Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

На щастя, друга тітка Інґе була вдома. Насправді дві тітки з родинами проводили той вечір разом. Сташинські нарешті зайшли з вулиці у квартиру й опинилися більш-менш у безпеці. У них не лишилося грошей заплатити за таксі. «Дядьку Гайнце, – сказав Богдан чоловікові тітки, – заплати за таксі. Ми мусимо, можливо, швидше поїхати до поліції, до американської таємної поліції». Гайнц Фільвок, п’ятдесятиоднорічний службовець, потім згадував, що «Йоші» (всі родичі Інґе знали його під цим іменем) «був дуже знервований, так само як і моя племінниця, у них був дуже поганий вигляд, і вони були зморені». Сташинські провели у родичів півгодини і пішли у відділок поблизу аеропорту Темпельгоф, звідки Сташинський багато разів літав до Мюнхена. Доти він за всяку ціну уникав поліції, тепер же поліція була порятунком. Утім, поліцейські не поспішали.

Радянський розвідник хоче здатися американцям? Справді? Гайнцу Фільвоку – саме він домовлявся про здачу – довелося чекати офіцера поліції хвилин двадцять. Потім ще. Зрештою, вони з Інґе змогли поговорити з поліцейськими. Вони переконали поліцію зателефонувати американцям. Була вже дев’ята вечора. За годину приїде Александров і про зникнення Сташинських стане відомо. Через три години східнонімецька армія і поліція почнуть перекривати кордон і ставити колючий дріт. Богдан чекав на американців, а ті все не їхали…[245]

Прощання з Петером Леманом на цвинтарі в Дальгові було дуже сумне й водночас дивне. Ніколи в історії на похорони п’ятимісячної дитини не приходило стільки агентів КДБ і Штазі. Усі вони з нетерпінням чекали на батьків хлопчика, які загадково зникли попереднього вечора. Інґе попросила молодшого брата принести вінок з траурною стрічкою, але Фріц теж десь подівся. Зникли й триста марок, які дала хлопцеві Інґе для оплати похорону. З усієї родини на похорон прийшов тільки батько Інґе.

Чекісти все ще сподівалися на диво, але Богдан з Інґе уже були в Західному Берліні. Так само й Фріц Поль. Хлопець підозрював, що Інґе з чоловіком зібралися зіскочити з корабля, і собі вирішив зробити те саме. Після того як Сташинські відправили його додому, він сів на електричку в Дальгові, але передумав, повернувся назад і пішов до тітки Грети Фільвок. І теж не застав нікого вдома, як і Сташинські. Тоді він поїхав у Берлін-Любарс до іншої тітки Лотте Кугов, але сестру з чоловіком не застав – вони вже пішли в поліцейський відділок. Наступного дня він попросив притулку в Західному Берліні.

Георгій Санніков, тридцятидворічний офіцер КДБ під дипломатичним прикриттям у Берліні, згадуватиме, який шок охопив чекістів, коли вони зрозуміли, що Богдан Сташинський втік на Захід. «Находившиеся на похоронах ребенка сотрудники КГБ недоумевали по поводу отсутствия родителей, – писав Санніков. – В конце дня 13 августа 1961 года стало ясно, что Сташинские ушли на Запад. Все те, кто знал, какие задания выполнял агент в 1957 и 1959 годах в Мюнхене и что может произойти, если Сташинский заговорит, пришли в шоковое состояние». Чекісти відчайдушно кинулися шукати перебіжчика, поки він не вийшов на американців. За кілька днів після інциденту Саннікова викликали в Карлсхорст і разом зі ще одним чекістом (у спогадах Санніков називає його «А. С.») відправили на спецзавдання. Вони зайняли позиції за сто метрів від входу в будинок ЦРУ на Кляйалеє в Західному Берліні. «Это наблюдение мы вели два дня, – згадував Санніков. – А. С. надеялся на чудо. В первый же день, заняв выбранную позицию, А. С. заявил мне: “Георгий, у меня с собой пистолет. Если мы увидим Богдана, уходи, я буду стрелять. Мне терять нечего. Я убью Богдана и себя”»[246].

Покласти життя, аби тільки Сташинський не заговорив, був готовий, судячи з усього, Александр Святогоров. Це був досвідчений сорокачотирирічний розвідник. Під час Другої світової він провів багато небезпечних операцій у тилу німців, після війни працював під дипломатичним прикриттям у Чехословаччині, а потім у статусі нелегала в Німеччині. Від 1957 року він служив у Карлсхорсті і був одним із кураторів Сташинського. Він підпорядковувався розвідувальному управлінню КДБ у Києві, яке опікувалося українською еміграцією й вистежувало Бандеру. Якось Київ повідомив Святогорова про перехоплене листування між сестрами Бандери, яких заслали були в Сибір. У грудні 1959 голова українського КДБ Віталій Нікітченко нагородив заступника начальника Першого управління підполковника Святогорова пам’ятним подарунком за успішні операції проти українських націоналістів за кордоном. Чи мали при цьому на увазі вбивство Бандери, не зрозуміло.

За словами Саннікова, «А. С.» особисто доповідав якомусь генералу в Карлсхорсті, що Сташинському не можна довіряти, і пропонував посилити стеження за Богданом та Інґе. Його не послухали. Генерал послався на те, що Юрій Александров повністю довіряє Сташинському, і прохання не задовольнив. Сташинський втік, Святогоров мав рацію і, можливо, навіть розраховував на підвищення. Саннікова вибрали для цієї операції, бо він мав дипломатичний імунітет і міг впізнати Сташинського, з яким колись бачився на курсах КДБ у Києві. Але той не вірив, що вони з «А. С.» знайдуть зрадника. Американці вже мали вивезти Сташинського з Берліна. «Конечно же, это было никому не нужное и заранее обреченное на неудачу мероприятие, годившееся только для доклада в Москву о принятых мерах», – писав Санніков[247].

Москва поки що ніяк не реагувала на зраду Сташинського, через це багато людей у Карлсхорсті втратили сон: вгадати реакцію начальства було неважко. Усі операції КДБ в Карлхорсті віднедавна очолив старий знайомий Сташинського генерал Олексій Крохін, колишній заступник начальника відділу зовнішньої розвідки. Крохін був присутній під час нагородження Сташинського орденом у кабінеті Шелепіна й намагався переконати його не одружуватися з Інґе Поль. Його відрядили до Берліна після того, як генерал Олександр Коротков несподівано помер прямо на корті, граючи в теніс з Іваном Сєровим, екс-головою КДБ. Коротков помер у вчасний, з погляду начальства, момент. Коли 1957 року зі складу політбюро вивели Георгія Жукова, а 1958-го прибрали з КДБ близького до маршала Івана Сєрова, Коротков почав відчувати уколи конкурентів, наближених до Олександра Шелепіна. Влітку 1961-го його викликали в Москву для пояснень, чому він довірив більшу частину розвідувальної роботи східнонімецькій розвідці, яку очолював Маркус Вольф. Саме під час цього відрядження Коротков і помер, імовірно, від серцевого нападу. Дізнавшись про його смерть, німецькі колеги на чолі з міністром державної безпеки Еріхом Мільке вилетіли в Москву на похорон і були дуже здивовані, що попрощатися з генералом не прийшов шеф КДБ Олександр Шелепін[248].

Наступник Короткова в Карлсхорсті генерал Крохін був досвідченим апаратчиком, ворогів у комітеті він майже не мав, керівництво йому довіряло. Та після втечі Сташинського захитатися могло навіть крісло Крохіна. Хай навіть сам Шелепін дозволив Сташинському поїхати у Східний Берлін, за все інше відповідали люди з Карлсхорста, а вони його проґавили. Ніхто й не чекав, що шеф КДБ візьме провину на себе. Крохін розумів, що винуваті його люди. Щоб врятувати свою шкуру, він мав здерти її з підлеглих. Першим у списку винуватих ішов підполковник Юрій Александров, куратор Сташинського, який надто довіряв своєму агенту. Коли в Берлін приїхала спеціальна комісія для розслідування справи, Александрова відправили в Москву й невдовзі заарештували. Усі думали, що на нього чекає трибунал.

Потім настала черга особового складу Карлсхорста. За деякими повідомленнями, було в різний спосіб покарано сімнадцять офіцерів КДБ, окремих узагалі звільнили. Зокрема й підполковника Святогорова, якому так і не довелося загинути, ліквідуючи Сташинського. Його товариш по засідці на Сташинського під будинком ЦРУ Георгій Санніков потім згадував, що «А. С.» розраховував на допомогу генерала, якому він пропонував посилити нагляд за агентом. Але генерал нічого не зробив. Єдиним генералом у Карлсхорсті був Крохін.

Усе ж Святогорову пощастило більше за колег. Після короткого ув’язнення у Лефортово, пониження у ранзі та звільнення з КДБ його колишні колеги з Києва влаштували його у відділ боротьби з крадіжками соціалістичної власності (ОБХС) до українського міністерства внутрішніх справ, а згодом знайшли посаду у відділі безпеки Інституту кібернетики Академії наук УРСР, заснованому 1962 року. Святогорова звільнили з комітету без пенсійної вислуги, але він знайшов спосіб заробити: підпрацьовував консультантом фільмів про війну і шпигунів.

Після розпаду СРСР його навіть пропонували нагородити званням Героя України за подвиги часів війни. Казали, що Сталін особисто викреслив його зі списку представлених до звання Героя Радянського Союзу, бо там, мовляв, і так багато українців. Перемога Помаранчевої революції у грудні 2004 року зруйнувала ці плани: у нові часи заслуги перед Радянським Союзом не конче вважалися заслугами перед Україною. Святогоров помер 22 червня 2008 року, так і не дочекавшись нагороди.

Син Святогорова після смерті батька згадував, що 1961 року його відкликали з Берліна саме через втечу Сташинського. Святогоров-молодший заперечив, що його батько якоюсь мірою стосувався Сташинського і вбивства Степана Бандери. За його словами, якби батько справді був його куратором у Берліні, то його після зради агента його судили б, а не просто звільнили з КДБ. За втечу Сташинського насправді нікого з чекістів не судили. Підполковник Александров примудрився знайти адвоката, і виникав ризик розголосу. Комітетське начальство воліло не відкривати секретних документів чужому адвокатові, етнічному єврею, який мав зв’язки з молодим дисидентським рухом, і просто звільнило винного з роботи без збереження пенсії, так само як і Святогорова[249].

Жодна кара не судилася й старому кураторові Сташинського «Сергію» Деймону. Повернувшись у квітні 1961-го з Москви у Берлін для того, щоб одружитися, Сташинські дізналися, що Деймона перевели в Київ. Тоді ж у республіканському КДБ з’явився офіцер на ім’я Олексій Деймон, він очолив відділ по роботі з еміграцією. Як стало відомо після розвалу СРСР, у відомчому фольклорі КДБ був такий епізод. Якось Сташинський був у Києві, очевидно, їдучи до батьків, або повертаючись від них. КДБ встановив за ним нагляд, що Сташинський одразу помітив. Підстерігши оперативника в арці якогось будинку, Сташинський несподівано схопив його за горло, припер до стіни й сказав переляканому колезі: «Скажи Деймону, хай забере хвіст, інакше я уб’ю тебе і всіх ваших виродків. Деймон знає, що я не люблю жартів і виконую обіцянки».

На момент втечі Сташинського на Захід, його колишній керівник у Карлсхорсті був далеко від Берліна, нагород його не позбавили, чистки його не зачепили. Він і далі отримував відзнаки за успішну службу. У березні 1962-го, коли його колишні колеги перебували під службовим розслідуванням, Деймон отримав пам’ятний подарунок від комітету до ювілею – йому виповнилося п’ятдесят. 1968 року він із почестями пішов на пенсію, віддавши службі в КДБ тридцять років життя. Крім нагород, він взяв із собою цілий букет хвороб, зокрема хронічну гіпертонію, яка, ймовірно, і стала причиною виходу у відставку. Та попри підірване здоров’я, Деймон прожив довге життя, а в кінці 1980-х написав статтю про операції радянської розвідки в окупованому німцями Києві, яка вийшла у 2000-му[250].

Коли Александр Святогоров і Георгій Санніков чатували на перебіжчика під дверима берлінської штаб-квартири ЦРУ, американські розвідники відходили від потрясіння, спричиненого будівництвом Берлінської стіни. Чекіст-перебіжчик – це було останнє, що вранці 13 серпня цікавило Вільяма Грейвера, начальника берлінської бази. Він проґавив підготовку до будівництва стіни. За кілька днів до того заступник Грейвера Джон Дімер, виступаючи на засіданні Берлінського спостережного комітету, внутрішньої розвідувальної групи ЦРУ, спростував повідомлення про намір СРСР ізолювати Східний Берлін і сказав, що будівництво стіни буде політичним самогубством Вальтера Ульбрихта. А вранці 13-го з’ясувалося, що символічне самогубство вчинив якраз Дімер.

Грейвер програв під нуль. А що як СРСР перейде кордон і захопить Західний Берлін? Він поцікавився планами евакуації, але виявилося, що евакуація неможлива – радянська армія повністю оточила Берлін, а в західних союзників замало ресурсів стримати вторгнення. Коли стало зрозуміло, що СРСР не вторгатиметься, оперативники ЦРУ в Берліні почали активацію запасних каналів зв’язку з агентами по той бік стіни, яка росла на очах. Доводилося стежити і за ситуацією в Західному Берліні, місцеве населення було дуже роздратоване тим, що Захід мляво реагує на дії СРСР. У пасивності звинувачували передусім Сполучені Штати і молодого президента Джона Кеннеді, здавалося, що зовнішньополітичні катастрофи переслідують його одна за одною[251].

Сташинському неймовірно пощастило. Почекай він ще кілька годин – залишився б на вокзалі, як тисячі східних німців, що не встигли перейти кордон. Чекісти припускали правильно: тільки-но вщухла початкова паніка на берлінській базі ЦРУ, Сташинського одразу переправили з обложеного міста в Західну Німеччину. Вільям Гуд, розвідник з досвідом роботи у Відні, Мюнхені й Берліні, розповідав, що ЦРУ оперативно переправляло перебіжчиків подалі від чекістів. «За найпершої можливості, – писав Гуд про роботу в австрійській столиці, яка до 1955 року розташовувалася в глибині радянської окупаційної зони, – перебіжчиків вивозили з Відня, щойно їх готові були прийняти в Західній Німеччині. Хай там як довго перебіжчик виношував свій план, втеча завжди відкривала душу демонам, найчастіше це була глибока тривога й депресія. Не додавав спокою і той факт, що довкола на сто п’ятдесят кілометрів була радянська окупаційна зона».

Допити в безпечній Західній Німеччині могли тривати місяцями, але починалися, зазвичай одразу, ще у Відні чи в Берліні. «Перше, що обов’язково питали кожного перебіжчика, – згадував Гуд, – чи є в нього інформація (так зване “раннє попередження”) про напад на Сполучені Штати або НАТО?» Це питання було зумовлене синдромом Перл-Харбора – японці у грудні 1941-го абсолютно несподівано напали на американську військово-морську базу в Тихому океані. «На жаль, перебіжчики у Відні знали про початок війне не більше, ніж база. Таке серйозне запитання зовсім не лестило їхньому самолюбству, вони радше вважали допитувача ідіотом». Гуд писав: «Максимум, що можна було зробити в Австрії, – переконатися, що людина та, за кого себе видає, оцінити стратегічне значення переданої інформації й дізнатися, що їй відомо про американську армію в Австрії»[252].

У випадку Сташинського американська розвідка і в Берліні, і у Франкфурті натрапила на багато проблем, але перш за все вони не могли з’ясувати його особу. Перебіжчик мав документи на три різних імені – Богдан Сташинський, Йозеф Леман і Алєксандр Крилов, – і оперативники не знали, яке з них справжнє. Було не зрозуміло, у якому напрямку рухатися, коли справа дійшла до роботи Богдана в КДБ. Свідчення перебіжчика, що він убив Бандеру і Ребета, звучали дивно: навіщо шкодити собі? Крім того, ніхто не думав, що Ребета вбили, а те, що Сташинський розповідав про вбивство Бандери, суперечило доказам слідства у цій справі і сформованим на їхній основі гіпотезам. Судячи з документів ЦРУ на Бандеру, його отруїв хтось наближений, а не одинокій кілер, який ходив вулицями Мюнхена з дивним циліндром у кишені[253].