Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Єдиний позитивний результат листа Інґе Шелепіну – начальство вирішило змінити Богдану куратора. Його стосунки із Саркісовим явно зайшли в глухий кут, і довіри між ними так і не виникло. Новим куратором розчарованого агента призначили підполковника Юрія Александрова, він був старший і набагато впливовіший за Саркісова. Александров намагався бути зі Сташинським максимально чесним, наскільки це було можливо в тих умовах. Він сказав Богдану, що дізнався про напружені стосунки й непорозуміння і уповноважений все залагодити та забезпечити співпрацю в майбутньому. Він чітко дав зрозуміти, що добрі стосунки з комітетом в інтересах самого Богдана: вони, мовляв, пов’язані як голка з ниткою. Голкою, звісно, був комітет, ниткою – Сташинський.

Богдан був не проти зміни куратора. Він одверто сказав Александрову, що йому не подобається, що їх із дружиною прослуховують, відкривають їхні листи і явно не довіряють йому. І все це після того, що він зробив для комітету. Александров погодився і пообіцяв допомогти. Він також хотів, щоб Богдан написав Інґе і поквапив її повернутися до Москви. Александров навіть запропонував видати їй нові справжні документи для повернення в Радянський Союз. Як і з Богданом, КДБ не бачив причин далі маскувати особу Інґе.

Новий куратор Богдану сподобався, але він підозрював, що комітет невипадково такий добрий: чекісти хотіли якомога швидше повернути Інґе. Він написав дружині, але порадив сходити до кравчині, а не у квиткову касу. «Нитка» шукала нової «голки», зробленої у США[232].

Відіславши дружині листа із сигналом виходити на ЦРУ, Богдан провів кілька напружених днів. Раптом КДБ простежить за нею і виявить контакт із західною розвідкою? Як ЦРУ відреагує на її повідомлення? Якщо оперативники ЦРУ погодяться зустрітися з ним у Москві, де гарантії, що їх не вистежать? У голові роїлися питання, а в серці панувала тривога. Кілька днів сумнівів і гризот змусили його зупинити всю справу. Він запанікував. У порушення всіх домовленостей і протоколів безпеки він зателефонував їй по відкритій лінії з Москви і сказав не йти до кравчині. Невдовзі Сташинський отримав з Берліна приємні новини.

31 березня 1961 року Інґе народила сина, хлопчика назвали Петером. Богдан дізнався про народження сина того ж дня з телеграми, яку Інґе відправила на явку КДБ у Москві: Ленінський проспект, 87, квартира 178. Інґе народила на місяць раніше від очікуваного терміну, можливо, позначився пережитий у Москві стрес. Богдан вирішив скористатися цією обставиною й попросити дозволу поїхати до дружини і сина в Берлін. Він звернувся до нового куратора підполковника Александрова, але йому відмовили. У телеграмі Інґе було сказано, що вони почуваються добре, крім того, КДБ не збирався випускати Сташинського в Берлін.

Минула весна, почалося літо, Богданові листи ставали дедалі сумніші. Інґе зрозуміла, що доведеться повертатися до Москви – альтернатив нема. Шансів, що Богдану дозволять поїхати в Берлін, не лишилося. «Мої опікуни з Карлсхорсту, з якими я мусила мати постійний контакт, – згадувала Інґе, – дуже зраділи з моєї постанови і ще того самого дня повідомили про це Москву». На початку серпня Інґе почала готуватися до повернення в Москву. Плани життя на Заході довелося відкласти, а то й забути про них. Жінка не хотіла їхати на Захід сама й прагнула зберегти сім’ю. Отже, Москва[233].

У вівторок ввечері, 8 серпня, до Богдана несподівано прийшов підполковник Микола Кравченко, один із двох чекістів, у компанії яких Сташинський у грудні 1959-го святкував нагородження орденом. Кравченко зайшов сказати, щоб Богдан зателефонував дружині в Берлін. Навіщо – підполковник не пояснював, очевидно, це було пов’язано з поверненням Інґе в Москву. Приватні телефони 1961 року були в столиці розкішшю, і люди часто заходили до інших без попередження, як оце Кравченко. А коли треба було подзвонити в інше місто, посилали наперед телеграму й домовлялися про час: людина йшла на переговорний пункт або на пошту й чекала на міжміський дзвінок через телефоністку. Кравченко сказав Богданові домовитися з Інґе про дзвінок на сьому вечора за центральноєвропейським часом, у Москві це була десята. У зазначений час Богдан був на поштампті[234].

Новина, яку Богдан почув по телефону, прозвучала, мов грім серед ясного неба. Його чотиримісячний син Петер… помер. Богдан був шокований. Він так і не побачив свою дитину, навіть не зможе її поховати. Інґе хотіла, щоб він приїхав до Берліна. Про це вона вже попросила чекістів у Карлсхорсті. Богдан лише зміг їй сказати, що поговорить з начальством. Сташинський провів жахливу ніч. Наступного ранку він доповів про все своєму кураторові Юрію Александрову. Виявилося, що Александров про смерть дитини вже знав, але хотів, щоб Богдану про це сказала дружина. Очевидно, він дізнався про нещастя з телеграми, яку вчора Сташинському відправив батько Інґе. Тесть повідомляв про смерть дитини і просив Богдана приїхати в Берлін. Її принесли тільки наступного ранку.

По телефону співчуття Александрова звучали цілком щиро, він спитав, чим може допомогти. Богдан відповів, що хоче одного – поїхати в Берлін до дружини. Безсонної ночі після дзвінка Інґе Богдан придумав хід, який міг відкрити йому дорогу до Берліна: зіграти на убитій горем дружині. Він сказав Александрову, що у стані відчаю вона може наробити яких-небудь дурниць, які зашкодять КДБ. Наприклад, звернеться до німецької влади, щоб чоловік міг приїхати до неї, і це засвітить їхню легенду. Александров відповів, що Інґе сама винна, – не треба було тягнути з поверненням у Москву, але пообіцяв поговорити з начальством[235].

За кілька годин Богдан подзвонив куратору і почув добрі новини – йому нарешті дозволили їхати. КДБ не хотіло, щоб Інґе вчинила скандал у ситуації, яку чекісти повністю не контролювали. Ймовірно, рішення по Сташинському прийняли на найвищому рівні, можливо, сам Шелепін. (За кільканадцять років наступник Шелепіна Володимир Семичастний засуджуватиме його за те, що Сташинському дозволили виїхати з СРСР.) Богдану не терпілося поділитися новиною з Інґе, того ж дня вони поговорили по телефону – завтра або післязавтра вони побачаться, пообіцяв він дружині. Увечері Александров повідомив Сташинському, що для поїздки все готово. Він полетить у Німеччину не пасажирським рейсом, а військовим літаком наступного ранку. О п’ятій ранку Александров за ним заїде. Він попросив Богдана перед від’їздом здати всі документи і пропуски – летітиме він тільки з документами на ім’я Алєксандра Крилова, як завжди.

На збори у давно омріяну путь лишалася одна ніч і та затьмарена жахливою подією. Сташинський так і не побачив сина, переживав за дружину, але іншої нагоди вирватися могло й не трапитися. Назад вони не повернуться, а спробують разом втекти на Захід. Сташинський завжди планував тікати зі старими документами на ім’я Йозефа Лемана. Всупереч інструкціям Александрова він взяв із собою паспорт на Лемана, дійсний до квітня 1970 року, і водійські права на це ім’я. Сташинський захопив ще радянський паспорт і студентський квиток педінституту іноземних мов – усе на його справжнє ім’я, а також характеристику, видану КДБ для вступу до інституту. У ній згадувався орден Червоного Прапора – доказ важливих службових завдань Сташинського. Сташинський був готовий не тільки втекти на Захід і попросити політичного притулку, а й назвати своє справжнє ім’я і розповісти про роботу на КДБ.

10 серпня о п’ятій ранку Богдан уже чекав під будинком на Александрова. Перед виходом він прибрав у квартирі і знищив список кодових фраз для листування з Інґе. Виказати наміри Сташинського могли тільки документи на інші імена, які, всупереч інструкціям, він захопив із собою. Сташинський ішов на ризик.

Александров приїхав вчасно. Він був явно задоволений відрядженням у Берлін: добові видавали у східнонімецьких марках, тож можна було привезти презенти й закупити дефіцитні товари. Дізнавшись, що Александров супроводжуватиме його в Берлін, Сташинський занервувався. Це зменшувало шанси на втечу і збільшувало ймовірність, що його спіймають. Він дав Александрову конверт із документами і паспортами, крім тих, що лежали в кишені. Про документи на Лемана і Сташинського Александров не спитав.

Вони поїхали на військовий аеродром під Москвою і кілька годин чекали на виліт. Сташинського шокували слова Александрова. Той сказав, що комітет розглядає дві версії смерті хлопчика. Перша: не обійшлося без американської або західнонімецької розвідки, які могли вбити дитину, щоб виманити Сташинського в Берлін і схопити його. Друга: до смерті сина якось причетна Інґе, можливо, вона хотіла в такий спосіб викликати Богдана в Берлін після того, як попередні спроби не вдалися. Богдан не знаходив собі місця: після всього, що він пережив у КДБ, це була остання крапля. Невже ці люди справді думають, що мати може вбити дитину заради здійснення своїх бажань?!

Богдан перепитав: «Ви ж не стверджуєте, що моя дружина замордувала дитину?» Куратор почав його заспокоювати. Мовляв, вони професійні розвідники, треба берегти холодну голову і зважувати всі можливості. Незабаром вони все дізнаються. Зараз у них недостатньо інформації, тож слід бути обережними: всяке можливе. «Він сказав мені, що, зважаючи на обидві можливості, необхідно, щоб мене весь час охороняли, і з цією метою він вислав автомашину зі співробітниками КҐБ», – згадував Сташинський. Шанси втекти танули на очах. Було зрозуміло, що за ним наглядатиме не тільки Александров, а й цілий загін чекістів.

У польоті Богдан мав про що подумати. Вони приземлилися на аеродромі Шпремберґ за сто сорок кілометрів на південний схід від Берліна. Там їх зустріли працівники КДБ, один із них вів зв’язок з Інґе. Імені цього сивого чоловіка Богдан так і не дізнався. Він був не задоволений тим, що Богдан уже зателефонував Інґе з Москви і попередив про свій приїзд, – це, за його словами, було передчасно. Далі ще одна неприємна новина: Богдан весь час житиме у Карлсхорсті, але Інґе може ночувати у нього скільки завгодно. Сивий оперативник сказав, що ситуація у Берліні постійно погіршується, те саме говорив генерал Баришніков у грудні. Місто стало «злочинним кублом», сказав він Сташинському. Крім того, про нього ніби наводили довідки якісь підозрілі люди, що збігалося з версією Баришнікова, ніби на слід Сташинського вийшла західна розвідка. І туманні обставини смерті хлопчика тільки заплутували ситуацію. Наостанок – Богданові не можна зупинятися у родичів дружини в Дальгові[236].

Богдан змирився з обставинами, але не збирався чекати, доки КДБ вирішить, що йому можна зустрітися з Інґе. Він хотів зателефонувати їй і побачитися одразу. Хіба не для цього його відпустили в Берлін? Сивий мусив погодитися. Ввечері 10 серпня Сташинського відвезли в Дальгов на «зовнішній» околиці Західного Берліна[237].

У вівторок 10 серпня 1961 року, якраз коли Сташинський вилетів у Східну Німеччину, москвичі жадібно читали ранішні газети. Преса рапортувала про урочисту зустріч на Красній площі Германа Титова, майора військово-повітряних сил СРСР. Титов став другим радянським космонавтом. Першим 12 квітня того ж року планету облетів Юрій Гагарін – він провів у космосі 108 хвилин. Титов пробув на орбіті двадцять п’ять годин і облетів Землю сімнадцять разів – новий радянський рекорд. Американці запустять свою людину в космос тільки в лютому 1962-го.

На Червоній площі Титова вітав і Микита Хрущов, досягнення радянської космічної індустрії він ставив у заслугу й собі. Хрущов наголошував, що радянська космічна програма має мирний характер: «Космический корабль “Восток 2” нес на борту не атомные бомбы, не какое-либо другое смертоносное оружие. Как на других советских искусственных спутниках земли и космических кораблях, на его вооружении находились мирные научные приборы». Генсек натякав на подвійне призначення радянських ракет: «Наши мощные ракеты, равных которым нет ни в одной стране, используются для решения мирных задач». У тому ж номері «Правди» надруковано рапорт Титова; якщо читати між рядків, він закінчувався словами, які не обіцяли нічого доброго західним країнам: «Готов выполнить любое задание партии и правительства». Вирішувати, що буде в наступному завданні – «мирные научные приборы» чи ядерні бомби, мало радянське керівництво[238].

Це була вже друга велика промова Хрущова за якихось три дні. Сьомого квітня він виголосив на телекамеру набагато довший і войовничіший спіч. Два тижні тому, 25 липня, Джон Кеннеді (минуло півроку його каденції) теж виступив з промовою, і виступ Хрущова був реакцією на слова американського президента. Кеннеді констатував дедалі більше напруження довкола Берліна. Він сказав американській аудиторії, що розуміє занепокоєння Радянського Союзу безпекою в Центральній Європі і готовий до переговорів про Берлін, але відкидає мову ультиматумів, яку постійно вживає Хрущов, домагаючись, що західні союзники вийшли із Західного Берліна. Щоб продемонструвати, що Сполучені Штати не залякаєш, як це намагався зробити Хрущов на віденському саміті на початку червня, Кеннеді оголосив, що звертається до Конгресу з проханням виділити додатково понад три мільярди доларів на оборону і створює вісім нових дивізій армії США. «Ми хочемо миру, але не здамося», – войовничим тоном заявив президент. Кеннеді прагнув покращити свою репутацію всередині країни, його вважали слабким і нерішучим політиком: він не наважився підтримати з повітря збройне висадження кубинських емігрантів на «острів свободи», та операція проти Фіделя Кастро закінчилася нищівною поразкою.