Розділ «Східні Пруси — Растенбурґ»

Нам йде гладко, «муха не сідає», або, як німці кажуть: цік-цак. А німцям не йде, горох з капустою. Кеґеляйн взлостився ще більше. Вилучив він нас окремо, скомандував, ми зробили, аж мило послухати, в один ритм, один удар долоні по крісі, один стук об цемент. Кеґеляйн тоді до німців:

— Габт ойх ґезеген…?

Вони бачили, але зробити таки не зуміли. На цьому скінчились ці вправи і вся ця пригода і може воно й смішно згадувати, але у щоденному вояцькому житті кожна, навіть найменша подія вирізняється від монотонної буденщини і її хочеться згадати, зокрема коли вона приємна. А нам було приємно показати зарозумілим німакам, що ми можемо бути кращі вояки від них, тим більше, що вони завжди так гороїжаться своїм мілітаризмом.

В цьому таборі мали ми дуже часто гостре стріляння з крісів, тут муніції не жаліли, може тому, що фронт був близько і не було куди вивозити муніції й так.

Ще розкажу щось про військові забобони. Вони, власне, такі самі, як цивільні, тільки у війську все набирає іншого значення. Одного вечора кіт перебіг мені дорогу. Ага, думаю, щось буде, тільки що й коли?

Наступного дня сталось. Ранком ми мали вставати в п'ятій годині, бо це був день гострого стріляння і треба було маршувати шість кілометрів на стрільницю. Черга порядкового випала на цей день на Чучука, стрільця з-під Бродів, він мав принести ранню каву і зробити порядок в кімнаті перед вимаршем на вправи. Моя кімнатка, з одним ліжком притикала до великої кімнати, в якій спали хлопці з мого роя і не мала дверей. Такий розклад був у кожному рої, щоб ройовий мав безпосередній нагляд над призначеними собі людьмио Я зібрався швидко, постелив своє ліжко за всіма приписами і йду по каву на велику кімнату. Кава вже є, але порядку ще не видно. Питаю Чучука, коли він думає зробити порядок, а він возиться, як муха в меді і якось йому не йде сьогодні. Раптово вже чути свисток на збірку.

— Чучук, — кажу, — якщо шпіс порозкидає ліжка, то будеш відповідати.

Вибігли ми на площу, стали на збірку, вибіг і Чучук. Відмаршували на стрільницю, постріляли трохи, прийшла павза покурити. Сотенний скликав всіх підстарший до себе, ходимо разом, покурюємо, а він, своїм звичаєм випитує, що нового, як хлопці почуваються, чи нарікають, на що і чому, які маємо проблеми, тощо. Я кажу йому, що в моєму рої є старий вояк, який вже нюхав фронтовий порох під Бродами, я його за це ціню, чому він знайшовся між рекрутами і мусить робити все, як і вони. Сьогодні він мав службу в кімнаті, не встиг зробити порядку перед вимаршем, шпіс напевно порозкидає ліжка і буде халепа. Кеґеляйн вислухав і сказав мені, що він це запам'ятає. Після павзи ми стріляли дальше, аж до пізного пополудня і на вечерю вернулись до наших бараків. Я війшов перший до нашого приміщення, а там Содома і Гомора, ліжка усі перевернені, порозкидувані, сінники і коци аж на бальках під стелею, яка служила разом з тим і за дах, рештки кави розілляті по долівці, моє ліжко у моїй кімнаті також розкинуте. На те входить мій Чучук. Дивлюсь на нього і показую головою «порядок».

— Бачиш?

А він скривився з жалем. — Це ще не кінець — кажу. — Це щойно початок.

Кинувся він тепер робити порядок, хлопці стали помагати, привели ми кімнату до людського вигляду, але у мене у грудях горіло. Моя кімната була в порядку і моє ліжко було складене так, як має бути. Яким правом шпіс розкинув його теж…?

З'їли ми вечерю разом з обідом «за одним присілком» в понурому настрою, без розмов. Прийшла вечірня відправа. На збірку станули ми на нашій площі, з калюжами води ще із вчорашнього дощу і відправа відходить, як звичайно, покищо. Шпіс відчитує всі розпорядження, читає плян вправ на наступний день, кінчить це все, замикає помалу свою книжку і вкладає її між ці два славні гузики у своїй блюзі, піднімає голову і раптово командує:

— Штубе фюнф, гінлєґен! Кімната п'ять долів! Мої хлопці вже лежать, а я стою.

На старшинській школі 1944 р. Другий зліва підст. Ярослав Букачевський,

другий зправа підст. Любомир Кузик.

— Зі авх! Ви теж — командує шпіс.

Я надумався хвилину, але тільки одну хвилину і всякими приписами кладуся у калабаню, що світила водою передо мною. Знаю, що шпіс зламав основний військовий порядок, але щоб я не зламав його теж, я мушу слухати.

— Авф, марш-марш, гінлєґен, авф… — і так дальше. Нарешті поставив мій рій назад у ряд і розпустив сотню, закликавши підстаршин до себе. Всі ми, підстаршини підійшли до нього, наші і німці, на його команду: «унтерфюрер цу мір» /підстаршини до мене/.

Стоїмо, шпіс витягає до мене руку — на пробачення. Його рука висить у повітрі, а я голошу службово, щоб мене подати до рапорту, до сотенного.

— Абер варум?! — шпісові це не дуже сподобалось, та я й не думав йому пояснювати. Я ще раз зголосився до рапорту, шпіс рад-не-рад витягнув книжку, щось мазав олівцем у ній, не знав я тоді, записав він мене, чи ні. Наступного дня ніщо не сталось, до рапорту мене не кличуть. При вечірній відправі я виступив з ряду.