Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

Промова Кеннеді розлютила Хрущова. У телевізійному зверненні від 7 серпня посвіжілий після чорноморської відпустки Хрущов порівняв Берлін із Сараєвом 1914 року. Згадав генсек і Другу світову, натякнувши, що радянські дивізії можуть зупинити американську загрозу ще на західному кордоні країн соціалістичного табору. Він згадав недавню московську зустріч керівників країн Варшавського договору, які підтримали вимоги СРСР вивести західні війська із Західного Берліна і дати столиці статус «вільного міста» у складі НДР. Не згадав він іншого, зокрема того, що на цій зустрічі було ухвалено рішення збудувати стіну довкола Західного Берліна та раз і назавжди розділити місто.

Коли Хрущов записував цю промову, лідер Німецької Демократичної Республіки Вальтер Ульбрихт розбирався з планами обнести «вільне місто» колючим дротом і бетонною стіною. Він давно повідомив Хрущову, що не бачить іншого способу зупинити потік своїх громадян на Захід. Хрущов погодився. Він сказав комуністичним лідерам Східної Європи, що на кону власне існування НДР, а отже й існування всіх країн народної демократії. Хочеш не хочеш, вони мусили підтримати ініціативу Ульбрихта. Їх непокоїла реакція Заходу – економічні санкції, а то й військове втручання. Хрущов у цьому плані був налаштований оптимістично. Якщо він правильно зрозумів сигнали президента Кеннеді, американці не втручатимуться. Хрущов був готовий ризикнути. Вони домовилися про дату закриття кордону – вночі на суботу 12 серпня[239].

Увечері 10 серпня берлінські вулиці жили, як завжди, нічого не свідчило, що за два дні Східний Берлін буде відрізано від Західного. Сташинський і гадки про це не мав. Богдана на машині КДБ везли окружною дорогою в село Дальгов, де жили батьки Інґе. Вони не бачилися сім місяців. Відтоді стільки всього трапилося, їм було про що поговорити. Але скрізь були оперативники КДБ, відверто не поговориш. Об одинадцятій вечора чекісти відвезли подружжя на квартиру до Карлсхорсту. Там теж не було можливості поговорити, ймовірно, у квартирі стояли «жучки». Більше ризикувати вони не хотіли. Наступного ранку Богдан побачив, що всю ніч за ними стежили. Під їхнім будинком стояла машина з дипломатичними номерами. Вона поїхала, щойно неподалік припаркувалася радянська «Волга». Потім її змінила третя машина. У ній сиділи Александров і сивий чоловік[240].

Александров сказав Богдану, що вони досі не з’ясували точних причин смерті дитини, і оперативники про всяк випадок будуть прикривати Богдана й Інґе цілий день. Він хотів, щоб Богдан сходив до лікарні, де помер хлопчик, і поцікавився причиною смерті. Їх відвезуть туди службовою «Волгою». Домовилися зустрітися о четвертій пополудні у кафе «Будапешт» у центрі Східного Берліна. Подружжя попросило відвезти їх у Дальгов. Під’їхавши до будинку тестя, Богдан помітив автомобіль, припаркований так, щоб з нього було видно будинок і цілу вулицю. Знадвору їх було видно, але Сташинські були впевнені, що «жучків» у будинку нема і вперше за цілий рік можна поговорити вільно. Найбільше їх непокоїло, що робити: все інше могло почекати. Була п’ятниця, 11 серпня. Похорони Петера призначили на неділю, 13-те. Вони вирішили тікати на Захід одразу після похорон. «Моя дружина віддала вирішення в мої руки, вона сказала, що всюди піде слідом за мною», – згадував потім Богдан.

Службова машина відвезла подружжя до лікарні. Богдану сказали, що син помер від пневмонії. Такий діагноз не стикувався з підозрами комітету, що до смерті хлопчика якось причетні Інґе або західні розвідки. Потім вони поїхали на цвинтар, у каплиці Богдан уперше побачив свого неживого вже сина. О четвертій Сташинські були в кафе «Будапешт». Александров уже знав причину смерті дитини, можливо, він знав це ще до того, як відправив Богдана до лікарні. Вони домовилися, що Інґе з Богданом проведуть решту дня в місті, машина забере їх із цього ж кафе об одинадцятій вечора і відвезе на квартиру до Карлсхорсту. Це давало ще трохи часу вільно поговорити. Вони гуляли вулицями Берліна й говорили про все, що відбулося із січня. Хоч КДБ й дізналося причину смерті дитини, з подружжя не спускали очей.

Лише вранці наступного дня Александров дав зрозуміти, що «захист» КДБ знімуть. Він відвіз їх у Дальгов і лишив готуватися до похорон. За ними заїдуть о десятій вечора і відвезуть у Карлсхорст, сказав куратор. Ранок 12 серпня Богдан з Інґе провели в будинку її батьків. Удень вони вирішили піти в будинок неподалік, де винаймала кімнату Інґе, і забрати звідти деякі речі. Цих кількасот метрів далися їм непросто – чотири останні місяці жінка провела там із новонародженою дитиною, ця кімната викликала болісні спогади. У Богдана були свої гризоти. Дорогою у той будинок він завважив, що, попри слова Александрова, за ними все одно стежать чекісти.

На вулиці Сташинський помітив припаркований «Фольксваген», раніше він бачив його на залізничній станції. Це була оперативна машина, яка їздила за ними минулого дня. КДБ працював грубо: машина з людьми, схожими на іноземців, самотньо стояла в невеличкому кварталі. Коли молодший брат Інґе Фріц спитав, що то за люди, Богдан відповів, що вони його охороняють. З тону Сташинського Фріц зрозумів, що вони за ним стежать. Перед четвертою годиною суботи 12 серпня подружжя повернулося до батьків Інґе. Богдан оцінював ситуацію. За ними все ще стежили, це означало, що після похорон у неділю свободи маневру не буде. Але до десятої вечора суботи у стеженні будуть прогалини. Якщо вони хочуть втекти до Західного Берліна, то слід діяти негайно. Завтра, після похорону, буде пізно.

Богдан сказав про це Інґе. «Я дуже боявся, що вона цього не витримає, – згадуватиме він, – але вона зрозуміла, що це життєво важливо і що ми нічим не допоможемо нашому сину, навіть якщо прийдемо на похорон». Інґе, як завжди, довірилася чоловікові. Фріц запідозрив, що сестра щось задумала, коли вона попросила взяти на похорон вінок не тільки від себе й батьків, а й від неї і Йоші – родина Полів все ще не знала, що Йозефа Лемана звуть інакше. Фріц здогадувався, що сестра із чоловіком хочуть втекти на Захід, але не міг уявити, що вони зроблять це до похорону. Інґе запросила брата прогулятися утрьох. Він був схвильований.

Перед тим, як вийти з будинку, Богдан спитав Фріца, який приніс був вінки, що той бачив на вулиці. Авто «Вартбург», яке Фріц помітив у кварталі, щойно проїхало у напрямку залізничного мосту. Богдан спитав, скільки людей було в машині, і, поміркувавши, дійшов висновку, що вона ще не повернулася. Сташинський велів усім вийти на вулицю, повернути праворуч і пройти, не озираючись, уздовж паркану до будинку, де Інґе винаймала кімнату. Вони пішли вздовж рову, ховаючись за кущами, щоб їх не помітили з вулиці. За кілька хвилин Богдан відправив Фріца вперед перевірити обстановку. Машин не було. Вони перейшли вулицю й увійшли в будинок Інґе.

Вороття в будинок батьків не було – попереду на них чекала дорога з невідомим фіналом. Богдан змінив сорочку і взяв плащ. Інґе теж переодягнулася. Із собою вони взяли всього кілька речей, щоб не привертати уваги. Інґе спитала, чи можна взяти ковдру, якою вона вкривала дитину, – відмовити Богдан не міг. Вони вийшли з будинку бічними дверима, і почалася найнебезпечніша частина їхньої одіссеї. «Втеча в Західний Берлін справді була втечею, – згадувала Інґе. – Іншого виходу ми не мали, хоча через напруження, стрес і емоційний тягар останніх днів ми не дуже усвідомлювали наслідки нашого рішення»[241].

Якщо подивитися на карту Берліна з передмістями, поїздка з Дальгова у західну частину міста мала бути простою – село лежало одразу на захід, по сусідству з англо-американською окупаційною зоною. До 1951 року СРСР і Східна Німеччина тримали пропускний пункт на автомобільній дорозі з Дальгова у Західний Берлін. Ходила там і електричка, це був найпростіший варіант доїхати. Через дві зупинки пасажири потрапляли у західний сектор. Але Сташинські не наважилися з’являтися на залізничній станції – там на них могли чекати кадебісти. Крім того, Фріц сказав, що чув від приятеля, ніби поліція перевіряє документи на станції Штаакен, на самому кордоні Західного Берліна. За примхою долі східна частина Штаакена стала частиною Західного Берліна, а західна – Східної Німеччини. Східнонімецька поліція завертала багато пасажирів, які їхали у Західний Берлін.

Невже це якось стосується Сташинських і КДБ? Інґе з Богданом нічого не знали про нові обмеження. Східнонімецька влада відчайдушно намагалася зупинити потік біженців на Захід. Тільки того дня політичного притулку в Західному Берліні попросили майже дві тисячі східних німців. Із Західного Берліна до Західної Німеччини вилетіло понад двадцять рейсів з утікачами. І це ще була крапля в морі. Приміщення для біженців були переповнені, західноберлінська влада звернулася до американської армії по допомогу з харчами. Влада по обидва боки завіси не могла впоратися з потоком біженців. Східнонімецька поліція одразу завертала пасажирів на залізниці, тим самим допомагаючи Західному Берліну втримати ситуацію під контролем[242].

Так чи так, а прямий шлях у Західний Берлін через Штаакен був для Сташинських закритий. Богдан не хотів ризикувати й наражатися на перевірку документів одразу після Дальгова. Жодна легенда не переконала б КДБ, що він не тікає на Захід. Та й не було у нього легенди. Слід було знайти інший шлях. Він вирішив піти в сусіднє село Фалькензеє, що за п’ять кілометрів на північ від Дальгова, і випробувати удачу там. Богдан, Інґе і Фріц вийшли з чорного ходу через сад. Їх прикривали високі кущі. Якщо їх зупинять і спитають, сказав Богдан, то вони йдуть у Фалькензеє по морозиво. День стояв сонячний, 25 градусів – справжнє полегшення після тижня дощу. Історія про морозиво мала звучати правдоподібно. Але їх ніхто не зупинив. На дорогу пішло хвилин сорок п’ять.

Сташинські рушили в напрямку залізничної станції. Богдан не хотів ризикувати й вирішив взяти таксі. На маленькій вулиці знайшовся таксист, який погодився відвезти їх у Східний Берлін. Він поїхав по берлінській окружній дорозі, яка оперізувала місто з півночі. Під час переїзду кордону між Східною Німеччиною і Східним Берліном – формально місто було під радянською окупацією – у них спитали документи. Богдан сказав, що він живе у Східному Берліні і повертається додому, та показав паспорт на ім’я Йозефа Лемана. Документ видали 14 квітня 1960 року, за кілька тижнів до того, як вони з Інґе виїхали в Москву. Прикордонники махнули – проїжджайте. Йозеф Леман врятував Сташинському життя. Він дорого заплатив би, знайди «охоронці»-чекісти у Богдана цей паспорт. Брати із собою в Берлін ці документи було дуже небезпечно, але ставка зіграла[243].

Дорогою в центр вони проїхали через район Панков. Там жила політична еліта НДР, і ця назва стала епонімом східнонімецького режиму, як Кремль у Радянському Союзі. Минула шоста вечора, але не всі відомі жителі Панкова повернулися додому. Того вечора Вальтер Ульбрихт влаштовував прийом у колишній мисливській резиденції Германа Герінга за сорок кілометрів на північ від Берліна. У розпал вечірки Ульбрихт запросив уже не зовсім тверезих гостей в окрему кімнату і зробив оголошення, яке багатьох миттю протверезило.

За три години, оголосив Ульбрихт міністрам, все ще відкритий кордон між соціалістичною і капіталістичною Європою буде закрито. Східна Німеччина повністю готова відокремити Східний Берлін від Західного й зупинити потік біженців, який знекровлює східнонімецьку економіку. Ульбрихт сказав гостям, що з міркувань безпеки до завершення операції всі залишатимуться тут. Лише тоді стало зрозуміло, чому в лісах довкола вілли незвично багато солдатів. Заперечень ніхто не мав, усі присутні були достатньо досвідчені, щоб не виказувати своїх думок вголос. Гості повернулися до напоїв і наїдків. Вечірка тривала до глибокої ночі[244].

Сташинські теж здивувалися незвичній кількості солдат на вулицях, але й гадки не мали, чим це пояснити. З таксі вони вийшли на розі Фрідріхштрасе і Райнгардштрасе. Якщо б таксиста поліція запитала, куди пішла трійка пасажирів – чоловік, жінка і хлопець-підліток, – він би не знав, що відповісти. Сташинські вирішили тут попрощатися з Фріцем. Він сильно їм допоміг, але настав час повертатися додому. Хлопець хотів поїхати з ними, але Сташинські відправили його назад. Інґе дала Фріцу триста марок на похорон і сказала, що тепер вони довго не побачаться. Якщо його спитають вдома, куди вони пішли, то хай скаже, що до родичів у Берлін. Фріц розумів, що вони прямують у Західний Берлін, але нічого не сказав. Хлопець пішов на електричку і купив квиток до Штаакена через Західний Берлін – це була найкоротша дорога у Дальгов.

Попрощавшись із Фріцом, Сташинські пішли на Шонгаузер-алеє, віддаляючись від Західного Берліна. І тільки там сіли на електричку в потрібному напрямку. Якби їх спинили, то Богдан міг сказати, що йде на стару квартиру, де лишив черевики. Про старі черевики Йоші згадав у таксі Фріц. «Прекрасно», – сказала брату Інґе. Тепер у них була легенда. Але вона працювала тільки до певного моменту, стара квартира все одно розташовувалася у Східному Берліні. Потім вони побачили, що східнонімецька поліція перевіряє документи в сусідньому вагоні. Хтозна як поведуться поліцейські, зайшовши у вагон, де сиділо подружжя. У Сташинських були східнонімецькі паспорти, робити в Західному Берліні їм було нічого, їх могли запросто завернути, а то й затримати. Але їм пощастило: поліція не зайшла в їхній вагон. Вони вийшли з електрички в Гезундбрюнені, на першій зупинці після кордону. Їм вдалося пробратися у Західний Берлін!

Сташинські взяли таксі й попросили відвезти їх на квартиру до тітки Інґе, яка жила в Західному Берліні. Однак тітки з чоловіком вдома не було. Тоді Богдан попросив таксиста відвезти їх на північ, у район Берлін-Любарс, де жила інша тітка Інґе. Западали сутінки. Сонце зайшло о сьомій тридцять, і в небі над Берліном спалахнули феєрверки – це закінчилося дитяче свято в одному з прикордонних районів міста. А в генштабі армії Східної Німеччини, за тридцять кілометрів від Берліна, міністр оборони НДР генерал Гайнц Гофман зібрав підлеглих і роздав їм запечатані конверти з наказом. Рівно опівночі вони мали виставити людей і техніку в Берліні і зробити те, що західнонімецькі політики й розвідки вважали неможливим, – повністю заблокувати Східний Берлін.

На радість Сташинським кордон тепер був надійно закритий. Східнонімецька поліція їх більше не зупинить, але для агентів КДБ це не було перешкодою – раптом чекісти йдуть їхніми слідами. Александров мав заїхати за ними тільки о десятій вечора. А що як наружка раніше помітила, що Сташинські зникли?