Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Стосунки Богдана з родиною не були безхмарні. Родина й сусіди були вражені, коли Богдан, студент львівського педінституту, почав працювати на КДБ. Родина, що спочатку підтримувала його харчами в напівголодному місті, перестала це робити й припинила стосунки з сином і братом. Коли НКВД почав арештовувати в селі людей, пов’язаних з підпіллям, підозри впали на Богдана. Він запевняв, що нікого не зраджував, але йому ніхто не вірив. Родичі заарештованих покладали вину не тільки на Богдана, а й на всю його сім’ю. Колись авторитетна родина стала ізгоєм. Їх погрожували вбити, Сташинські не наважувалися виходити з дому потемну й забили вікна дошками. Чекістська кар’єра завела Богдана у Львів, потім у Київ, і він нічим не міг зарадити[213].

Та родина й не прийняла б його допомоги. Він надсилав їм гроші із Києві, але відповіді не отримував. Врешті-решт він надіслав сім’ї сердитого листа і написав, що одного разу вже врятував їх від в’язниці, але вдруге цього не робитиме. На відновленні контактів із сім’єю наполіг київський куратор Сташинського: відправляючи його за кордон, комітет хотів чимось прив’язати його до рідних, щоб у разі чого мати важелі впливу на агента.

Сестри й батьки не хотіли його й бачити. Врешті-решт у січні 1954 року він відновив стосунки з родиною через старшу сестру Ірину. Вона сказала, що він може приїхати додому, але без благословення батька він на це не наважився. Батько погодився зустрітися і сказав, що дозволяє синові приїздити додому. Тільки тоді Богдан ризикнув з’явитися в рідному селі. Та його стосунки з родиною все одно були далекі від теплих. Сестра Марія не сказала йому ані слова. Мати спитала, чи справді він убив Маріїного жениха Івана Лабу, але Сташинський відповів, що не може про це говорити. Мати примирилася із сином, сказавши, що Лабу все одно рано чи пізно вбили б. Вони старалися про все забути.

Богдан розповідав, що працює на секретній радіолокаційній станції і не може приїздити часто. Батько Сташинського, однак, знав, що насправді він працює в КДБ – він регулярно зустрічався з офіцером КДБ, який передавав гроші й листи від Богдана. Якось батько навіть попросив цього чоловіка допомогти сестрі Сташинського Ірині, з якою у Богдана були особливо близькі стосунки, придбати квартиру у Львові. Йому пішли назустріч. Згодом Ірина назве свою доньку Богданою, можливо, на честь брата.

Тепер у сім’ї були гроші, що викликало заздрість сусідів і сприяло чуткам, що їм платять за зраду односельців. Новина про вбивство Степана Бандери дійшла в Борщовичі через західні радіоголоси й чутки, але ніхто в родині й уявити не міг, що смерть символу опору радянській владі на совісті їхнього Богдана[214].

Родина Сташинських не була в захопленні від шлюбу сина з Інґе, невістка, яка не говорила ні російською, ні українською, їм не сподобалася. Але нема куди дітися. У селі їх приймали гостинно. Сусіди Сташинських згадували, що Богдан з Інґе багато часу проводили в саду. Ще вони з’їздили до Львова. Там Інґе мало сподобатися більше, ніж у Москві, – львівська архітектура, ратуша, площа Ринок могли нагадати їй рідну Німеччину. Не рахуючи двох передвоєнних років, польський, а до того австрійський Львів жив під радянською владою тільки з 1944-го, і тільки після війни, яка забрала поляків і євреїв, він став суто українським містом.

Радянські екскурсоводи підкреслювали давньоруське коріння міста, його українське минуле і нібито сильний зв’язок з Росією. Неодмінно завважували, що на початку ХVІІІ століття у Львові побував Петро І – він вів переговори з польською шляхтою, щоб зібрати союз проти Карла ХІІ. Українці справді віддавна жили у Львові, але більшість людей, яких Інга бачила на вулицях у серпні–вересні 1960 року, перебралися в місто з довколишніх сіл після війни. Богдан Сташинський – один із десятків тисяч селян, які приїхали до Львова у пошуках освіти й кращої роботи. Це було місто його молодості, тут наприкінці 40-х років він вступив до педагогічного інституту. Дві його жертви також провели у Львові юні роки: Степан Бандера вивчав лісове господарство, а Лев Ребет і його дружина – право. Богдан цього не знав, а якби й знав, то не міг сказати Інґе – вона гадки не мала, що робить її чоловік у КДБ[215].

Гуляючи вулицями старого міста й садками Борщовичів, подружжя вільно говорило про майбутнє – прослушки тут не було. Інґе чекала дитину. Цей факт від КДБ вони приховали, але невдовзі доведеться повертатися в Москву, а там цього не сховаєш. Тіло рано чи пізно викаже секрет (дитину зачали, ймовірно, наприкінці липня, коли подружжя знайшло загадкові проводки), крім того, у квартирі працювала прослушка.

Через день після повернення Сташинських-Леманів з України Сергій Саркісов порушив це питання. Він почав здалеку, нагадавши, що в їхній ситуації не може бути секретів від начальства, навіть якщо йдеться про особисте. Богдан зрозумів це як натяк: КДБ знає про вагітність, тож він «добровільно» повідомив новину. Здивування чекіст не виявив і сказав, що народження дитини може все змінити. Саркісов із притиском спитав, чи не хочуть вони зробити аборт.

Та Інґе й Богдан хотіли цю дитину. Саркісов не заперечував, але цим справа не закінчилася. «Пізніше він висловився ясніше. Хоч не у формі наказу, але все ж досить чітко він сказав, що було б краще, коли б моя дружина погодилася зробити аборт», – згадував Сташинський. Подружжя не збиралося цього робити, але змінило тактику – ставити незручні питання почав Богдан. Він, як завжди, почав із пояснень, чому пропозиція КДБ добра в принципі, але неможлива на практиці. Інґе, мовляв, мала проблеми з вагітністю раніше, і лікар сказав, що їй доведеться робити операцію, якщо вона захоче народити. І от несподівано вона завагітніла, і вони дуже задоволені, що обійшлося без медичного втручання. У такій ситуації вони не хочуть ризикувати й робити аборт. Саркісов відмовився від ідеї аборту, але запропонував подружжю віддати дитину в дитячий будинок, запевнивши, що віддати дитину країні – це велика честь. Вони сказали рішуче «ні». Врешті-решт комітет поступився, і їм дозволили народити[216].

Сташинські опиралися і на якийсь час досягли свого, але Богдан невдовзі помітив, що ставлення начальства до нього починає мінятися. Уроки німецької припинилися – Ельвіра Михайлівна, репетитор з німецької історії, географії й етикету, раптом кудись зникла. Саркісов сказав, що її відправили на Захід. Сташинському не було що робити, крім як завершити кілька перекладів, замовлених комітетом. Богдану казали, що його вивчать на перукаря, і разом з дружиною вони зможуть відкрити свою справу на Заході. Але тепер припинилися постійні розмови із Саркісовим про їхнє майбутнє на Заході, вони більше не говорили про «легенду», яку агенти мали твердо засвоїти в найменших деталях. Коли у вересні 1960 року київські чекісти спитали московське начальство, чи переслати у столицю особову справу Сташинського, їм відповіли: хай поки що лежить у вас. Знадобиться вони чи, мало стати зрозуміло в середині жовтня. Існувала ненульова ймовірність, що справу доведеться здати в архів[217].

Богдан дізнався, що його статус у КДБ змінився, коли 3 грудня 1960 року, майже через рік після аудієнції в Шелепіна, куратор привів його на зустріч з іншим важливим чоловіком, який відрекомендувався Володимиром Яковичем, начальником відділу на Луб’янці. Насправді генерал-майор Володимир Якович Баришніков був заступником начальника управління «С» Першого головного управління КДБ. Створене 1957 року, це управління опікувалося нелегальною зовнішньою розвідкою. Його першим керівником був Олександр Коротков, майбутній голова апарату КДБ у Карлсхорсті, який повідомив був Богдану про нагородження орденом Червоного Прапора.

Впливовий співрозмовник Богдана був чоловіком приземкуватим, нижчого за середній зросту й мав на вигляд свої шістдесят років. Перед революцією він закінчив німецьке комерційне училище в Петрограді, наприкінці 20-х пішов служити в розвідку і уславився під час війни радіоіграм з абвером – прогрес у технологіях відкривав нові можливості. До Баришнікова з повагою ставилися у чекістських колах, він мав репутацію людини з науковою жилкою. Підлеглі запам’ятали, що він постійно нависав над заваленим паперами столом, – Баришніков був короткозорий, але відмовлявся носити окуляри[218].

Привітавшись зі Сташинським, Баришніков почав розмову у звичній м’якій манері. Спитав, як Інґе, чи справляється з новим життям і дефіцитом продуктів. Богдан розумів, звідки ростуть ці питання, але вирішив зробити добру міну і сказав, що жодних проблем нема. Він запевнив Баришнікова, що їм подобається жити в Москві і вони призвичаїлися до місцевого асортименту. Баришніков змінив тему. Зважаючи на близькі зміни в родині Сташинського, деякі робочі моменти слід організувати інакше: «Ви тривалий час вели життя волоцюги і не мали ніколи постійного осідку. Тепер ви одружилися, матимете дитину, і, зрозуміла річ, коли вже буде дитина, ви повинні мати стале помешкання, де ви могли б постійно жити».

КДБ або відклало, або скасувало намір відрядити їх з Інгою закордон – жити вони мали в Москві. Баришніков запевнив, що Сташинському не доведеться думати про гроші: КДБ платитиме йому зарплатню 2500 рублів, і він матиме змогу продовжити навчання.

Богдан відреагував спокійно, але далі розмова повернула на гірше. Баришніков заговорив про плани Сташинських провести Різдво у Східній Німеччині з родиною Інґе. До поїздки все було готове, Богдан з куратором навіть купили подарунки для родини й замовили квитки. Подружжя також підготувалося провести якийсь час у Варшаві, щоб Інґе ознайомилася з польською столицею і за святковим столом у Дальгові змогла відповісти на питання про тамтешнє життя. Богдан сподівався дістати остаточний дозвіл на поїздку від старшого чекіста, імені якого куратор не називав. Тепер йому сказали таке: «Ми пообіцяли вашій дружині, що вона може без труднощів їхати і може затриматися також у Варшаві. Але вас ми не можемо пустити до Берліна». Богдан був шокований. Найгірші сподівання ставали реальністю.

Перед зустріччю він не виключав, що КДБ дізнався про їхнє з Інґе ставлення до радянського режиму і можуть бути неприємності. Богдан не сказав про свої відчуття дружині, сподіваючись, що все буде добре, принаймні він якось викрутиться. Але слова Баришнікова все сильно ускладнили: генерал розповів, що, за повідомленням джерел КДБ, в американській і західнонімецькій розвідці почалося розслідування загибелі Бандери й Ребета і Сташинського можуть викрити, якщо він повернеться до Берліна. Показуватися в місті, де нема чіткого кордону, небезпечно, але в майбутньому він зможе їздити до Західної Німеччини, оминаючи Берлін, сказав Баришніков. Без дружини, яка, природно, захоче побачити батьків і в такий спосіб може підставити Сташинського. «Він хотів нас розлучити, – згадував Сташинський, – вся ситуація змінилася»[219].

Зустріч закінчилася. Богдан мав про що думати. Слова Баришнікова не залишали сумнівів, що КДБ хоче когось одного, Богдана або Інґе, лишити в Москві заручником. Чекісти відпускали Інґе в Берлін і розраховували, що кохання змусить її повернутися. Комітет був готовий відправити Богдана на Захід після народження дитини, сподіваючись, що він з любові до родини не втече з СРСР. Баришніков намагався перетворити проблеми зі Сташинським – його любов до німкені Інґе й народження дитини – на козир КДБ. Мозок Богдана свердлила й інша думка: вони йому більше не довіряють. Він був не тільки виконавцем, а й свідком злочинів КДБ за кордоном; Богдан добре знав, що КДБ може зробити з небажаним свідком. Невже їх з Інґе підозрюють? Невже їхні життя в небезпеці?

«Я мусив враховувати можливість, що з нами обома щось трапиться, – згадував Богдан. – Після розмови з генералом [Владіміром] Яковлєвічем я подумав, що треба попередити дружину, що з нею може щось трапитися. Так само й зі мною. Я розумів, що треба на щось зважитися. Я мусів вирішити, що робити. Інших варіантів для мене не лишалося».

Але що саме він міг зробити в тих обставинах? Налагодити стосунки з КДБ? Втекти на Захід? Богдан дедалі більше боявся за їхні життя, і перший варіант поступово відпадав. Другий теж був малореалістичним – КДБ не відпускав його з країни. Попереду була безвихідь[220].