Розділ «Зимовий похід»

З Чубенком зійшовся і подружив. Був це марксист запеклий; шануючи один другого, ми часто сперечались на тлі своїх переконань.

Існувала розвідка. На селянському возі розвідчики виїжджали далеко у всі сторони на 2–4 дні, обсліджуючи присутність гарнізонів, їх силу, озброєння, настрої населення, можливість придбання зброї та патронів.

Маючи головним завданням підтримання морально-патріотичних настроїв, частини мали досвідчених агітаторів-промовців. Виступали вони на вічах, зібраннях, а наші священики — в церквах. Особливо сильно-зворушливо промовляли панотціЦащевсъкий та МаринИч. Плакали молящі, котились сльози і у священиків.

В Київській групі працювала похідна друкарня, де виходила інформаційна газета під редакцією Петра Певного.

Без пекучої потреби частини в бої не вв'язувались, хіба коли приходилось форсувать ріки, залізниці або здобути зброю чи більшу кількість медикаментів, а гарнізон був невеликий.

Наша головна ударна сила лежала на кінноті та рухливості. Піхота, обтяжена обозом з раненими та хворими, хоть марші виконувала селянськими возами, не мала потрібної рухливості, була слабо озброєна, терпіла на недостаток набоїв. Її роль зводилась до охорони обозів та при потребі — опертя кінноти в бою.

Не було запасу білизни, обуви та одягу. Коли що добувалось, йшло раненим та хворим. В умовах зимових переходів їм було дуже тяжко, а кількість становила понад 20 % загального стану.

До всього цього недостатку дійшла неможливість належно помитись, виспатись спокійно роздітому. Спалось в одежі, готовим зірватись по тривозі. З цих причин розвелись воші в немислимій кількості.

В перші дні побуту в піхоті показалось мені неймовірним, коли в спокійний день постою Дубовий, Савосько та Герасимов роздяглись та почали масово нищить цих малих мучителів.

Трохи пізніше пристав і я до компанії.

Коли випадали дні одпочинку в якімсь містечку дальше од залізниці, починалась вимінна торгівля. За обмежений запас цукру, спирту, промислових добірних матеріалів доставалось трохи ліків, крли була аптека, харчі, рідко — рушниця, трохи набоїв. Села мали зброю приховайу, розставаться з нею не хотіли.

При всій прихильності, помочі, жертвенності глибоко вкорінилось в селянській психіці почуття власності та обережцості.

Були випадки забирання патронів правом реквізиції. Найяскравіший такий, а було це в Новоархангельську, пізніше.

Якийсь дядько привіз півмішка… патронів.

Коні добрі, віз міцний, одяг достатній. Сам дядько — коло 40 літ, огрядний, червонолиций, видно, з багатших хазяїнів.

Хлопці обступили віз, дають, хто що має грошей, та господар грошей не бере, цінить дорого — хоче матеріалу на штани, 10 фунтів цукру, банку з піввідра керосину, пуд солі. Козаки піднесли крик, защуміли.

Я саме вийшов з хати-комендатуриі почув крики, послав узнать, в чім річ. Як там не було, являвся в місті головною військовою владою!

Коло возу притихло трохи, а посланці, здавши звіт, за минуту вже разом з возом під'їхали до мене, а за ними — з півсотні козаків. "Заходьте, господарю, до хати, поторгуємось, а набої хлопці внесіть до моєї кімнати та висипте на підлогу".

Дядько нахмурений стоїть, почервонів міцніше, щелепи стиснуті, голова похилена. Видно, людина неполохлива та уперта.

"Сідайте. Що хочете за набої, скільки їх є?"