Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Керстен непокоївся, бо добре пам’ятав справу 1956 року, коли він був адвокатом одного румунського емігранта на суді в Швейцарії. Керстен захищав одного з чотирьох румунів-антикомуністів, які 14 лютого 1955 року захопили румунське посольство у Берні, вимагаючи випустити з румунських тюрем політичних в’язнів. «Бернський інцидент», як назвала це преса, закінчився паралічем роботи посольства й загибеллю одного працівника.

Суд, активно висвітлюваний в європейській пресі, допоміг привернути увагу публіки до порушення прав людини в комуністичній Румунії. Але не в Сполучених Штатах. «Я тоді бачив, – згадував Керстен, – що американські установи, зокрема радіо “Вільна Європа”, спрацювали слабенько, журнал “Лайф” ніби підготував статтю про румунський процес, але я чув, що її зняли з номера. Я хотів, щоб у випадку зі Сташинським було інакше»[305].

Цього разу ситуація відрізнялася. 7 вересня 1961 року, задовго до оголошення дати початку суду, «Лайф» надрукував розлогий матеріал головного редактора вашингтонського корпункту журналу Джона Стіла під назвою «Убивця, роззброєний любов’ю: історія радянського шпигуна, який утік на Захід». Це була найдетальніша на той момент публікація про Сташинського. Стаття ґрунтувалася не тільки на протоколах допитів Сташинського оперативниками ЦРУ і західнонімецькими спецслужбами.

Стіл мав широкі зв’язки у Вашингтоні і навів найменші подробиці скоєних Сташинським убивств. Мотивом політичного «навернення» агента, на думку журналіста, було кохання.

Стаття сподобалася Керстену достовірністю, і він порадив її сенатору Доду на зустрічі 1 жовтня. Але один момент його не задовольнив: «Я не певен, що це належним чином підкреслює дуже важливу, на мій погляд, і доведену судом обставину: молячись на мирне співіснування, радянський уряд водночас готує професійних кілерів і засилає їх у вільний світ убивати конкретних людей, яких вважає своїми ворогами… А найголовніше: намагається запобігти будь-якому зв’язку цих убивств з радянським урядом»[306].

У записці Доду Керстен поділився зі старим приятелем добрими новинами з Німеччині: «Сташинський, очевидно, визнає свою вину і співпрацюватиме. Німецький уряд, думаю, теж прихильно ставиться до цієї обставини. Я так розумію, що німецький прокурор не вимагатиме суворого покарання, якщо Сташинський поводитиметься в такому ключі». Наскільки Керстен міг судити, Сташинський і західнонімецьке правосуддя домовилися. Суд мав набути політичного характеру. Керстен хотів побачити все на власні очі. Увечері 1 жовтня 1962 року вони з дружиною сіли на літак до Мюнхена[307].