Розділ 13 Кому належить Крим?

«Зараз у Росії поширюється й зміцнюється громадська думка про прийняття ефективних заходів щодо захисту державних інтересів Російської Федерації та висуваються вимоги про правову оцінку рішень, пов'язаних з передачею Росією Україні Криму. Виносячи сьогодні це питання на засідання Верховної Ради Російської Федерації, ми в жодному разі не переслідуємо мету висунути будь-які територіальні претензії Україні, братньому українському народові. Завдання в іншому — сказати про реальний вкрай неблагополучний стан справ в самій Співдружності. Привернути увагу громадськості кожної з країн СНД до реальної політики своїх урядів, діяльність яких часто не враховує прагнення всіх народів жити в мирі та злагоді з народами колишнього Радянського Союзу. Інтересам народів відповідає всебічне зміцнення Співдружності та розвиток інтернаціональних процесів.

Дотримуючись принципу недоторканості кордонів, що існують у рамках СНД, у тому числі між Російською Федерацією та Україною, Росія має намір суворо дотримуватися основоположних принципів Статуту ООН, НБСЄ та положень Мінської угоди про створення СНД й Алма-Атинської декларації.

Верховна Рада Російської Федерації виходить з того, що діалог щодо вказаного питання має розвиватися цивілізовано, вести до пошуків порозуміння, а не до загострення відносин в рамках Співдружності та розхитування її устоїв. Сьогодні всі, хто шанує ідеали демократії та справедливості, зобов’язані проявити щодо Криму мудрість, відповідальність та стриманість, забезпечити суворе дотримання прав усього населення Криму, зокрема кримськотатарського народу.

Верховна Рада Російської Федерації звертається до президента України, Верховної Ради України із закликом утриматись від будь-яких дій, спрямованих на придушення вільного волевиявлення населення Криму, що має відповідно до міжнародних норм повне право самостійно визначити свою долю.

Верховна Рада Росії від імені російських народів підтверджує свої дружні почуття народам братської України, висловлює надію, що наш голос почують, а всі питання російсько-українських відносин вирішаться мирним шляхом політичних переговорів з метою досягнення справедливих домовленостей, що відповідають інтересам сторін, сприяють миру та злагоді. Верховна Рада сподівається, що такого ж принципу Україна та її вищі органи влади будуть дотримуватись зі свого боку»[62].

5 травня 1992 року Верховна Рада Криму прийняла акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим — створення суверенної держави Республіка Крим. Наступного дня, 6 травня, з’явилась Конституція Республіки Крим, що задекларувала Республіку Крим як демократичну державу, а місто Севастополь, яке є невід'ємною частиною Криму, — містом із особливим статусом. 13 травня Верховна Рада України призупинила дію постанови Кримського Верховної Ради як такої, що суперечить конституції України. 21 травня Верховна Рада Криму скасувала свою ж постанову від 5 травня. Питання про незалежність Криму на деякий час закрили, хоча альтернативна назва, що нагадує про суверенітет держави — Республіка Крим — співіснувала з Кримською АРСР.

У 1993 році в Республіці Крим ввели посаду президента Республіки, яку обійняв представник проросійського блоку «Росія», повернув своїм указом дію Конституції Криму 1992 року. В цілому, Київ відреагував негативно. У вересні 1994 року Верховна Рада України перейменувала Кримську АРСР (Республіку Крим) на Автономну Республіку Крим, а 17 березня 1995 року прийняла закон України «Про скасування Конституції та деяких законів Автономної Республіки Крим». Скасували водночас і велику кількість прийнятих раніше правових актів Кримської влади, а також посаду президента Республіки Крим.

Прийнята у 1995 році нова конституція півострова скасовувала інститут президентства, проте проголошувала суверенітет Криму й надавала право Верховній раді Криму приймати закони. У жовтні 1998 року нова редакція конституції Автономної Республіки Крим вже повністю відповідала Конституції України.

У березні 2014 року після революції у Києві та втечі з країни Януковича, в Криму відбувся державний переворот. Росія ввела на територію півострова додаткові війська (частина військ вже знаходилась на кримських російських базах) й під дулами автоматів провела референдум, на якому, згідно з заявами офіційних російських осіб, 82 % виборців проголосували за незалежність Криму та його приєднання до Росії. Поміж тим, за даними незалежних експертів у референдумі взяли участь не більш ніж 50 % виборців (у деяких районах Севастополя ця цифра складала 80 %), а за приєднання до Росії проголосувало не більш ніж 30 %. Вражала швидкість, з якою розвивалися події: 16 березня провели референдум, 17 березня — оприлюднили результати; 18 березня у Кремлі підписали документи про включення Криму до складу Російської Федерації. Зазвичай зробити все це з такою динамікою неможливо, не говорячи вже про те, що у Росії не проводився референдум щодо прийняття Криму до складу Російської Федерації. Очевидно, сценарій окупації Криму та приєднання його до Росії в Кремлі заздалегідь продумали та пропрацювали, а російський уряд квапився прийняти Крим до складу Російської Федерації до початку численних протестів міжнародної громадськості та України.

Кремль настільки квапився з окупацією Криму, що передчасно відлив медаль «За повернення Криму», на зворотному боці якої вказувався період проведення операції 20.02.2014-18.03.2014. 20 лютого в Україні ще при владі перебував Янукович, саме в цей день у Києві на Майдані розстріляли демонстрантів урядовими військами. Призначений на 16 березня кримський референдум 20 лютого здавався далекою формальною перспективою. Як тоді сприймати слова Путіна про те, що Росія не готувалась до вторгнення в Крим та прийняла рішення увійти до Криму тільки 22 лютого, після «повалення легітимного президента України В. Януковича» (який втік до Криму, а з Криму — до Росії)?

2014: Захоплення Криму Росією

До березня 2014 року Крим, звичайно ж, був ласим шматком, що «напрошувався» на російську агресію. Росія вже мала у Криму військово-морські бази й в цілому понад 4600 об’єктів інфраструктури, що дозволяли їй у військовому плані контролювати півострів. Розташування на цьому найвідомішому курорті колишнього Радянського Союзу великої кількості вілл та розкішних особняків створювало для російських олігархів, чиновників та генералітету армії додатковий стимул захоплення півострова. Численні кримські санаторії та бази відпочинку Путін та його оточення могли приватизувати чи передати в розпорядження російській номенклатурі.

На території Криму знаходяться величезні поклади нафти — 10 нафтових родовищ з запасом в 47 млн тонн; газу — 27 газових родовищ із запасом в 165,3 млрд кубометрів; 7 родовищ з 18,2 млн тонн газового конденсату. На шельфі Чорного моря знаходиться ще 5 родовищ газу та 3 газоконденсатних родовища; на Азовському шельфі — 6 газових родовищ. Ресурси сланцевого газу на шельфі Криму Україна оцінювала в 40 млрд доларів. Є в кримських надрах й інші корисні копалини: залізна руда, мінеральні солі, будівельна сировина…

Проте економічні моменти поступалися імперським, політичним і геополітичним. Окупація Криму російською армією у березні 2014 року стала першим етапом грандіозного плану президента Путіна, що передбачає створення Російської імперії. Будь-який серйозний стратегічний план завжди складається з багатьох блоків. Одним з таких блоків стало приєднання України до Росії. Другим — приєднання Білорусі. Третім — захоплення Прибалтики. Були й інші частини, про які можна тільки здогадуватися. Зокрема останнім часом дуже багато уваги офіційні особи Росії приділяли Придністров’ю, куди інакше, ніж через Україну, не добратися. Приєднання України згідно початкового плану Путіна могло проходити поетапно чи одночасно. Це питання тільки технологій та військових можливостей: прорахувати все заздалегідь до березня 2014 було важко. Багато факторів залишались до кінця незрозумілими: рівень спротиву українців, рівень обурення у світі, масштаби санкцій проти Росії, ступінь готовності російських солдат вбивати українців та ступінь готовності українців помирати за свою країну.

Несподівано для Росії, України та й всього світу, українська сторона віддала Крим без бою. У березні 2014 року не одразу стало зрозуміло, добре це чи погано, який сигнал надсилається всім задіяним у конфлікт сторонам: агресору — Росії, з одного боку, Європі та США — з іншого. Абсолютно для всіх безкровна здача Криму перетворилась на доказ слабкості України та на її мовчазне погодження з тим, що Крим є «споконвічною російською землею». Проте такий «сигнал» зіграв проти Путіна: президент Росії тепер не сумнівався, що так само київські політики здадуть цілу Україну. Російський уряд негайно приступив до організації проросійських повстань у східних регіонах України, вимагаючи проведення референдумів регіональних рівнів щодо питання про приєднання східноукраїнських регіонів до складу РФ. Розраховували на те, що під впливом безладів на сході України Київ погодиться на проведення референдумів у східних регіонах країни; що Росія визнає результати референдумів, якщо вони підуть їм на користь, або ж не визнає — якщо вони підуть на користь Україні. В обох випадках Росія зможе пізніше ввести у східні регіони України війська для захисту російськомовного населення, як раніше — до Криму. Російський генштаб планував рушити свої війська на південь України, в одеському напрямі, наступаючи з Криму та зі сходу, відрізати Україні доступ до Чорного моря, вийти до Придністров’я та оголосити про створення нової держави, що її до того ніколи не було на карті — Новоросії.