Розділ «Східні Пруси — Растенбурґ»

— Десятник Роман Лазурко голоситься до рапорту до унтерштурмфюрера — репетую на ціле подвіря.

Шпіс щось пописав у книжці, або прикидався, що пише. Наступний день пройшов, ніхто мене не кличе. Тим часом ще попереднього вечора, коли я війшов на кімнату мого роя, застав я цілий рій виструнчений, а на самому переді Чучук, який при всіх перепросив мене за це, що сталося з його вини і взяв на себе добровільно службу в кімнаті на цілий тиждень» Жаль мені його стало і ми помирились, але до рапорту таки мене не кличуть. На четвертий день знов було стріляння і під час павзи я мав нагоду говорити з Кеґеляйном. Я йому тоді розказав всю справу, він зробив серйозне лице і обіцяв мені, що перевірить, чому шпіс не покликав мене до рапорту.

Вернулись ми зі стріляння, я не вспів ще помитись до вечері, як прийшов «Бубцьо», який цього дня мав службу в сотні і заявив мені, що сотенний взиває мене до рапорту. Я зодягнувся, вичистив все вмлі ока, надягнув шелом і зголосився в канцелярії сотні. Крім сотенного присутній був шпіс і німець-писарчук. Сотенний писарчука нагнав геть і до шпіса.

— Чи десятник Лазурко голосився до рапорту до мене цими днями?

— Яволь, унтерштурмфюрер.

— Скільки разів…?

— Я думаю, що три рази — і тут шпіс підсміхнувся, певний себе.

— Покажіть мені книжку — витягнув сотенний руку. Шпіс зам'явся, але подав свою книжку. Сотенний переглядає і дивиться на нього.

— У книжці ніде не написано, що десятник Лазурко голосився до рапорту, як це так? Шпіс перестав підсміхатись.

— Питаю ще раз, як це так? — питає сотенний.

Шпіс мовчить. Сотенний набрав віддиху в груди.

— Гінлєґен! Авф! Гінлєґен! Авф!!! Гінлєґен! Авф!

Шпіс, червоний на лиці стоїть на струнко, сотенний питає його, за що він є караний, що було неправильно. Шпіс мнеться, як мала дитина, а я стою і Богом а правдою, мені приємно. Хай знає німака, що я не дам собі в кашу наплювати. Коли вже шпіс позвітував докладно, що він зробив неправильно, сотенний каже:

— Щоб ви собі запам'ятали, що так робити не вільно… Гінлєґен! Авф! Гінлєґен! Авф! А тепер подайте собі руки.

Наказ наказом, ми подали собі руки. Так скінчилась ця пригода, яку спричинив дурний кіт, тільки дурний кіт, який перебіг мені дорогу. Я розказав все моїм товаришам, повернувшись із «шрайбштуби» і ми всі згідно прийшли до переконання, що це тільки вина кота і що найкраще є не дати собі перебігти дорогу.

— А що зробити, як зараза тобі йде через дорогу на впертого?!

— Збери манатки і перебіжи йому дорогу!

Так, це одинока порада на всі ці котячі нещастя. А позатим це невеликий образок із наших гараздів у лавах своєї Дивізії, але під чужою командою…

Надворі ставало щораз холодніше та плащів нам ще не дозволено було одягати. Фронт наближався вже й до нас, вечорами ми чули гарматню стрілянину. Говорили, що не цілих сорок кілометрів від нас на схід пробігає фронтова лінія. Якось так вічно крутимось під цими фронтовими лініями. Вечорами ми часто ходили до військового кіна, оглядали нові німецькі фільми і тижневики. Тижневики зокрема робили на мене прикре враження. Попри всі фанфари і зондермельдунґи я бачив виразно, як звужувався німецький бойовий простір і я пам'ятаю, що тоді я собі нераз думав, що не журився б цим ні трохи, якби не большевицька навала, якби не росіяни, що знов окуповували майже всю Україну. В першій половині жовтня німці почали евакуювати навколишні села і міста. У нас завели стан тривалого бойового алярму.

Дня 29-ого жовтня, в неділю упав перший сніг, невисокий, але стало дуже холодно і навколо, як оком глянути біло-біло. Пополудні я зодягнувся тепло та пішов пройтися по військових таборах, щоб подихати свіжим, чистим повітрям, а радше, щоб могти собі на самоті зібрати думки докупи. Я любив так часом піти самому, без гамору і без «галайстри».