Розділ 11 Продовження революції

— людину можна засудити, навіть якщо не з’явилася до суду, тобто заочно;

— громадські об’єднання вважаються такими, якщо беруть участь в політичній діяльності та мають наміри впливати на рішення органів влади. Таку діяльність та її фінансування має дозволити держава;

— народного депутата можна позбавити недоторканості та дати згоду на його арешт без розгляду профільним комітетом Верховної Ради, безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради;

— співробітники «Беркуту» та чиновники, що вчинили злочин проти активістів Майдану, звільняються від кримінальної відповідальності.

Всі ці зміни, покликані посилити контроль влади над громадянами, позбавити їх права на організовану опозицію, викликали справжню бурю протестів та вимоги їх скасування. Депутат Вадим Колесніченко від правлячої партії регіонів, один з парламентських проурядових «яструбів», що став ініціатором «законів 16 січня», заявив про їх повну відповідність американським та європейським нормам і про те, що прийняті закони є впровадженням європейських стандартів в українське законодавство.

19 січня опозиція заявила, що Україна перетворюється на поліцейську державу та зажадала скасування пакету законів. Натовп, що зібрався на чергове Народне віче, висунув вимогу створення «народного уряду» й дострокових президентських виборів. Протестувальники намагались пройти до будівлі Верховної Ради, щоб особисто вимагати від депутатів скасування «диктаторських законів». Рушивши по вул. Грушевського, вони почали штурм урядового кварталу. Міліція та «Беркут» перегородили демонстрантам шлях. Почались жорсткі зіткнення. Демонстранти закидали силовиків камінням, феєрверками та «коктейлями Молотова», підпалили кілька вантажівок та автобусів. Сили правопорядку у відповідь застосували водомети.

20 січня Рада міністрів закордонних справ ЄС звернувся до влади України з пропозицією переглянути прийняті законодавчі акти, які, на думку європейських політиків, «значно обмежують права українських громадян на вільне волевиявлення, свободу слова, діяльність преси та громадських організацій». Проте, в той самий день правоохоронці травмували близько 30 журналістів, які висвітлювали події. Це викликало нову хвилю обурення майданівців. Один із лідерів опозиції, Віталій Кличко, ввечері 20 січня зустрівся з Януковичем та закликав його прибрати «Беркут» і загони «тітушок», фінансованих владою. Президент пообіцяв створити урядову комісію для вирішення конфлікту.

Тим часом футбольні фанати з кількох обласних центрів об’єдналися з метою захистити мирне населення від оскаженілих натовпів «тітушок», які на вулицях безкарно травмували невинних людей. Опозиція закликала міліцію та «Беркут» перейти на сторону народу. В західних областях України цей заклик знайшов відгук у частини правоохоронців. Президент Янукович, наляканий розвитком подій, зателефонував лідеру партії «Батьківщина»[56] Арсенію Яценюку та запропонував йому очолити уряд, проте Яценюк пропозицію відхилив.

Перші жертви Майдану — вбиті вогнепальною зброєю. 50 людей були схоплені та вивезені в невідомому напрямку. Також з’явилось відео, на якому міліціонери змусили одного з учасників заворушень повністю роздягнутись на морозі. Правоохоронці цинічно фотографувались із змерзлою людиною. Цей сюжет викликав зрозуміле обурення не лише в Україні, але й у всьому світі. Хвилі протесту пройшли всіма українськими регіонами та набули практично незворотного характеру — ситуація вийшла з-під контролю центральної влади. В Західній Україні — у Львові, Луцьку, Рівному, Тернополі, Чернівцях та Івано-Франківську — були захоплені обласні державні адміністрації. Губернатори декількох областей під тиском протестувальників подали у відставку. Були спроби захоплення органів влади в Черкасах, Житомирі та Полтаві. У Києві на вулиці Грушевського почали будувати барикади; деякі будівлі міністерств були захоплені протестувальниками та перетворені на опорні пункти революції.

24 січня представники Євросоюзу та опозиції знову зустрілись із президентом для врегулювання ситуації. Янукович обіцяв не притягувати до відповідальності мітингувальників та амністувати їх. Віталію Кличку вдалось вмовити людей на Майдані та на вулиці Грушевського зберегти перемир’я на час переговорів. Відомого спортсмена, враховуючи його популярність, опозиція активно використовувала для координації дій майданівців в найкритичніші дні січня та лютого. Щоправда, після перемоги опозиції його «успішно зіштовхнули» з передвиборчих президентських перегонів. Політика не ринг, де перемагає найсильніший.

28 січня під тиском масових протестів в Україні та завдяки жорсткій критиці з боку європейської громадськості Верховна Рада та Янукович були змушені скасувати прийняті 16 січня закони. Український парламент натомість встановив кримінальну відповідальність за заперечення або виправдання злочинів фашизму та за спаплюження чи руйнування пам’ятників, споруджених в пам'ять борців проти нацизму. Проте захоплення будівель, які забезпечують діяльність державних органів влади, та мітинги на підтримку Євромайдану продовжувались по всій країні: і в центральній її частині, і на півночі, і на сході, і на південно-східній частині України.

Паралельно з мітингами на підтримку Євромайдану в містах південно-східної України почали формуватись групи антимайданівців — активістів проросійської спрямованості, що закликали захищати свої території від «націоналістів та екстремістів». Зокрема в Одесі проросійський рух «Молодіжна єдність» почав формувати «народні дружини»; у Харкові утворили загін «Оплот», у Севастополі — проросійський загін байкерів «Нічні вовки». Севастопіль та Крим в цілому висловилися за «наведення порядку в країні та введення надзвичайного стану», закликали місцевий уряд сформувати власні загони самооборони для захисту населення півострова, вийти з правового поля України й створити Федеративну державу Малоросію. Вже тоді кримська влада дала зрозуміти, що вона налаштована рішуче проти проукраїнських елементів в Криму і, якщо уряд у Києві не застосує силу, вони готові взяти владу на півострові в свої руки.

Першою політичною жертвою тих подій став уряд Азарова на чолі з прем’єр-міністром. Вперше питання про недовіру уряду у Верховній Раді опозиція поставила після зірвання підписання угоди про асоціацію України та ЄС, за 25 листопада 2013 року. Проте тоді резолюція не отримала необхідної кількості голосів через те, що за неї проголосували лише опозиційні партії, а комуністи, регіонали та незалежні нардепи проголосували проти. Виступаючи в Раді перед голосуванням, прем’єр обіцяв здійснити корінні кадрові зміни, неодноразово підкресливши, що уряд продовжуватиме курс на євроінтеграцію. Слова Азарова, швидше за все, були знущанням, та аж ніяк не нагадували виправдання.

Комуністи запропонували свій законопроект резолюції про відставку уряду, з яким погодилися й опозиціонери, проте в останній момент комуністи відкликали свої підписи та провалили в такий спосіб резолюцію. Було очевидно, що правляча партія намагалась рятувати ситуацію, розраховуючи на допомогу комуністів та незалежних депутатів, проте подальше загострення політичної ситуації в країні та відновлення після Нового року масових протестних акцій знову поставили питання — про відставку уряду Азарова.

Президент Янукович, намагаючись врятувати уряд та прем’єр-міністра, обіцяв його переформувати, однак 28 січня загнаний у кут Азаров сам подав у відставку. Разом з Азаровим у відставку пішов і уряд. Виконання обов’язків прем’єр-міністра перейшли до першого віце-прем’єра Сергія Арбузова.

Після відставки Азарова парламент негайно скасував більшість із прийнятих 16 січня законів. Партія влади у парламенті наполягала на введенні надзвичайного стану, проте ані президент, ані парламент на це не пішли, побоюючись ескалації напруження в країні, вже й до того «розпеченої» до межі тотального соціального вибуху. В кулуарах українського парламенту розпочалися таємні перемовини (підкріплені фінансовими проплатами депутатам від українських олігархів) про перехід до опозиції частини нардепів з фракції Партії регіонів, що розвалювалася на очах. Тим часом Майдан на своєму новому вічі обрав в якості альтернативної влади «Народну раду України». Аналогічні альтернативні ради обласних рівнів почали створюватися в західних регіонах країни. Деякі підрозділи міліції та спецпідрозділи СБУ «Альфа» заявили про перехід на бік майданівців.

1 лютого лідери Євромайдану Кличко та Яценюк взяли участь у Мюнхенській конференції, де провели низку зустрічей з державним секретарем США Джоном Керрі та європейськими лідерами, які заявили про свою безумовну підтримку опозиції та про готовність надати Україні фінансову допомогу для подолання економічних труднощів. У Києві відбувся круглий стіл, до якого запросили всіх колишніх президентів України — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму та Віктора Ющенка. Президент Янукович, погоджуючись на діалог (за умови розблокування повстанцями будівель державних органів) та готовий під тиском обставин піти на компроміси, назвав дії опозиції екстремістськими й поставив знак рівності між демонстрантами, що виборювали європейський шлях розвитку країни, та радикальними українськими націоналістами.

Між тим, відчувши, що земля тікає з-під ніг Януковича, Москва заявила про відтермінування в наданні Україні чергового траншу кредиту із обіцяної суми у 15 млрд доларів, підкреслюючи, що надання наступної частини кредиту залежить від формування нового уряду країни. Кремль закликав українську опозицію відмовитись від «кампанії ультиматумів та погроз», які «суперечать заявам про прихильність опозиції до демократії та європейських цінностей».

В російському місті Сочі в цей час відкривалась зимова Олімпіада. Президент України Віктор Янукович вирішив, що його присутність на Олімпіаді набагато важливіша, ніж безпосередні державні справи у Києві та з’ясування стосунків із протестувальниками. Зрозуміло, в Сочі український президент не лише гордо розмахував прапором своєї країни з трибуни офіційних гостей, але й провів «політичні консультації» з Путіним щодо ситуації в Україні та долі тих грошей, які Москва, всупереч очікуванням Януковича та попереднім домовленостям, припинила виплачувати.

Тоді ж Віталій Кличко закликав парламент повернутись до Конституції 2004 року. Вказану пропозицію підтримав Яценюк, вказавши, що готовий очолити новий український уряд, якщо країна повернеться до парламентсько-президентського устрою, за Конституцією 2004 року. Яценюк заявив, що до складу уряду ввійдуть представники опозиційних партій та активісти Майдану.