Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Одразу після смерті Бандери члени організації з відома ЦРУ підготували брошуру, у якій смерть їхнього провідника значилася в низці інших убивств лідерів української еміграції. Симона Петлюру, чільного діяча української революції, застрелили в Парижі 1926 року; потім убили Євгена Коновальця, попередника Бандери у проводі ОУН, – у травні 1938-го в Роттердамі йому передали бомбу, замасковану під коробку цукерок. Щойно про втечу Сташинського дізналися на Заході, як оунівці провели нові паралелі між убивством Бандери й загибеллю Петлюри. Багато хто пам’ятав суд 1927 року над убивцею Петлюри Шаломом Швацбардом, якого затримала французька поліція одразу після вбивства. Шварцбард заявив, що мстився за єврейські погроми, влаштовані петлюрівцями під час революції.

Самі петлюрівці були переконані, що Шварцбард діяв за наказом радянського ЧК, але адвокатам підсудного вдалося його виправдати, переключивши увагу суду на єврейські погроми в Україні. Петлюрівські загони справді брали участь у погромах, але сам Петлюра, ветеран соціал-демократичного руху, не був антисемітом і багато разів намагався зупинити насильство своїх неконтрольованих загонів. «Докази», що за погроми відповідальний Петлюра, охоче надала радянська влада. Вона подала листа за підписом понад тисячі вцілілих «свідків» з України, що у погромах винен особисто Петлюра[291].

Ленкавський мав на меті не допустити, щоб суд над убивцею Бандери перетворився на поразку української справи, як це було зі Шварцбардом. Родина загиблого, особливо його вдова Ярослава Бандера, потребувала представника на суді, який мав відбутися у Карлсруе. З прес-конференції Осипа Вергуна у Східному Берліні Ленкавський зрозумів, що радянська сторона готова до суду, а оунівці – ні. Ленкавський скористався затримкою з початком процесу для активної підготовки. Організація вже почала збирати гроші на юристів, залучила до справи мюнхенського адвоката доктора Ганса Нойвірта, але вважала, що цього замало. Нойвірту мав допомогти хтось, обізнаний в українських справах, людина з авторитетом у світі, найкраще – американець.

19 квітня 1962-го Ленкавський написав такій людині. Це був Ярослав Падох, український юрист, який здобув освіту у міжвоєнній Польщі, емігрував у Сполучені Штати після Другої світової і працював в Українському народному союзі, найстарішій українській фінансовій установі країни. 1958-го Падох став головним секретарем УНА, а 1962-го обійняв на громадських засадах посаду секретаря Українського конгресового комітету Америки, лобістської української організації, яку очолював доктор Лев Добрянський, автор резолюції про «Тиждень поневолених народів». Падох брав активну участь у діяльності українського скаутського руху. Мало того, він був давнім приятелем Бандери – вони колись були членами однієї ланки українських пластунів «Червона калина». Падох поновив членство Бандери в пластунах після війни на еміграції[292].

Ленкавський хотів, щоб Падох взяв участь у суді над Сташинським як консультант Нойвірта і запропонував покрити його витрати, але без гонорару. Відсутність грошей Падоха не злякала. Він був готовий допомогти безкоштовно і з почуття патріотизму, і через дружбу зі Степаном Бандерою[293].

Падох знав Бандеру з дитинства, вони разом навчалися в школі і були пластунами. Останній раз вони спілкувалися в лютому 1959-го, за рік до смерті Бандери. Провідник націоналістів надіслав Падоху лист подяки за пожертву у двадцять доларів на діяльність ОУН. Ймовірно Падох зробив тоді кілька різдвяних пожертв: ОУН, Науковому товариству ім. Шевченка, яке згодом очолить, та іншим українським організаціям. Бандеру зворушила пожертва від людини, яка не належала до організації[294].

Новина про смерть Бандери стала шоком для Падоха. Як і всі інші, Падох мучився загадкою, хто ж убив їхнього друга[295]. Тепер Ярослав Падох дістав нагоду з перших уст дізнатися про обставини цього убивства. Єдина проблема полягала в часі: суд, за повідомленням Ленкавського, призначили на другу половину травня. А в третій декаді місяця Падох мав на щорічних зборах Української національної асоціації звітувати про діяльність організації за минулі чотири роки. Він не міг приїхати до Німеччини до кінця весни, але був готовий прилетіти до Мюнхена одразу після зборів. Невдовзі Ленкавський написав, що суд знову перенесли, і пообіцяв тримати його в курсі справи[296].

Після того як канцлер Аденауер озвучив головні моменти свідчень Сташинського, судові чиновники постаралися перекрити інформаційні витоки. Але журналісти майже одразу дізналися про офіційне обвинувачення Сташинському. Наприкінці квітня про це написав «Кріст унд вельт», найбільший тижневик країни, чим породив чутки, ніби процес почнеться наприкінці травня. Однак Сенат Верховного суду повернув справу на дорозслідування, переніс дату на літо, а потім на осінь. Ленкавський з колегами запідозрили в затримках руку КДБ[297].

Лише у вересні Ленкавський написав Падоху, коли ж нарешті почнеться суд: 8 жовтня 1962 року. На той момент вони вже перестали переживати, що радянська сторона організує Сташинському свого адвоката замість призначеного судом. Ленкавський просив Падоха приїхати на початку жовтня. О дев’ятій ранку 1 жовтня 1962 року Падох сів на літак «Люфтганзи» до Мюнхена[298].

Того самого дня ще один представник юридичної команди Бандери ходив по високих кабінетах у Вашингтоні. Це був Чарльз Керстен, адвокат з Мілуокі, штат Вісконсін, і впливова фігура на вашингтонській політичній сцені 50-х років – його тричі обирали конгресменом. Керстен очолював Спеціальний комітет Конгресу з розслідування комуністичної агресії і був радником президента Ейзенхауера у психологічній війні з СРСР. Керстену виповнилося п’ятдесят дев’ять років, однак він, попри зайву вагу, був сповнений енергії й активно обходив впливові кабінети. Як і Падох, він погодився консультувати західнонімецького адвоката. Керстен мав летіти до Мюнхена наступного дня і хотів поговорити з якомога ширшим колом старих друзів і знайомих, щоб переконати їх у важливості судового процесу в далекому Карлсруе.

Перед поїздкою у столицю Керстен написав міністру юстиції США, молодшому брату президента Роберту Кеннеді з проханням про зустріч. Але не вийшло. Міністр був надто зайнятий, і Керстен поговорив з його помічником. У Капітолії Керстен зустрівся із заступником голови підкомітету Сенату з внутрішньої безпеки Томасом Додом, сенатором-демократом від Коннектикуту. Попри різну партійну приналежність (Керстен був республіканець), у двох політиків було багато спільного. Обидва католики, тверді патріоти Америки, а значить, і борці з комунізмом по всьому світові. Дод став відомою людиною завдяки участі в Нюрнберзькому трибуналі. Він допитував таких чільних нацистів, як Вільгельм Кейтель і Альфред Розенберґ, і опікувався ходом процесу, коли суддя Верховного суду Роберт Джексон у жовтні 1946-го залишив Нюрнберґ. 1952-го його обрали в Конгрес, він працював під керівництвом Керстена у Спеціальному комітеті з розслідування комуністичної агресії.

Комітет Керстена, створений 1953 року для вивчення обставин анексії прибалтійських республік і методів утвердження радянської влади у Східній Європі, опитав майже триста свідків, переважно біженців з країн східного блоку і національних республік СРСР. Це був апогей післявоєнної червоної істерії у США – перемога комуністів у Китаї, Корейська війна плюс запальна риторика Джозефа Маккарті. Ті дні давно минули, але Керстен однаково вважав, що Радянський Союз – головна загроза Сполученим Штатам. Томас Дод був його політичним однодумцем і важливим союзником. 1947-го Дод відмовився від нагороди польського комуністичного уряду за діяльність у Нюрнберзі[299].

Чарльз Керстен був не просто ветераном, а й основоположником американського антикомунізму. Вісконсінські виборці вперше обрали його у Конгрес 1947-го, того самого року Джозефа Маккарті обрали від цього штату в Сенат, а президент Трумен попросив у Конгресу фінансування на боротьбу з комунізмом у Греції і Туреччині. Народилася доктрина Трумена, і почалася війна з комунізмом по всьому світові. Вашингтонська каденція сорокап’ятирічного Керстена закінчилася в Комітеті з питань освіти і праці. Саме там він зустрівся з двома молодими конгресменами – тридцятичотирирічним Річардом Ніксоном від Каліфорнії і тридцятирічним Джоном Кеннеді від Массачусетса.

Керстен і Кеннеді були ревними католиками і легко знайшли спільну мову на ґрунті антикомунізму. Вони разом з’їздили в Мілуокі розслідувати проникнення комуністів у тамтешні профспілки. Відвідали засідання у справі страйку 1941 року на оборонному заводі компанії «Еліс Челмерс», інспірованому, як вважали конгресмени, з Москви, коли Сталін і Гітлер ще були союзниками. Молодий Кеннеді здобув першу перемогу на фронті боротьби з комунізмом – одного з комуністів-організаторів страйку засудили[300].

1948 року Керстена призначили головою підкомітету Конгресу з розслідування проникнення комуністів в американські профспілки. Кеннеді був одним з членів цього підкомітету. Того самого року Ніксон почав діяльність як член Комітету з розслідування антиамериканської діяльності. Керстен відіграв помітну роль у злеті Ніксона. «Від нього я довідався більшість того, що знаю про комунізм», – згадував Ніксон свою першу зустріч з Керстеном. Керстен познайомив Ніксона зі своїми радниками з комуністичної тематики – католицькими священиками монсиньйором Фултоном Шіном і Джоном Кроніном. Ніксон з Керстеном раз по раз їздили у Балтімор на зустрічі з отцем Кроніном, який, з благословення Едгара Гувера, дав їм доступ до справ на людей, запідозрених у комуністичній діяльності. Серед головних підозрюваних був Елджер Гіс, улюбленець американської ліберальної еліти, уособлення епохи Франкліна Рузвельта, східнобережного елітаризму й інтелектуалізму, якому заздрили провінційні юристи типу Керстена й Ніксона.

Саме Керстен порадив нерішучому Ніксону озвучити отримані від о. Кроніна докази й поговорити про Гіса з Джоном Фостером Далесом, майбутнім держсекретарем і молодою зіркою республіканської партії, який протегував Гісу. Без санкції Далеса у Ніксона нічого не вийшло б, респектабельний член східнобережного істеблішменту був не по зубах молодому конгресмену від Каліфорнії.

Джона Фостера Далеса і його молодшого брата Алена, майбутнього директора ЦРУ, докази Ніксона переконали, і вони перестали підтримувати Гіса. Порада Керстена спрацювала, що дало можливість ударити по Гісу й відкрило Ніксону шлях до вершин американської влади. Через п’ять років Ніксон стане віце-президентом.

Коли 1960 року Ніксон змагався за президентське крісло з Джоном Кеннеді, ще одним колегою-антикомуністом Керстена, останній підтримував Ніксона. Тому не дивно, що тепер йому було непросто вийти на розмову з молодшим Кеннеді Робертом, не кажучи вже про самого президента. Керстен у справі зі Сташинським і КДБ міг сподіватися тільки на допомогу молодшого колеги, тепер сенатора Тома Дода[301].

Керстена переконали поїхати на суд проти Сташинського старі знайомі з Українського конгресового комітету Америки. У 50-ті роки голова УККА професор Лев Добрянський працював консультантом у підкомітеті Керстена з комуністичної агресії. Він допомагав шукати свідків для аналізу радянської національної політики і сам свідчив перед комітетом[302]. Соратники Бандери вважали участь Керстена в суді дуже важливою. Керстен відійшов від політики, але залишався важливою фігурою в антикомуністичному таборі[303].

У понеділок 1 жовтня 1962 року Керстен був у Вашингтоні і зустрічався із сенатором Додом. У записці, підготовленій для сенатора, він підсумував причини поїздки у Карлсруе так: «Моя мета – зібрати через Сташинського та, можливо, через інших людей якомога більше фактів і показати, що Сташинський діяв за прямим наказом Кремля і що подібні вбивства – неодмінний елемент російського комунізму». Він написав і чому хоче зустрітися з Додом. «Мені здається, що люди в ЦРУ та інших урядових установах, які не симпатизують зриванню масок з комуністичної діяльності, можуть прикривати розголос від цього суду й операцій Сташинського, – писав Керстен. – Усе, що ви, Томе, можете зробити через ЦРУ для розголосу цього процесу, буде дуже корисним»[304].