Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Куранти на Спаській вежі відбили дванадцять – почався новий рік і нове десятиліття. В останній день 1960 року, готуючи святковий новорічний стіл, Богдан та Інґе Сташинські гадали, що він принесе їм, двом приреченим, які намагаються втекти з пастки. По телевізору Хрущов випромінював ентузіазм й обіцяв світле майбутнє. Через чотири місяці Радянський Союз відправить у космос першу людину, у серпні – другу. Країна вела перед у космічних перегонах зі Сполученими Штатами.

Виголошуючи тост перед радянською елітою і дипломатичним корпусом на новорічному прийнятті в Кремлі, Хрущов відзначав, що в радянсько-американських відносинах починається нова епоха. Він сподівався, що початок їй відкриє Джон Кеннеді, сенатор від штату Массачусетс, який на президентських виборах переміг республіканця Ричарда Ніксона, опонента Хрущова по кухонних дебатах 1959-го. «Під час виборчої кампанії містер Кеннеді сказав, що якби він був президентом, то перепросив би у Радянського Союзу», – заявив Хрущов. Він мав на увазі інцидент з «У-2» у травні 1960-го. Хрущов вважав, що посприяв перемозі Кеннеді, відхиливши прохання республіканської адміністрації до президентських виборів відпустити пілота «У-2» Гарі Пауерса і ще двох американських пілотів, збитих над Баренцовим морем через кілька місяців. «Ми віримо, що, голосуючи за містера Кеннеді і проти містера Ніксона, американський народ висловив незгоду з політикою холодної війни і погіршенням міжнародних відносин», – заявив Хрущов[221].

Паризькі переговори з Ейзенхауером не відбулися попереднього року через реакцію СРСР на інцидент з «У-2», і Хрущов покладав великі надії на зустріч з новим американським президентом. В основі хрущовських розрахунків на покращення стосунків з американцями стояв розділений Берлін. Якось Хрущов порівняв Берлін з «яйцями» Заходу – варто їх стиснути, як Сполучені Штати закричать. Але тепер здавалося, що Східний Берлін перетворився на тестикули Радянського Союзу. І стискав їх не так Захід, як звичайні громадяни Східної Німеччини – вони масово тікали із соціалістичного раю через єдину діру в залізній завісі. Соціалізм втрачав обличчя, а східнонімецька економіка сотні тисяч молодих, освічених і мотивованих людей. Хрущов розраховував на сприяння Кеннеді і хотів задраїти пробоїну в кораблі східноєвропейського комунізму[222].

Пробоїна, яка так непокоїла радянське керівництво, була для Інґе й Богдана останньою надією. Інґе спершу не могла зрозуміти, чому КДБ не відпускає її чоловіка, і він вирішив розповісти їй усю правду, зокрема й про те, що він робив у Німеччині. Це рішення далося йому непросто. Богдан багато думав, чи розповідати Інґе про вбивства, і вирішив, що не треба, – їй же безпечніше, якщо вона нічого не знатиме. Розповісти дружині всю правду він не наважувався. Але тепер ситуація кардинально змінилася. Після зустрічі з генералом Баришніковим Богдан вважав, що життя Інґе в небезпеці, хоч вона нічого й не знала про його роботу в Західній Німеччині. Він відчував дедалі більший психологічний пресинг. Сташинський надто довго жив сам на сам із відчуттям провини, і тепер йому здавалося, що, якщо він розкаже Інґе правду, вона зрозуміє й допоможе йому[223].

Інґе була шокована, але Богдан не помилився у своїх сподіваннях. Дівчина була людиною глибокоморальною і не відвернулася від нього. Він відчув колосальне полегшення, що не треба більше ховатися із секретами й почуттям провини. Коли Інґе й Богдан хотіли наодинці, без вух чекістів, поговорити, вони йшли на вулицю. Але в Москві стояла холодна зима, а Інґе була на шостому місяці вагітності, тому подружжю довелося спілкуватися записками. Вони сідали поруч із блокнотами й писали. Єдине майбутнє, яке їм тоді уявлялося, – Захід. Основна перешкода – КДБ і заборона Богдану на виїзд. Вони мусили знайти вихід із країни, яка відгородилася від Заходу не однією, а двома залізними завісами. Друга стояла між Радянським Союзом і Східною Європою, виїхати туди було так само важко, як і до Західної[224].

Інґе відмовлялася їхати до Берліна сама. Подружжя думало, як натиснути на комітет, щоб їм дозволили поїхати удвох, і вирішило тягнути час. Не маючи змоги провести Різдво у Східному Берліні з родиною Інґе, вони вирішили провести його з Богдановою сім’єю в Україні. Сташинські святкували Різдво за православним календарем 7 січня, тобто уже в 1961 році. Для Богдана ця різдвяна поїздка додому дуже відрізнялася від минулорічної різдвяної подорожі додому, після нагородження орденом. Тоді за ним їхали скоєні гріхи, але він був повен оптимізму – кар’єра йшла вгору, і він отримав попередній дозвіл начальства одружитися з коханою дівчиною. Тепер вони були одружені, Інґе чекала на їхню першу дитину, але над кар’єрою Богдана і їхнім спільним життям громадилися хмари.

Це домашнє свято мало для Богдана особливе значення. Якщо їхній план утекти на Захід спрацює, то більше Різдва в родинному колі вони не святкуватимуть. Вони назавжди втечуть із Радянського Союзу, знайдуть притулок на Заході і ніколи більше не контактуватимуть з Богдановою сім’єю, щоб їх не вистежили агенти КДБ. Сташинський сфотографував дружину разом з членами своєї родини, окремо зняв сестер Марію й Ірину – на фотографіях добре видно овал їхніх облич і характерні для Сташинських носи, вони ніби соромляться себе й натужно посміхаються. Сестри одягнуті в однакові плаття – явна ознака дефіциту в країні, яка скоро здивує світ першою людиною в космосі, а гагарінська посмішка стане своєрідною емблемою Радянського Союзу.[225].

Як і минулого разу, коли подружжя приїхало у село восени 1960 року, подружжя скористалося відсутністю КДБ, щоб обговорити плани на майбутнє. Спочатку вони думали піти до посольства НДР у Москві по візи, але потім відкинули цю ідею. Радянський кордон контролював КДБ, а не східні німці. Відтак вони розробили інший план. Богдан розраховував на особисте знайомство з Олександром Шелепіним; можливо, шеф КДБ відпустить його слідом за Інґе у Східний Берлін. А звідти вони втечуть через Західний Берлін до Західної Німеччини. Богдан під іменем Йозеф Леман попросить політичного притулку. Спершу Інґе була проти того, щоб звертатися безпосередньо до Шелепіна. «Моя дружина вважала, що це непорядно, – згадував Богдан. – Вона казала: ми підемо до нього, він дасть нам дозвіл, і тоді ми зникнемо. Він матиме неприємності». Богдан же не вважав це серйозним контраргументом і пропонував ставитися до КДБ так, як комітет ставився до них. Врешті-решт Інґе погодилася[226].

Повернувшись у Москву, вони пішли на Луб’янку, щоб записатися до Шелепіна, але далі чергового зайти не вдалося. Богдан пояснив свою ситуацію черговому і попросив особистої зустрічі з головою КДБ. Натомість його завели в кімнати, де стояла скринька для особистих листів Шелепіну. Похід закінчився цілковитою невдачею. І з Шелепіним Богдан не зустрівся, і погіршив стосунки з безпосереднім начальством, яке в тіні спостерігало за маневрами агента. Якихось нових перешкод не виникло, але головна проблема лишалася: Інґе могла їхати у Східний Берлін, Богдан – ні.

Сташинські вирішили змінити тактику. Інґе погодилася їхати до Берліна сама. КДБ дозволяв їй коротку поїздку до батьків, але подружжя домовилося, що вона лишиться там до народження дитини – вони хотіли, щоб малюк мав східнонімецьке громадянство. В ідеалі Інґе й дитина більше не повернуться в Москву. А щойно Богдан знайде спосіб приєднатися до них у Берліні, – усі троє втечуть на Захід. Під час поїздки до Західної України й впродовж кухонного листування вдома подружжя розробило план втечі на свободу.

На першому етапі Інґе мала продовжити перебування у Східній Німеччині, покликаючись на проблеми з вагітністю. Випадок у Москві допоміг їм придумати правдоподібне прикриття. Перед поїздкою у Берлін Інґе ходила до лікаря: вона підняла щось важке й відчувала після цього біль. КДБ знало про цей візит. Сташинські вирішили, що невдовзі по приїзді у Східну Німеччину Інґе сходить до лікаря і, покликаючись на ускладнення після московського випадку, попросить довідку, що їй протипоказано довгі подорожі.

Другий етап плану – викликати Богдана, оскільки їй, мовляв, важко самій із дитиною у Берліні і потрібна допомога чоловіка. Вони знову сподівалися на Шелепіна. Якщо вийти на нього не вдасться у Москві, то, може, це буде легше зробити з Берліна. Інґе мала написати листа голові КДБ і послати його через радянське посольство у Східному Берліні. Подружжя справедливо розраховувало, що листи з-за кордону здобувають більше уваги. Якщо Шелепін на них не зважить, – а Богдан припускав, що це найімовірніший результат, – то Інґе спробує вийти на американців з допомогою фрау Шаде, приятельки її батька. Мовляв, її чоловік працював у КДБ, розійшовся у поглядах з начальством, хоче втекти на Захід і просить допомоги в обмін на інформацію про КДБ[227].

Богдан вирішив так: якщо Шелепін йому не допоможе і не вийде попросити політичного притулку під іменем Йозеф Леман, то він перейде на бік ЦРУ і в обмін на безпеку й прикриття розповість усе, що знає про комітет. Подружжя напружено думало. Інґе й Богдан домовилися про час і місце, де американці зможуть вийти на Сташинського в Москві, якщо приймуть його пропозицію. Точний день зустрічі Інґе мала погодити з американськими агентами, на яких вона збиралася вийти в Західному Берліні. Якщо їй чомусь не вдасться сконтактуватися з американцями, вона повернеться до Москви. У такому разі Сташинський збирався вийти на американську або західнонімецьку розвідку, коли його зашлють на завдання за кордон.

Подружжя домовилося про систему таємних кодів у листах, адже було зрозуміло, що їх читатимуть кадебісти. Шелепіна вони називали «дорогий бог». Надіславши через посольство листа Шелепіну з проханням дозволити чоловікові приїхати до неї в Берлін, Інґе мала написати Богдану, що «порізала палець». А якщо це нічого не дасть і треба буде шукати виходу на американців, Богдан порадить дружині «піди до кравчині». Усього вони домовилися про два десятки кодових слів, щоб тримати одне одного в курсі подій. Зокрема про фрази на випадок тиску КДБ на Богдана або якщо його переселять в іншу квартиру. Підготувавшись, Богдан сказав куратору, що Інґе готова їхати у Берлін сама. Начальство зітхнуло з полегшенням: ну, нарешті подружжя зрозуміло, що найкраще дотримувати порад та інструкцій.

31 січня 1961 року Богдан посадив Інґе в Шереметьєво на літак у Східний Берлін. У двох валізах вона везла майже все їхнє майно. Богданові лишилися найнеобхідніші в побуті речі і надія, що вони незабаром зустрінуться в місті, де нема кордонів[228].

За кілька днів до від’їзду Інґе Богдан Сташинський уперше за багато років отримав справжній документ. У паспорті, виданому московською міліцією 26 січня 1961 року, стояло його справжнє ім’я, місце й дата народження: Сташинський Богдан Миколайович, 4 листопада 1931 року, село Борщовичі Львівської області. Паспорт йому видали для вступу до Московського педагогічного інституту іноземних мов, де він мав учити німецьку й англійську мови. Колишній куратор Сташинського полковник Деймон особисто передав новому куратору капітану Саркісову документи й заліковку Сташинського часів навчання у Львівському педінституті[229].

У комітеті Богдану видали потрібну для вступу характеристику. Документ підписав директор секретного дослідного інституту, там було сказано, що Сташинський числився на роботі з березня 1951-го – у цей рік він офіційно почав працювати в КДБ – по грудень 1960-го. Сташинського атестували як «чесного і добросовісного працівника», було згадано і про нагородження постановою Президії Верховної Ради СРСР від 6 листопада 1959 року абітурієнта орденом Червоного прапора «за успішну роботу з розробляння важливої проблеми». Ще кілька тижнів тому інформація про нагородження Сташинського становила державну таємницю, тепер це були просто конфіденційні відомості з особової справи: адміністрація педінституту, яка зарахувала Сташинського посеред навчального року, прекрасно знала, що він агент КДБ.

Богдан почав вивчати мови в березні 1961-го без обов’язкових вступних іспитів, скасованих для нього на прохання комітету. Посеред семестру він приєднався до групи студентів другого курсу. Раніше Сташинський опановував німецьку з першокласним репетитором і слухав радіозаписи з Німеччини, тепер же він вивчав мову у складі порівняно великої групи студентів. Деякі викладачі ніколи не бували у країні, мовою якої мали володіти досконало. Комітету потрібно було, щоб їхній агент отримав диплом про вищу освіту, а не вивчив мову. Підготовка Сташинського до нелегальних завдань на Заході припинилася, так само й розмови із Сергієм Саркісовим про роботу за кордоном і надійну шпигунську легенду[230].

КДБ все ще мало плани щодо Сташинського, але вже іншого роду. Визнаючи його заслуги перед комітетом і державою, чекісти хотіли допомогти Богдану освоїтися в СРСР, випускати його за кордон ніхто не збирався. Сташинського, звісно, це не влаштовувало. Невдовзі по приїзді Інґе написала Богдану листа про складну вагітність. Як і було домовлено, вона сходила до лікаря й отримала медичну довідку про небажаність тривалих подорожей. Богдан, як і належало, доповів про це Саркісову і сказав, що Інґе зле почувалася перед від’їздом і, напевно, не зможе повернутися до народження дитини. Наприкінці лютого, вона написала, що порізала палець, – лист Шелепіну з проханням дозволити чоловікові поїхати у Східний Берлін відправлено. Лист «дорогому богу» Інґе надіслала через радянське посольство, і він дійшов Шелепіну напевно раніше, ніж паралельний лист Богданові, але тривалий час жодної відповіді від голови комітету не надходило.

КДБ, ймовірно, вивчав диспозицію. На Луб’янці ходили чутки, що в ситуацію зі Сташинськими втрутився Олександр Коротков. Генерал був проти поїздки Сташинського на Захід і пропонував створити йому оптимальні умови життя в СРСР, побудувати де-небудь дачу. На кінець березня відповідь дали. Саркісов повідомив Богдану, що Інґе написала листа Шелепіну з проханням випустити його у Східний Берлін. Прохання відхилили. Мало того, Саркісов попросив Богдана сказати дружині, щоб не докучала КДБ подібними листами. Богдан мусив погодитися. Іншого варіанта, крім американців, не лишалося[231].