Розділ 13 Кому належить Крим?

Проте в історію громадянської війни Крим увійшов насамперед як остання територія, утримувана Білою Добровольчою армією під командуванням генерала барона Петра Врангеля. В ніч на 8 листопада 1920 року Південний фронт Червоної армії під загальним командуванням М. В. Фрунзе почав генеральний наступ, що мав на меті подолання укріплень Перекопу, Чонгару та прориву у Крим. У наступі брали участь частини 1-ї та 2-ї Кінних армій, а також 51-а дивізія Василя Блюхера. Поряд з червоними билась бригада Нестора Махна. Командувач обороною Криму генерал Олександр Кутєпов не зміг стримати наступ. Червоні з важкими втратами прорвались до Криму.

Залишки білих частин, приблизно 100 тисяч осіб, евакуювали з Криму до Константинополя. Врангелівська кримська евакуація надовго стала прикладом зразкової морської евакуації армії: у всіх портах панував абсолютний порядок й усі бажаючі змогли потрапити на пароплави. А генерал Врангель перед тим, як покинути Росію, особисто обійшов усі російські порти на міноносці, щоб переконатися, що пароплави, які везуть військових та біженців, готові вийти у відкрите море.

Після захоплення Кримського півострова більшовики провели в Криму масові арешти та розстріли. За оцінками радянських істориків, у період з листопада 1920-го до березня 1921 року стратили від 52 до 56 тисяч осіб. За оцінками зарубіжних істориків, від 60 до 120 тисяч людей.

У жовтні 1921 року до складу РРФСР приєдналась новостворена Автономна Кримська Радянська Соціалістична Республіка. А наприкінці 1922 року оголосили про утворення Союзу Радянських Соціалістичних республік, основними територіальними одиницями якого стали РРФСР та радянська Україна. Однак після 1922 року територіальні зміни в РРФСР та УРСР також проводилися. Зокрема до складу України до Донецької губернії приєднали Таганрозький округ, якого повернули до РРФСР лише у 1925 році.

Упродовж Другої світової війни у Криму сталися нові трагічні події. За звинуваченням у співпраці з німецькими окупантами у травні-червні 1944 року з Криму насильно депортували кримських татар, вірмен, болгар та греків. А після закінчення Другої світової війни автономію Кримської Радянської Соціалістичної Республіки скасували; практично всі татарські, грецькі та болгарські населені пункти отримали російські «радянізовані» назви. У червні 1946 року утворилась Кримська область у складі РРФСР, а місто Севастополь стало окремим адміністративно-господарським центром.

1954: Приймання-передавання Криму Україні

Історія приймання-передавання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР нині обросла численними й переважно суперечливими легендами. Реальність виявилася набагато простішою. Наближався 1954 рік — 300-річчя об’єднання України та Росії. КПРС та радянське керівництво вирішили відзначити цей визначний ювілей подарунком для України: братній республіці вирішили подарувати Крим, що його радянська Росія отримала у 1921 році, наприкінці громадянської війни. Ідею подарувати Крим приписують Микиті Хрущову, вихідцю з України, який, ще будучи Першим секретарем ЦК Компартії України, обмірковував таку перспективу. Напередодні ювілею він його реалізував.

25 січня 1954 року на засіданні Президії ЦК КПРС під головуванням Георгія Малєнкова протоколом № 49 затвердили проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР в наступному формулюванні:

«Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість й тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР, Президія Верховної Ради РРФСР постановляє: передати Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР».

19 лютого 1954 року Президія Верховної ради СРСР (де головував Климент Ворошилов) прийняла Указ про передачу Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Щоправда, перед засіданням Президії Верховної Ради СРСР відбулося засідання Президії Верховної Ради РРФСР, на якому дане рішення прийняли «одноголосно». Першого секретаря Кримського обкому партії, що виступив проти передачі області Україні, зняли з посади та перевели «на підвищення» заступником міністра сільського господарства РРФСР до Москви. Пізніше прийняли Закон СРСР від 26 квітня 1954 «Про передавання Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР».

Однак під жодним із згаданих документів свого підпису Хрущов не залишив.

На найближчій V сесії Верховної Ради РРФСР 3-го скликання, 2 червня 1954 року делегати одноголосно проголосували за приведення російської Конституції у відповідність до всесоюзної. Закон «Про внесення змін та доповнень до статті 14 Конституції (Основного Закону) РРФСР» опублікували. Всі питання щодо законності оформлення передавання-прийняття Кримської області з точки зору радянського законодавства були закриті.

Не слід вважати, що це була єдина така подія — передавання території від однієї радянської республіки до іншої. Ми згадували вже про вилучення Таганрозького округу на користь Росії у 1925 році. Карельську АРСР передали до складу Карело-Фінської РСР; Молдавську АРСР, що перебувала у складі України, передали до знов утвореної Молдавської РСР. Механізми при цьому використовувались подібні: згоду на зміну кордонів та адміністративно-територіального поділу отримали на 3-й сесії Верховної Ради РРФСР 1-го скликання 2 червня 1940 року. Тому якщо визнавати за радянським урядом право на перегляд кордонів всередині СРСР, слід зазначити, що з правової точки зору передання Кримського півострова зі складу РРФСР до складу Української РСР у 1954 році провели законно.

Причини передачі Криму Україні криються не в юридичній казуїстиці. Вони диктувались економічною доцільністю. Після депортації у 1944 році корінних народів Кримського півострова — татар, греків, вірмен та болгар, що вели переважно аграрний триб життя, звиклих вирощувати врожаї в посушливих степових умовах, переселенці з російської глибинки не мали досвіду ведення господарства в подібних умовах та й не бажали займатися важкою працею. Спроба переселенців-росіян вирощувати у степовому Кримі традиційну для них картоплю та капусту успіхом не увінчалась. А за садами та виноградниками вони доглядати не вміли.

Багато росіян переселялись на півострів через пенсійний вік, щоб на схилі літ погрітись на кримському сонці. Звиклі жалітись, ці люди писали про невлаштованість, про брак житла та продуктів. Регіон перетворювався на депресивний. Окрім того, у згаданий період розпочалося будівництво грандіозного на той час Північнокримського водоканалу від Каховського водосховища на Дніпрі. Вести фінансування в подібних масштабах гідротехнічних робіт зручніше було в межах однієї союзної республіки.

Отже, коли Володимир Путін у березні 2014 року під час підписання договору про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації підкреслив, що ініціатором передачі Криму Україні «був особисто Хрущов», прагнучи заручитися підтримкою української номенклатури та загладити свою провину за організацію масових репресій в Україні у 1930-х роках», президент Росії проявив абсолютне невігластво: у 1954 році Хрущов не міг одноосібно вирішувати долю Криму.

У липні 1990 року, після прийняття Декларації про незалежність України, остання вийшла зі складу СРСР разом із Кримом. У Росії з цього приводу протестів не було. Пізніше факт передачі Кримської області підтвердили двостороннім російсько-українським договором від 19 листопада 1990 року, за яким сторони взаємно відмовилися від територіальних претензій. Окрім того, вказаний факт закріплювався в договорах та угодах, підписаних урядами країн СНД. У лютому 1991 року за результатами референдуму Кримську автономію відновили (вже у складі України).

Після підписання Біловезьких угод про розформування СРСР 8 грудня 1991 року обережний Кравчук про всяк випадок запитав у Єльцина: «А що будемо робити з Кримом?» — «Та забирай!», — відповів Єльцин. Отож, до того моменту Росія подарувала Україні Крим вже тричі: в 1954-му, 1990-му та 1991 роках.

У підписаних договорах про дружбу і співробітництво між Україною та Росією неодноразово декларувалась територіальна цілісність України. Зокрема 1 травня 1992 року прокомуністична Верховна Рада РРФСР прийняла постанову № 2809-1, яка визнавала постанову Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» такою, що «не має юридичної сили з моменту прийняття», оскільки її прийняли «з порушенням Конституції (Основного Закону) Української РСР та законодавчої процедури». Проте навіть згадана постанова передбачала, що врегулювання питання про Крим могло відбуватися лише шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участі Криму та на основі волевиявлення його мешканців.

Через декілька днів після прийняття постанови від 1 травня 1992 року Верховна Рада РРФСР виступила зі зверненням до Верховної Ради України, в якій, виділивши проблему державної приналежності Криму, запевнила українців у мирних намірах та братському відношенні до них: