Розділ «Утворення Центрального Виконавчого Комiтету Української Республiки Рад у Харковi»

В.Шахрай — Народний Секретар вiйськових справ (киянин);

Є.Терлецький — Народний Секретар земельних справ (киянин);

В.Люксембург — Народний Секретар юстицiї (киянин);

В.Затонський — Народний Секретар освiти (киянин);

Є.Лугановський — Народний Секретар харчових справ (харкiв'янин);

В.Мартьянов — Народний Секретар пошти, телеграфу та шляхiв (харкiв'янин);

М.Скрипник — Народний Секретар працi (киянин);

Г.Лапчинський — Керуючий справами Народного Секретарiату (киянин).

Як зауважив Г.Лапчинський,

"переважна бiльшiсть членiв першого українського радянського уряду були мiсцевi люди — або української нацiональностi, або тi, що народилися й працювали на Українi; лише Лапчинський та Люксембург були з пiвночi й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вiльно говорили українською лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов" (243,с.165).

Аналiзуючи постатi, якi входили до Народного Секретарiату, можна дiйти висновку, що вiн був вiд початку непрацездатним. Так, харкiв'яни Ф.Сергеєв (Артем) та Є.Лугановський продовжували займатись справами Донецько-Криворiзького району i просто саботували дiї Секретарiату. Є.Бош, М.Скрипник та В.Затонський, навпаки, придiляли увагу загальноросiйськiй полiтицi, зовсiм нехтуючи своїми посадами, виїхали з Харкова, де знаходився Секретарiат. Мартьянов грав подвiйну роль. Вiн був людиною досить загадковою, оскiльки, незважаючи на приналежнiсть до харкiвської групи, активно пiдтримував киян. За це харкiв'яни його дуже не любили. Показовим є те, що в 1920 роцi в Криму Мартьянов перейшов на службу до армiї Врангеля та зрадив багатьох мiсцевих бiльшовикiв.

Окремо варто розглянути В.Шахрая. Це була молода людина, досить нацiоналiстично настроєна i викликає подив, що вiн робив у бiльшовикiв. Власне, Шахрай просто саботував свої обов'язки. Ось що писав про Шахрая Г.Лапчинський:

"Його не задовольняла вiдсутнiсть у нас ясного розумiння нашої ролi для вiдродження української нацiї внаслiдок перемоги соцiяльної революцiї. Харкiвське оточення поглибило цей песимiзм. Нерозумiння харкiвських товаришiв, майже цiлковите iгнорування нацiонального питання навiть серед нашої провiдної групи, люксембургiянство тов. Бош — все це дуже негативно вiдбивалося на його настроях.

— Що це за уряд український, — скаржився вiн менi, — що його члени зовсiм не знають i не хочуть знати української мови? Що не тiльки не користуються жодним впливом серед українського суспiльства, але воно навiть нiколи й не чуло ранiш їхнiх прiзвищ? Що я за "український вiйськовий мiнiстр", коли всi українiзованi частини в Харковi менi доводиться роззброювати, бо вони не хочуть iти за мною на оборону радянської влади? За єдину вiйськову пiдпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише вiйсько, що привiв на Україну з Росiї Антонов i що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революцiйне?" (243,с.171).

Бездiяльнiсть В.Шахрая була настiльки яскравою, що його довелось вiдправити до Петербурга i призначити секретарем справ Ю.Коцюбинського.

Як бачимо, Народний Секретарiат нiчого не робив, на українськi справи не впливав i був типовим додатком до штабу радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Адже навiть українськi бiльшовицькi пiдроздiли, Червоне козацтво майже повнiстю були сформованi без участi Секретарiату. Нi В.Антонов-Овсiєнко, нi його начальник штабу прикрозвiсний Муравйов навiть не сприймали Народний Секретарiат як владну установу. А так званi народнi секретарi фактично нiчого не вирiшували. Показовим є i той факт, що представники Народного Секретарiату Ю.Коцюбинський та Г.Лапчинський змогли долучитись 19 (6) сiчня 1918 року до штабу В.Антонова-Овсiєнка тiльки пiсля того, як останнiй сам вирiшив, що їх присутнiсть була б бажаною. Отже, вирiшував усе В.Антонов-Овсiєнко за вказiвками Раднаркому, а Народний Секретарiат був фактично пiдставною установою.