Розділ «Канів»

2.ІІ.1919 року

В товаровому вагоні, запханому до остатечності, доїхали ми до станції Миронівка. Речі мої і Федорова зостались в наших частинах. В Києві покинув я свою черкеску і був в гарній сірій бекеші, критій японським сукном, з чорним каракулевим воротником і баранячою тонкою шкірою під сподом. Був це подарок Коржа. Докупив ще разом з Федоровим добрі сині штани навипуск і хромові черевики. Разом з шаблею це був весь мій багаже. Розуміється, що були ще в кишенях пістолети. Зверху мав я добрий плащ тонкого брезенту. Саме був початок лютого 1919 р. перед моїми іменинами.

Сільванські мали речей чимало в чемоданах| і мішках.

Приїхали ми коло півночі і з трудом впхались в невелику кімнату станції. Брудно, смердюче, засмічено. Сільванська на своїх речах з сплящим хлопчиком. Ми стояли куняючи до ранку. Люди в тісноті радили як могли. Хто сидів під стіною, спав, опершись, хто, щасливіший, — на лавці, інші протяглись під лавками, більшість стояло. Пам'ятаю дідка, що саме сидів під стіною проти п. Олени. Він спав і, не перестаючи, чухався. Руками, спиною, всім тілом. Здавалось, ходе на ньому вся шкура. При тім хропів несамовито, голосно свистів носом та чухався по-звірячому. Олена Михайлівна з жахом дивилась на дідка, котрого живим з'їдали воші. З очей їй текли сльози. Не можна було тут нічим допомогти…

Дивився і я на цього нещасного дідка. Мучиться, а спить як камінь. Гіркі думки про народну долю. Руїна. Бушують по Україні численні ватаги "батьків отаманів" під різними прапорами і гаслами. Майбутнє закрите заслоною.

Шарпають сусіди. А ти, мій народе, терпиш і… спиш, чухаєшся і спиш, пожираємий всякою нечистю.

Чи найдеться хтось благословенний, що тебе збудить? Чи схватишся на ноги і в огні спалиш нечисть, котра не дає тобі покою?

Рано їхали ми санками в Канів, дороги коло 40 км.

Слухаю назви сіл, річок, через які переїжджаємо. Скрізь — історичні печаті минулих віків… Рось, Росава, недалекий Корсунь, Богуслав, Маслівка.

Увійшли вони в історію, поезію і літературу.

Тут, на границях Київської княжої Русі стала охорона. Од степових хижих кочівників боронили княжу Русь легендарні богатирі Володимира Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Олексій Попович.

Тут лилась козацька кров в боротьбі за Волю.

Над цими річками, Дніпровими дочками, стояли табором полки славних гетьманів Павла Бута, Остряниці, Хмельницького, Дорошенка, Сірка, славного кошового.

На цих землях спалахнув полум'ям останній акорд оружного чину козацьких часів — Коліївщина.

Було колись… А що тепер?

Канів — невелике повітове місто на високім лівім березі Дніпра. Розкинувсь широко по взгір'ях, балках, байраках. Місто не має ні однієї рівної вулиці хоть на сто кроків.

Найоказальшою будовою є тут старинний собор з початку XI віку та рядом в'язниця, кажуть, з частини колишнього замку.

Решта — переважно звичайні українські хати, більші чи менші. З цегли. Всередині міста з п'ятнадцяти будинків адміністраційних мурованих, один дуже гарний і великий, пара красивих вілл з балконами. Коло Ш га парк. Чимало садів. Взагалі, кругом багато зеленого, тепер під снігом. Дніпро протікає в Ш км од середини міста. Через нього перекинуто два мости. Один розвідний, стратегічний, збудований в 1916 р., другий — залізничний, ще недокінчений. Має тут проходить залізниця зі ст. Гребінка до Миронівки. Тепер доходить до мосту з лівого боку. Там село Липлява.

У Федорових спіткали нас привітно. Мають вони дві хати і гарний культурний садок — гордість Луки Семеновича.