Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Давно очікувана зустріч вісімдесятип’ятирічного, але повного сил Конрада Аденауера і сорокачотирирічного Джона Кеннеді, хворого, попри молоді роки, на спину, відбулася в Білому Домі вранці 21 листопада. Кеннеді спитав Аденауера про актуальне становище німецько-радянських відносин. Президент особливо цікавився можливим зближенням Бонна й Москви і згадав у цьому контексті Рапалло. Аденауер заперечив будь-які натяки на сепаратні угоди з Москвою в ім’я об’єднання Німеччини. «П’ятдесят три мільйони західних німців не хочуть стати рабами, не хочуть вони й об’єднуватися в рабстві з шістнадцятьма мільйонами східних німців, – сказав він президенту. – Вони хочуть свободи». Переговори закінчилися непростим компромісом. Кеннеді погодився з Аденауером не ставити питання про визнання кордонів у контекст переговорів про Берлін, а в їхньому спільному комюніке об’єднання Німеччини значилося стратегічною метою, а не поточним завданням. Лідери двох країн обговорили випадок з Кролем (про контакти західнонімецького посла з Хрущовим у Москві) і не дійшли до справи Сташинського[278].

Американо-західнонімецьке «порозуміння», досягнуте у Вашингтоні 21 листопада, проіснувало всього чотири дні. 25 листопада Кеннеді дав інтерв’ю Олексію Аджубею, головному редактору газети «Известия» і зятю Хрущова. Президент сказав, що поділяє занепокоєння Радянського Союзу тим, що Західна Німеччина може розвинути ракетну зброю або створити потужну армію. Західні німці були шоковані. Кеннеді й Аденауер через необхідність лишатимуться партнерами, але сповідуватимуть різні підходи до відносин схід – захід, аж поки Аденауер не відійде від влади у жовтні 1963-го. Німецька влада не дістала суттєвої підтримки від Вашингтона у підготовці до відкритого суду над Сташинським. Використати цю справу в пропагандистській війні з Радянським Союзом хотіло передусім праве антикомуністичне крило американського істеблішменту, а не адміністрація Кеннеді чи його прихильники[279].

Перший приклад, що одкровення Сташинського справили якийсь політичний вплив поза ФРН, дали не Сполучені Штати, а Канада. На початку грудня 1961 року – не минуло й трьох тижнів від публікації свідчень Сташинського – сорокадворічний Артур Малоуні, депутат канадського парламенту й один з головних авторів канадського Біля про громадянські права, відвідав офіс федерального прокурора в Карлсруе. Це місто було столицею західнонімецької юриспруденції, там розташовувалися Конституційний і Головний карний суд. Федеральний прокурор зустрівся з Малоуні і підтвердив повідомлення преси про Сташинського – журналісти висвітлювали справу більш-менш акуратно. Сташинський справді убив Бандеру і Ребета за наказом московського КДБ зі спеціального пістолета-спрея. Німецька влада готує судовий процес, який має початися у квітні 1962-го, і вирішує, де його провести – у Мюнхені чи Карлсруе[280].

Візит Малоуні до Західної Німеччини, висвітлюваний у канадській пресі, повністю відповідав жорсткій антирадянській лінії канадського прем’єр-міністра Джона Діфенбейкера. 1960 року Діфенбейкер, лідер країни, яка все ще розробляла декларацію незалежності від Британської імперії, тільки через п’ять років отримає свій прапор і аж через двадцять два роки повноцінну конституцію, воював з Микитою Хрущовим у питанні деколонізації, що його СРСР традиційно розігрував проти західних країн, здобуваючи собі союзників у колишніх колоніях.

Діфенбейкер заявив, що Радянський Союз – справжня колоніальна імперія, яка відмовляє у праві на свободу і національну незалежність десяткам мільйонів неросіян. Прем’єр-міністр розвинув цю тему на форумі з етнічних питань, скликаному з ініціативи Малоуні в Торонто 22 листопада 1961 року. Виступаючи перед восьмитисячною аудиторією – представниками двадцяти дев’яти різних етнічних груп – Діфенбейкер заявив, що від часу Другої світової війни повну незалежність здобули 37 країн з населенням 850 мільйонів, а радянська влада й далі тримає в неволі 96 мільйонів неросіян, які не мають змоги навіть висловитися про свою національну долю – хочуть вони жити в СРСР чи ні.

Такі заяви звучали цілком природно в устах лідера правоцентристської Прогресивно-консервативної партії, яка не приховувала своїх антирадянських поглядів. Звертати увагу на національне питання в СРСР уряд Діфенбейкера змушувала ще одна річ. Прогресивні консерватори прийшли до влади за активної підтримки канадських українців, які мали сильний вплив в їхній електоральній вотчині – аграрних провінціях західної Канади.

Помітну роль українці грали і в Торонто. Артур Малоуні – один із багатьох прогресивних консерваторів, що пройшли були в парламент завдяки голосам українців. У його виборчому окрузі Паркдейл у Торонто розташовувалися дві українські церкви і чимало українських організацій. У зовнішній політиці українці хотіли, щоб канадський уряд підтримував боротьбу за свободу їхньої історичної батьківщини. Попри політичні розбіжності, всі вони сприйняли убивство Бандери як удар по омріяній незалежності України[281].

Новини про одкровення Сташинського дійшли до Північної Америки, якраз коли на Генеральній Асамблеї ООН точилися непрості дебати про колоніалізм. 26 листопада 1961 року на асамблеї виступив американський посол Адлей Стівенсон, який назвав «китайсько-радянський» блок найбільшою колоніальною імперією в історії. За його словами, комуністи керують нерадянськими народами силою. Серед «поневолених народів» він назвав і Україну. Резолюцію про Тиждень поневолених народів Конгрес вперше прийняв 1959 року.

Тема підкорених комуністами народів стала важливим елементом зовнішньополітичної риторики Ейзенхауера, і президент оголосив Тиждень поневолених народів у липні 1959-го. Його відтоді проводили щороку в третій тиждень липня. Радянська сторона бурхливо протестувала проти цієї ініціативи, і деякі радники Кеннеді пропонували президенту дистанціюватися від вигадки республіканської адміністрації, яка грала проти комуністичних режимів у Східній Європі й ускладнювала відносини з Москвою. Незважаючи на поради Джорджа Кенана, архітектора східної політики Вашингтона, президент Кеннеді продовжив традицію. Біженці зі Східної Європи, зокрема українці, боронили символічну спадщину Ейзенхауера.

У січні 1962 року д-р Лев Добрянський, професор економіки у Джорджтауні, головний автор резолюції про поневолені народи, голова Українського конгресового комітету Америки і голова Національного комітету для поневолених Москвою народів, оприлюднив звернення до сенаторів і конгресменів із закликом підтримати визвольну боротьбу всіх поневолених народів, зокрема найбільшого – українців. Він згадав шум у країнах радянського блоку від виступу Адлея Стівенсона в ООН і свіжі новини з Німеччини. «Недавні зізнання московського аґента Богдана Сташинського, – писав Добрянський, – що він з наказу Москви замордував патріотичних українських лідерів на вигнанні – д-ра Льва Ребета в 1957 році і Степана Бандеру в 1959 році – дають черговий доказ хрущовського тероризму та його страху перед українським націоналізмом». Свідчення Сташинського прекрасно вписалися у Сполучених Штатах в загальну концепцію «поневолених народів»[282].

Українська еміграція привертала увагу західного світу до політичного тероризму Москви і не обмежувалася звертаннями до політиків. Лідери ОУН-б почали мобілізовувати прихильників в українських громадах у Німеччині й Північній Америці одразу після оприлюднення свідчень Сташинського в листопаді 1961-го. У наступні кілька тижнів вони організували понад сотню демонстрацій, майже вісімдесят у Західній Європі і Британії і близько п’ятдесяти у США й Канаді. Найбільш резонансні мітинги відбулися перед радянським посольством у Лондоні 25 листопада і перед радянською місією в ООН у Нью-Йорку 2 грудня. Сто нью-йоркських полісменів захищали радянську місію від чотирьох сотень розсерджених протестувальників – усе почалося з карикатур на Хрущова, а закінчилося проривом поліцейського кордону і спаленням радянського прапора. За кілька днів відбувся радянський мітинг протесту перед американським посольством у Москві – москвичі начебто обурювалися «хуліганами» й «фашистами», які підривають мирну співпрацю між країнами. Про Бандеру чи Сташинського у Москві не згадували[283].

Однак Сташинський фігурував у новій порції «активних заходів», розроблених КДБ і Штазі. 19 листопада, через два дні після прес-релізу федерального прокурора ФРН, східнонімецькі газети надрукували інтерв’ю зі Стефаном Ліпольцем, у якому той заявив, що Сташинський – мутний тип, найнятий для кривосвідчень з метою відвернути увагу від справжніх убивць Бандери. Ліпольц гнув стару лінію, що Бандеру убив Дмитро Мисків за наказом генерала Гелена. Ліпольц доводив, що провернути таке вбивство просто не могла людина не з Мюнхена і не член ОУН-б, який мав доступ до Бандери. На Заході заяви Ліпольца інтересу не викликали, Мисківа вже давно викреслили зі списку гіпотетичних убивць. Історію Сташинського наприкінці листопада надрукував респектабельний журнал «Шпіґель», і в публіки не лишилося сумнівів, хто справжній убивця й замовники[284].

Невідомою лишалася історія самого вбивці, мотиви й деталі злочину. Публіка дізналася про це лише на суді, якого з нетерпінням чекали навіть ті, хто не цікавився міжнародними відносинами. Але юридична машина крутилася дуже повільно. Допити Сташинського завершилися в листопаді 1961-го, але багато часу пішло на перевірку фактів і психіатричну експертизу, тож звинувачення йому висунули тільки 21 грудня того року. У лютому 1962-го Сташинського перевели на обстеження до психіатричної клініки Гейдельберзького університету. Чекісти скористалися затримками, щоб підлаштувати свою історію під нові обставини. Навесні 1962-го, не відкидаючи формально версії Ліпольца, агенти КДБ почали поширювати на Заході інформацію, що Сташинський і справді міг бути убивцею Бандери, але зробив це не з наказу Москви, а з волі ворогів Бандери в Організації українських націоналістів[285].

КДБ запустив нову версію вбивства на прес-конференції у Східному Берліні 2 квітня 1962 року. Цього разу головним «свідком» чекістів був Осип Вергун, український емігрант, який багато років був членом ОУН-б у Мюнхені й нібито втік до Східної Німеччини. Вергун заявив, що Богдан Сташинський «зовсім не радянський громадянин, як про це писали західнонімецькі газети. Багатьом українцям він відомий як член ОУН (організаційні псевда “Олег”, “Тарас” та “Ігор”). У минулому він перебував в Україні у загонах т. зв. УПА, а попросту кажучи, у бандерівських бандах, котрі були на службі у фашистів і чинили жорстокі злочини проти своїх же братів по крові». Вергун розповів, що Сташинський діяв від імені членів бандерівської організації, які вирішили пожертвувати життям свого лідера заради пропагандистської війни з Радянським Союзом. Саме вони хотіли перекласти всю вину на Оберлендера і генерала Гелена. У новій версії ці двоє були не зловмисниками, а жертвами безпринципних лідерів націоналістів[286].

Вергун, як і Ліпольц, був людиною справжньою, хоч і розповідав сюрреалістичну історію. Він справді довго жив у Мюнхені. Там його знали як колишнього працівника абверу, який переживав непрості часи і загруз у боргах. Бандерівські оперативники пізніше заявляли, що на Вергуна виходив агент КДБ і запропонував йому гроші за відомості про лідерів націоналістів. У березні 1962-го Вергун пішов на зустріч з чекістом-зв’язковим і не повернувся. Усі його речі лишилися, і служба безпеки ОУН-б вважала, що його викрали. Добровільно Вергун перебрався у Східний Берлін чи ні, але його прес-конференція невипадково збіглася з початком процесу над Сташинським, запланованим спершу на квітень 1962 року. КДБ не сумнівався, що Сташинського звинуватять у двох вбивствах, і приготував новий сюжетний хід. Але карта не зіграла: квітневий процес відклали на невизначений час[287].

Тим часом київські чекісти, зокрема колишній куратор Сташинського полковник Деймон, гарячково збирали матеріали, які підтверджували б слова Вергуна, ніби Сташинський – затятий український націоналіст. Вони намагалися хоч якось запобігти катастрофічним наслідкам зради зіркового агента, встановивши спостереження за рідним селом Сташинського на Львівщині і його родиною – КДБ контролювало всю міжнародну кореспонденцію в селі і всі контакти Сташинських. Працівник КДБ зустрівся з родиною і запевнив, що з Богданом все добре. Рідні ж сказали йому, що на Богданове прохання спалили всі його листи і квитанції про грошові перекази. Він ніколи не надсилав їм своїх фотографій.

Але в листопаді у чекістів виникла нова проблема. «Голос Америки» почав передавати, що це Сташинський убив Ребета і Бандеру. Деймон запропонував влаштувати в будинку у Сташинських демонстративний обшук, щоб показати селянам ніби Богдан насправді працював на іноземну розвідку – тоді ж чекісти змінили його кодове ім’я з «Тарас» на «Скорпіон», але в Москві цей план не схвалили. Начальство все ще сподівалося, що українські родичі зможуть вплинути на поведінку Сташинського в Німеччині[288].

Українське КДБ чекало можливої реакції на зізнання Сташинського з боку залишків націоналістичного підпілля. Чекісти припускали, що помстою за Бандеру можуть бути теракти. У листопаді 1961 року Віталій Нікітченко розіслав меморандум по обласних управліннях комітету із застереженням, що «в закордонній пресі і по радіо поширюються провокативні наклепи, нібито смерть одного з ватажків зарубіжних українських націоналістичних центрів Бандери настала в результаті заходів, вжитих з боку органів державної безпеки Союзу СРСР». Усе це слід було спростовувати: «У разі отримання повідомлення від агентури з цього питання оперативний працівник має сказати агенту, що це чергова провокація».

У лютому 1962 року начальники обласних управлінь КДБ в Україні отримали нове повідомлення з Києва. Нікітченко застерігав, що ворожа інформація може надходити із Заходу звичайною поштою. Іронія полягає в тому, що записку про «провокативні повідомлення про причетність радянської розвідки до смерті Степана Бандери» на підпис Нікітченку подав не хто інший, як полковник Деймон. Слова «смерть Степана Бандери» було вписано від руки – машиністка не мала знати, про що йдеться[289].

Серпень видався важким місяцем у житті Степана Ленкавського, п’ятдесятисемирічного наступника Степана Бандери на посаді голови Організації українських націоналістів. «Професор», як його називали колеги, у 1929 році склав «Декалог» – десять заповідей українського націоналіста, що їх кожен член організації мав знати напам’ять. П’ята заповідь веліла: «Пімсти смерть великих лицарів». Перші роки перебування Ленкавського на чолі організації було присвячено цій заповіді – він заповзявся з’ясувати загибель Бандери і судити його убивць[290].