Розділ 11 Продовження революції

Слід зазначити, що Юлія Тимошенко, яка на той час перебувала у харківській в’язниці, звернулася до своїх соратників з вимогою відмовитися від повернення до Конституції 2004 року та готуватись до президентських виборів, на яких після виходу з в’язниці вона бачила себе головним кандидатом. Тимошенко щиро сподівалась, що її підтримають виборці та що саме вона стане наступним президентом України. Однак Майдан підтримав заклик опозиції до повернення Конституції 2004 року, а Європарламент прийняв резолюцію про ситуацію в Україні, в якій закликав Євросоюз розпочати підготовку адресних санкцій стосовно закордонних поїздок, активів, нерухомості українських чиновників, парламентарів та олігархів, відповідальних за застосування сили проти майданівців та за загибель опозиційних активістів.

У Києві тим часом розгорівся скандал, пов’язаний з оприлюдненням телефонної розмови замісника Держдепа Вікторії Нуланд з послом США в Україні (так званий «Нуланд-гейт»). З розмови з’ясувалось, що США роблять ставку на Яценюка як нового очільника уряду. Нічого несподіваного в цій позиції американців не було. Проте, такий «фаворитизм» призвів до ускладнень у відносинах Яценюка та Кличка. Останній відмовився від участі його партії у формуванні уряду (за виключенням портфелю віце-прем’єра) та зосередив свої зусилля на передвиборчій президентській кампанії. Проте вихід Юлії Тимошенко з в’язниці та її участь в президентських перегонах сплутали всі карти Кличку. Він втратив шанс зайняти президентське крісло.

У день, коли Верховна Рада повинна була прийняти рішення про повернення до Конституції 2004 року, «Правий сектор» та «Самооборона Майдану» в масках та з бітами провели попереджувальний мітинг біля стін українського парламенту з метою натиснути на депутатів. На центральній площі Києва кияни запропонували провести акцію «За чистий Київ» та прибрати сміття в центрі міста. Але протестувальники сприйняли цю акцію як спробу влади прибрати барикади. Представники «Самооборони Майдану» розігнали киян, що прийшли на «суботник», а лідери опозиції закликали українців записуватися в загони самооборони й організовувати майдани в східних областях України. Цим скористалися проросійські організації, що почали агітацію проти «Правого сектора» та київського Майдану.

Сутички між демонстрантами відновились 18 лютого, в день засідання Верховної Ради, коли опозиція вимагала парламент повернутись до Конституції 2004 року. Сили правопорядку перегородили шлях демонстрантам на шляху до парламенту. Ті, у відповідь, стали кидати в міліцію і «Беркут» камінням, пляшками із запальною сумішшю. Вантажівки, що перегороджували шлях демонстрантам, були підпалені.

У самому парламенті правляча партія, у відповідь на спробу опозиції внести проект постанови про повернення до Конституції 2004 року, спробувала створити комісію для обговорення та підготовки відповідного рішення. Опозиція не погодилась та заблокувала трибуну; правляча партія залишила зал засідань. Прорватись до трибуни комуністам опозиціонери також не дозволили. В результаті проект постанови про повернення до Конституції 2004 був зареєстрований, а ситуація в парламенті ввійшла в робоче русло. Однак на підступах до Верховної Ради зіткнення тривали. Будинок офіцерів захопили та перетворили в «пункт швидкої допомоги». Офіс Партії регіонів підпалили, один із їхніх працівників загинув.

Подальші події без перебільшення можна назвати трагічними. Сили правопорядку стали витісняти демонстрантів назад, на Майдан, вивільняючи від майданівців урядовий квартал. Розпочалась «антитерористична операція» з очищення столичного центру, що тривала майже добу. 25 людей було вбито, більше 350 поранено (200 госпіталізовано).

Погодившись на переговори з опозицією, Янукович висунув вимогу припинити збройне протистояння демонстрантів, які з вечора 18 лютого були практично заблоковані на Майдані внутрішніми військами та «Беркутом». Для очікуваного відступу людей з Майдану залишили тільки дві вулиці. Відтак силовики взялися за очищення самої площі.

Лідери націоналістичної партії «Свобода» закликали жителів західних областей України вирушати до Києва та підтримати демонстрантів. У відповідь влада заблокувала просування автотранспорту в бік столиці. Залізницю було паралізовано. Через Київ проїжджали лише транзитні потяги, пасажири яких зі здивуванням дивились на спорожнілі перони Київського вокзалу. Силовики призупинили трансляцію одного з центральних телеканалів. Кличко та Яценюк закликали до дострокових президентських та парламентських виборів і звернулись до президента з вимогою зустрітись, оголосити перемир’я, вивести «Беркут» з Києва та відкликати міліцію.

У регіонах знову розпочались захоплення адміністративних будівель. У Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Чернігові, Хмельницьку, Житомирі зруйнували пам’ятники Леніну (рух отримав назву «ленінопад»). Частину пам’ятників завчасно демонтували прихильники комуністичної партії та заховали. Кримінальні провадження щодо руйнування пам’ятників урядом не порушувалися через «відсутність складу злочину та через те, що дані пам’ятники не входили до культурної спадщини». Знесли та демонтували 70 пам’ятників та бюстів вождя революції. Спроби зруйнувати пам’ятники Леніну були навіть у Харкові, Луганську, Запоріжжі та Донецьку, однак місцева влада запобігла зносу.

Зустріч Яценюка та Кличка з президентом Януковичем в ніч з 18 на 19 лютого все ж таки відбулась, однак не мала очікуваних результатів. Сторони обмежились взаємними звинуваченнями та компромісу не досягли. Наступного ранку в Києві протестувальники продовжили боротьбу: зайняли Головпоштамт, Консерваторію та Держкомтелерадіо. Захоплювали склади зі зброєю, продовжили будівництво барикад на вулиці Грушевського, що вела до парламенту. Фонди музею історії Києва, де, крім іншого, зберігали старовинну та раритетну зброю, розграбували. Влада почала зводити бетонні перешкоди поруч з Верховною Радою, а з Дніпропетровська до столиці викликали 25-у повітрянодесантну бригаду для посилення охорони складів зі зброєю.

Одночасно Служба безпеки України (СБУ) оголосила про проведення «антитерористичної операції» по всій території України. Пожежа у Будинку профспілок, де розташовувався центральний штаб керівників повстання, призвела до загибелі більш як сорока людей. Практично у всіх західних регіонах України протестувальники знову захоплювали будівлі обласних державних адміністрацій, СБУ, МВС та прокуратури, тоді було знищено чимало документів та оргтехніка. Україна спалахнула з новою силою.

20 лютого, незважаючи на згоду Януковича провести дострокові президентські вибори, протестувальники, озброєні хто як, зокрема й вогнепальною зброєю, почали витісняти урядові війська з центральної частини міста в бік парламенту, Будинку уряду та президентського палацу. Почалась паніка, в обох сторін були жертви. Демонстранти почали кидати в бійців «Беркуту» та працівників міліції пляшками із запалювальною сумішшю та бруківкою. Правоохоронні сили почали відступати до урядового кварталу, відстрілюючись спочатку гумовими кулями, а потім і бойовими патронами. З дахів будівель урядового кварталу снайпери почали стріляти в демонстрантів. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю.

Зустріч лідера «Правого сектора» Яроша з президентом Януковичем також не дала позитивних результатів. Президент запропонував Ярошу підписати угоду про незастосування «Правим сектором» сили, однак останній відмовився, заявивши, що українці будуть стояти до кінця. Того злощасного дня з боку демонстрантів та силовиків від вогнепальної зброї загинуло близько ста людей. Стріляли з обох боків.

Звістка про ці жахливі події облетіла весь світ. Пізніше всі стануть обговорювати те, що сталося, почнуть будувати гіпотези щодо того, хто й звідки стріляв. Одні стверджуватимуть, що стріляли з даху Київської консерваторії, другі — що з даху Будинку профспілок, треті — що з будинку готелю «Україна». СБУ та МВС — з одного боку, «Правий сектор» й «Самооборона Майдану» — з іншого та навпаки, звинувачуватимуть у кровопролитті один одного. Підозрювані — як спецслужби Росії, так і США. Дехто висловив припущення про причетність олігархічних структур, які мали свої «спецнази» та були зацікавлені в тому, щоби повалити свого ділового конкурента — Януковича. Згодом з’явилася інформація про причетність грузинських снайперів. Однак всі ці припущення залишились припущеннями, нічого не можна було довести без доказів.

Важливо й інше: розстріл демонстрантів та силовиків відбувся за день до запланованого підписання Декларації про політичне врегулювання між владою та опозицією — документа, що на нього чекали всі. Саме він, як вважали, стане фундаментом для мирного врегулювання ситуації та поступового, послідовного вирішення конфлікту. Підписання Декларації було зірвано, а «справа київських снайперів» лягла на ту полицю, де нерозслідуваними канули в лету багато таємничих вбивств.

21 лютого з метою розв'язання політичної кризи в Україні та припинення масового кровопролиття відбулися перемовини між президентом Януковичем та лідерами опозиції А. Яценюком (від Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина»), В. Кличко (від партії «Удар») та О. Тягнибоком (від Всеукраїнського об'єднання «Свобода»). Перемовини проходили за посередництва міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, керівника департаменту континентальної Європи Міністерства закордонних справ Франції Еріка Фурньє, а також спецпредставника президента Росії Володимира Лукіна. Щоправда, Лукін, який брав участь у цих переговорах, поставити свій підпис під угодою відмовився, пояснивши позицію своєї країни так: «Москва вирішила не підписувати ці угоди, насправді нам не дуже зрозуміла ситуація з тим, хто є суб'єктом цієї угоди»; в угоді «не видно сил та осіб, які повинні це реалізовувати». Росія стала послідовною у своїй непослідовності. Пізніше, коли екс-президент-утікач Янукович опинився в Росії, він згадав про цю угоду й наполягав на її виконанні. У цей момент йому б дуже допоміг підпис Лукіна під документом. Але його не було. Ось текст угоди, яку підписали всі учасники зустрічі, крім Росії:

Угода про врегулювання політичної кризи в Україні

Стурбовані трагічними випадками втрати життів в Україні,

Прагнучи негайно припинити кровопролиття,

Рішуче налаштовані прокласти шлях до політичного врегулювання кризи,