Розділ 14 «Російська весна» у Кремлі та в південно-східній Україні

2. В областях — «відрізати» місцеві СБУ. Займати будівлі, вимикати зв'язок, позбавляти дієздатності. СБУ у Києві має втратити опору на місцях. СБУ — противник № 1 і його треба оглушити в будь-який спосіб та висвітити їхню агентуру.

3. Займати регіональні телестудії та розпочинати своє мовлення. Головне — зберегти технічний вихід на телесітку, а журналісти порозбігаються — можна робити що завгодно — показувати ролики з YouTube, зачитувати новини. Головне — надавати свою інформацію.

4. Не вимагати референдумів, а проводити їх. Створювати виборчкоми, вимагати в офіційних виборчкомах списки виборців, домовлятися з типографіями та друкувати бюлетені. Допомогу офіційної влада Донецька, що підтримує референдум, використовувати, але ініціативу їй не передавати.

5. Йти на шахти та проводити агітацію. Поки що це революція молоді та людей похилого віку. Всі інші гарують та п’ють пиво. Шахти мають перейти в режим страйків до повної визначеності ситуації. У випадку об’єднання з Росією застій [в роботі] повністю компенсують.

6. Зв’язатися з «Легітимним» [президентом Януковичем]. Нехай зробить хоча б щось корисне — призначить народних представників губерами [губернаторами] Донецької та Луганської областей.

7. Серед міліції вести пропаганду невтручання та невиконання наказів «для захисту» органів влади, що підпорядковуються хунті. Навіть пасивний захист заборонити. Нема чого панькатися.

8. Частини ВВ [внутрішніх військ] блокувати. Мобілізованих призовників — агітувати організовано перейти на бік народу.

9. Розблокувати кордон з РФ хоча б на декількох ділянках. На західних кордонах південного сходу України, навпаки, встановити блокпости й нікого із Західної України не впускати».

Очевидно, важливі стратегічні рішення (якщо не всі абсолютно) в Росії сьогодні приймаються не колективно, а одноосібно Путіним, для якого його власні інтереси та інтереси його найближчого оточення є визначальними. Хоча, здається, стратегічного плану у Путіна немає. Точніше, план полягає в захопленні всіх тих територій «руського міра», окупація яких видаватиметься можливою. Проте, де бере свій початок та де закінчується «руській мір», сьогодні не знає ніхто — і президент Путін також.

Назад до імперії!

У березні 2014 року, коли Крим окупувала російська армія, багатьом могло видатися, що світ зійшов з розуму. Однак збожеволів не весь світ, та навіть не ціла Росія, а власне тільки невелика група людей, яка керувала нею. Потім, звичайно ж, коли все, що відбувалось, аналізувати спокійно та об’єктивно, то стає зрозуміло, що певна група людей не збожеволіла. В медичному розумінні цього слова вони цілком здорові. Просто вони жили в іншому світоглядно-політичному вимірі, який в Європі вже давно припинив своє існування.

Населення східної та південно-східної України також жило в іншому вимірі. Відірвані у 1991 році від Москви та Києва, вони тепер намагались повернутись до давно зниклого Радянського Союзу, збираючись під червоними прапорами поруч з пам’ятниками Леніну. Вони не розуміли, що путінська Росія це не старий, знайомий їм з дитинства СРСР, а зовсім інший тип державності, де панують дикі ринкові закони. Вони намагались повернутися у минулу епоху.

Почасти у цьому не винні ані теперішні керівники Росії, ані населення південно-східної частини України. Річ у тому, що радянська епоха у 1991 році відійшла стрімко, без пояснень, а люди, що правили Росією у 2014 році, виросли та сформувались до 1991 року. Більшість із них належала до членів КПРС, хтось був номенклатурою комсомолу, хтось працював на КДБ та ГРУ. А це досить специфічні структури. Туди й відбір був специфічний та й робота в цих установах залишала глибокий слід в особистості людини. Цим людям так і не вдалося зрозуміти, чому Радянський Союз — це «погано». Вони щиро вірили, що Радянський Союз — це «добре», а якась зла сила (напевно, Америка) у 1989–1991 рр. цю прекрасну країну розчавила.

З 1991 року було здійснено декілька спроб повернути Росію туди, де вона опинилася сьогодні. Власне, серпневий путч 1991 року став першою спробою повернення. Друга спроба реалізовувалася у жовтні 1993 року, коли російська Верховна Рада, в якій домінували комуністи, здійснили не одну спробу усунути від влади президента Єльцина через імпічмент, саботаж, заклики до повстання. Третя — у березні 1996 року, коли керівник Служби безпеки Єльцина, колишній охоронець Юрія Андропова, генерал Олександр Коржаков, керівник Міністерства безпеки Росії (наступника КДБ) Михайло Барсуков та їх ставленик віце-прем'єр Олег Сосковець (планований заколотниками на посаду президента Росії) намагались скасувати або перенести президентські вибори, запровадивши надзвичайний стан.

Надзвичайний стан планували ввести через те, що всі проведені в Росії опитування громадської думки на президентських виборах 1996 року прогнозували перемогу кандидату від комуністів Геннадію Зюганову, а не Єльцину. Щоб не втратити владу у 1996 році, завчасно спровокували чеченську війну (з часом її стали називати «Першою чеченською війною», оскільки у 1999 році розпочалася «Друга») — як привід для введення надзвичайного стану та скасування або відтермінування виборів. За планом змовників, Коржаков зобов’язувався знайти спосіб усунути Єльцина: змусити його піти у відставку, замінити його Олегом Сосковцем та побудувати Росію нинішнього типу.

Проте у 1996 році російським спецслужбам не вдалося захопити владу. Єльцин відчув інтуїтивно, що Коржаков втілює загрозу для нього та прийняв допомогу з рук російських олігархів на чолі з Борисом Березовським. У 1996 році Єльцин пішов на вибори, відкликав ще не опублікований березневий указ про введення надзвичайного стану, звільнив Коржакова — Барсукова — Сосковця. Чесно чи нечесно, але формально на виборах Єльцин переміг Зюганова з невеликим відривом та в знак подяки віддав важелі керування Росією олігархам — до наступних президентських виборів 2000 року.

У 1999 році почався новий штурм спецслужбами Росії кремлівського бастіону. Переміг Путін. Міг перемогти Євген Примаков (колишній директор Служби зовнішньої розвідки Росії). Міг перемогти архітектор Першої чеченської війни Сергій Степашин (колишній директор Федеральної служби контррозвідки, спадкоємиці Міністерства безпеки Барсукова та радянського КДБ). Всі ці люди були спецслужбовцями. Всі вони розглядалися Єльциним як кандидати на посаду наступника Єльцина, президента Росії. На шахівниці Кремля у 1999 році всі ці фігури загадковим чином розташувались у такий спосіб, що куди не піди — мат: у всіх випадках наступним президентом ставав кадебіст.

Коли у травні 2000 року президентом став колишній директор ФСБ (так називалася тепер колишня Федеральна служба контррозвідки) Володимир Путін, в Росії й за кордоном було чимало незадоволених цим призначенням. Путіна вважали ставлеником Єльцина, людиною Абрамовича, Березовського, Волошина та відповідно ставлеником олігархів. Однак, незадоволені призначенням Путіна мовчали, бо Путін був кадебістом. А це найголовніше. Коли Путін став створювати вертикаль влади, приручив парламент, змінив Конституцію, ввів жорстку централізацію, ліквідував систему бодай не абсолютно вільних, але принаймні не повністю контрольованих центром місцевих виборів й знищив незалежні ЗМІ, всі ніяк не могли зрозуміти: для чого йому це. У березні 2014 року все це стало очевидним: для нового «витка» в історії Росії, для відродження російської імперії. А зануритись у чорторий цього «витка», попередньо не ставши диктатором, неможливо.

Багато сил ідеологи ФСБ витратили для створення ідеології для «народу». Адже як можна управляти «народом» без ідеології? Радянський Союз, на думку Путіна та його оточення, тримався на двох стовпах: комуністичній ідеології та КДБ. На користь необхідності створення нової ідеології висловлювався зокрема головний кремлівський ідеолог та технолог В'ячеслав Сурков. Придумати він нічого нового не зміг, хоча дуже старався. Коли на вищі державні посади стали просувати Дмитра Рогозіна, відвертого російського «фашиста з людським обличчям», призначивши його зокрема віце-прем'єром, який курує російський військово-промисловий комплекс (ВПК), вдалось остаточно сформувати нову ідеологію. Нею виявилась ідеологія російського націоналізму.

Наклавши національну ідею на ще одне зізнання Путіна — що найбільшою особистісною травмою для нього став розпад СРСР у 1991 році, поєднавши цю відвертість з персоною Рогозіна, що курує ВПК та з фінансовою політикою уряду під головуванням ставленика Путіна Дмитра Медведєва, що видає все нові й нові бюджетні гроші для модернізації російської армії, ми наблизимося до тієї межі, котру Росії вдалось перетнути у березні 2014 року: до початку силового повернення втрачених Москвою у 1991 році територій.