Розділ «Східні Пруси — Растенбурґ»

Йдучи собі, думаю всячину, бачу, що йде напроти мене стрункий офіцер, ріттеркройцтреґер, кавалер лицарського хреста, високий, вродливий, лиця не можу якось пізнати, але хода мені знайома. У приписаній віддалі віддав я йому почесть, він відсалютував і коли наблизились ми до себе, раптом обидва стали, як на команду.

— Роман, герренстойфель, вас махст ду гір?!

Очам своїм не вірю. Крафт, мій чотовий з Голяндії! Він витягнув руку, ми звітались сердешно, як два брати.

— Де є Кузик, де є «Цап», де Ясько — випитував він мене і пам'ятав, бестія кожне ім'я!

Я розказав, що знав, розказав про нашу битву під Бродами, розказав скільки з нас там згинуло. А тоді дивлюсь на його старшинські відзнаки і лицарський хрест.

— Як ти до того дібрався…? — питаю.

— Ходи, перейдемось, все розкажу — каже мій Крафт-забіяка. Отже з Гільверсуму перенесли його від нас до Франції і він попав до Парижа. Ранґу мав невисоку: гавптшарфюрер, найстарший десятник, чи якось так. Але він був вродливий і любив життя і дівчата за ним голови тратили, не тільки францужанки, але й німецькі пані. Закрутив він голову жінці якогось старого майора, почався романс, який тривав без перепон довший час. Всі знали навколо, але майор не знав нічого, як звичайно. Та одного разу майор їхав службово до Берліна, забув щось і несподівано вернувся на свою кватиру. Очевидно, застав Крафта із своєю жінкою в ліжку, із всіма детайлями і пляшкою шампана на нічному столику. Не було стрілянини, але майор віддав гавптшарфюрера під польовий суд. Крафт не мав чим викрутитись і суд здеґрадував його до простого стрільця і дав вибір: або на східній фронт або «айн-манн торпедо» /одноособова торпеда/. Ця торпеда це був тоді новий винахід німецьких офіцерів фльоти для нищення ворожих кораблів. Це була подвійна торпеда, одна наладована вибуховим матеріялом, а друга, порожня, заосмотрена в малий мотор служила торпедникові за його приміщення під водою. Справа була дуже рисковна, бо коли торпедник націлив торпеду на ворожий корабель, і коли вирішив її вистрілити, мусів в цій же хвилині включати задній біг, щоб вийти з цього інтересу ціло. Близький підводний вибух такої сили, звичайно викінчував стрільця разом з його апаратом. Крафта поінформували якслід і що думаєте, він вибрав цю торпеду. На східньому фронті він вже був і цей фронт його не манив. З нього привіз він собі трофейного нагана, що звисав йому завжди на боці на моду американських ковбоїв і більше ніяких побажань до східнього фронту із його большевиками, снігами, болотом і боями він не мав. Взяли його до цієї торпедної школи, пройшов він вишкіл успішно і одної темної ночі поїхав він на лови в канал Ля Манш, що відділює Англію від Франції. Страха мав він порядного, хто його не мав би. Навколо темно, хоч око виколи, але через якийсь час вчув шум корабля. Знав, що німецькі кораблі цієї дороги не вживають, отже це мусів бути тільки ворожий. Не було ради, Крафт зібрався на відвагу, скерував свою торпеду в цей бік і перед ним скоро завидніла височезна стіна корабля. Він навіть не йшов під воду, вирішив, що у такій темряві його не буде видно. Англійці хіба спали. Крафт вистрелив свою торпеду і щасливо вернувся. Корабель затонув, як має бути.

— Я був той один на сто — сміявся Крафт, розказуючи мені.

Привернули йому його колишню ранґу поручника, а що на його грудях вже пишались залізні хрести другої і першої кляси, надали йому лицарський хрест, який висів у нього на шиї на коліровій стяжці.

Крафт погладив його рукою і каже:

— Бачиш, не жалую цієї майорової історії, його жінка була гарна і варта гріха. І принесла мені ріттеркройц. Хочеш кудись у війську дістатись, мусиш знати добрі майорові!

Я хитав головою. Боже мій, той хлоп може писати книжку! Ходили ми ще довго і розмовляли і коли розпрощались, я вже більш його ніколи не зустрів. Натомість у Відні зустрів його Любко Кузик і Крафт йому те саме розказав. Я є переконаний, що він не загинув, бо такі не гинуть, а напевно десь живе в Німеччині на гарному становищі, до таких світ належить. Нехай цих кілька рядків про нього пригадають всім моїм товаришам-протипанцирним нашого доброго бойового товариша, хоч і німця.

Любомир Кузик в однострою хорунжого, літо 1944 р.

В той час прийшли до нас перші чутки про якусь нову армію, що мала боротися проти большевиків і якої командантом мав стати російський генерал іменем Власов, Андрей А. Ми, українці, сподівалися ще в 1939 році, що німці пригадають собі Берестейський мир і ролю, яку могла Україна відіграти на Сході Европи, але пакт Гітлера із Сталіном про розподіл Польщі і прилучення Галичини до совєтської сфери впливів сильно нас протверезив. Та ми все ще надіялися. І тому, коли в неділю 22 червня досвітком німецька армія вдарила на СССР, ми були майже певні, що тепер вже справа перерішена. І дійсно, справа була перерішена, тільки не так, як ми думали. Гітлер і його партія заскочили не тільки нас. Вони заскочили навіть своїх власних розумних німців, навіть своїх маршалів і генералів. Ми ще цього тоді не знали, ОУН під проводом Степана Бандери викликала вовка з лісу. Дня 30 червня 1941 року у Львові проголошено відновлення самостійности України [2] і створено уряд, на чолі якого станув Ярослав Стецько. Ця подія змусила німців реаґувати, і вони зробили все, щоб нам відкрити очі на характер їхнього походу на Схід. Вони виарештували всіх націоналістів, на кого тільки могли покласти свої ґестапівські руки і мрія про незалежну Україну завмерла під чоботом Еріха Коха. Все, що нам залишилось тоді, це надія на якесь чудо на Сході. І з цією надією ми взяли зброю та пішли до Дивізії, яка була виявом праці тих німців, що розуміли, що без нашої співпраці Німеччина програє війну. Так і сталось.

А тепер, замість навіть ще в останній хвилині поставити карту на поневолені росіянами народи, німці фліртують знов же з росіянами, з цими росіянами, з якими вони вели війну, яким вони палили села і розстрілювали провідників. Це було безглуздя, що мені навіть не хотілось вірити спочатку. Та чутки наростали. Власов організував Російську Освободительну Армію, тепер, коли переможні совєтські війська натискали на всьому фронті і коли німці, чи не навіки, втратили весь моральний і політичний капітал, що його вони колинебудь на Сході мали. Хто коли піде ще з ними за ці всі вбивства, за цю всю політичну і поліційну брутальність, нечувану в світі в двадцятому сторіччі. Вони ж в самій Україні розстріляли все, що змагало до волі, в Київі розстріляли дві міські управи і дві редакції української газети, здушуючи всякий незалежницький відрух — в ім'я чого? Для самого політичного безглуздя чоловіка, який помазав себе на провідника Німеччини і завів в нечуване в історії світу нещастя.

Нехай. Ми знаємо, тут, в Дивізії, чого ми взяли зброю до рук, а там покажеться. Буде нас потрібно Україні, доля дасть нам нашу шансу, а не буде нас потрібно — матимемо чисту совість, що ми зробили все, що можна було зробити, ми не сиділи із закладеними руками торгуючи пастою до зубів та сахариною.

Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. Німці здобулись на величезне зусилля і нагальним протинаступом відкинули їх, відбивши обидва міста, та це вже було запізно. Росіяни вже погуляли. Після війни, читаючи її історію, я дізнався, що перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, булo місто Гоґензальца і що там, цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування «три дні погулять». Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в ґімназії випили весь спірт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяка інша слимачня учням на показ. Зґвалтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків і мужів і дітей. Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якогонебудь німця, чи німкині. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ґеніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі. Ну, подумав би хто, дісталось німцям за їхню політику на Сході. Може й так, але як вояк, я мушу сказати, що це нечувана ганьба для російської армії. Нечувана і не випадкова. Я чув про заклик підписаний Ілією Еренбурґом і іншими видатними совєтськими людьми, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що вони бачуть, належиться їм, зокрема було сказано дослівно: «годинники, женщини і все добро». Як я дізнався, після війни, совєтський уряд затирає сліди сліди цього заклику, але він був друкований і оповіщений та відчитаний на всьому совєтському фронті, документи ці находяться в американських воєнних архівах, куди вони дістались через німецькі руки, із здобутих німецьких архівів. Читав я багато, очевидно після війни, про німецькі злочини на Сході і я мушу сказати, що німці повели себе нечувано. Але характер німецьких злочинів обмежувався до дії поліції, зокрема Ґестапо, та до дій спеціяльних, винищувальних команд, так званих Айнзац-Коммандо. Але не зустрічався я ніде із ствердженим випадком, щоб німецька армія допускалась ґвалтів над населенням. Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити. Не було випадку, щоб німецькі вояки ґвалтували, за це в німецькій армії була серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ґвалтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове «занечищення». Я не перечу, тут і там траплялися навіть злочини, але вони траплялися всюди, наша Дивізія теж «зареквірувала» не одну свиню вже на німецькій території, але ніде німецька армія не допустилась навіть тіні чогось подібного, що робила російська армія в Західній Европі. Вистане прочитати спогади мешканців Відня чи Берліну…

Якщо йдеться про згадані два міста, знаю про них більше, бо довелось в них побувати. Беручи чисто з так званого людського боку, росіяни жорстоко розплатились німцям за все, що німецька політика і партія вчинили на Сході. За розстріли, за кацети, за винищених голодом і хворобами полонених, за знищені села і міста, за знищені надії…

Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня має виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Кеґеляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдап, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Кеґеляйн поснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.

— Маєте сильні нерви?