе. Кучма оголосив, що бере справу Гонгадзе під свій особистий контроль. При цьому генпрокуратура намагалася спрямувати громадськість на помилковий слід, стверджуючи, що вбивство було скоєно «з хуліганських мотивів» двома кримінальниками, нібито загиблими в грудні 2000 року. Проте в урядову версію вже ніхто не вірив. Інформація про причетність співробітників МВС України до вбивства журналіста то підтверджувалася, то спростовували слідством. Тільки 22 жовтня 2003 року генеральний прокурор України Святослав Піскун підписав ордер на арешт начальника департаменту зовнішнього спостереження МВС України генерала Олексія Пукача, співробітники якого вели стеження за Гонгадзе. Однак «самостійність» генерального прокурора, котрий напав на правильний слід, не сподобалася Кучмі. Вже 28 жовтня він прийняв рішення зняти Піскуна з посади, і 18 листопада той був звільнений разом зі своїм заступником. Слідчу групу, що вела справу Гонгадзе, переформували, а арештованого генерала Пукача 5 листопада випустили на свободу (він був удруге заарештований тільки 1 березня 2005 року).

У червні 2004 року британська газета The Independent опублікувала матеріали слідства, що містили свідчення заступника голови Управління по боротьбі з організованою злочинністю Київської області підполковника міліції Ігоря Гончарова. Останній був заарештований у травні 2003 року за звинуваченням у вбивстві одинадцяти осіб та помер чи то від отруєння, чи то від удару по голові в ув'язненні 1 серпня 2003 року. Гончаров стверджував, що викрадення та вбивство Гонгадзе було здійснене підконтрольними бандитами за вказівкою МВС України, а саме — за наказом міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, котрий виконував доручення президента Кучми. Безпосереднім учасником вбивства Гончаров називав свого колегу офіцера міліції Юрія Нестерова. Нестеров в свою чергу висловив припущення, що вбивство Гонгадзе було змовою російських спецслужб і що сам підполковник Гончаров брав участь у змові, метою якої було — «вбити Гонгадзе і повісити провину за це на президента України Кучму»[27].