Розділ «Все проходе, все минає»

Нашим знаним протопластом був значний козак Павло Абрамович-Абраменко. Рід наш козацький, старовинний.

Павло належав до тих кількох тисяч шляхти, що приєднались до Богдана Хмельницького і становили підставову силу в боротьбі за волю проти магнатів, а пізніше — за власну державність.

Належить припускать, що прадід Павло мав солідну освіту і огладу, коли бачимо його в гетьманській канцелярії і посольствах в Москву та Крим. Нарешті бачимо його на чолі посольства од гетьмана Брюховецького до отамана Степана Разіна, котрий підняв донських козаків та кріпаків-селян проти боярів та царського уряду.

Тут знайшов свою смерть. Легенди та перекази родової хроніки подають деякі моменти з життя Павла. Ото що пам'ятаю.

Будучи в посольстві до Москви допущений до цілування царської руки, ідучи до трону, спіткнувся на килимі і «простягся на весь свій страшенний зріст!» перед троном. «Сконфужений», пропустив наступного і одійшов назад, руки царської не поцілувавши. Цей випадок був неприпадковий, і в Москві зрозуміло його як належить. Попав в неласку і не дістав, як було прийнято, ніякого царського «милостивого» подарунку.

Припущать треба, що, будучи належним до тої групи хмельничан-незалеж- ників, покозаченої шляхти, обуреної крутійством московського боярства, недодержуючих Переяславської умови, послуговуючих брехнею, сіянням заколоту серед козацтва і посполитими, старшин та духовенства, Павло не хотів цілувати царську руку. Царя не поважав. Мусив з цього поводу оселиться на Запорозьких землях, де московська рука не доставала.

Прибувши до Разіна од Війська Запорозького і гетьмана Брюховецького для обговорення спільного виступу проти Москви, трапив на критичний момент повстання, з котрим Разін поспішив.

В бою під Татищевою з князем Баратинським Павло Авраменко поліг лицарською смертю разом з своїми п'ятьма товаришами. Своєю смертю урятували вони тим разом Разіна, котрий, поранений і розбитий, сховався на Дон. Одначе в недовгому часі досягла московська рука і на Дон. Виданий, згинув Разін лютою смертю в Москві. Павла і його товаришів мертвих повішено та на пливучім помості спущено по Волзі. Видно, дорого продавали своє життя!

В старих козацьких історичних піснях одна починається: «Оврамиха стара мати та три сини мала…», говориться про смерть одного з них, молодого Авраменка, що мав «жупан голубенький» та поліг в бою з татарами «під Келебердою».

Ця Келеберда і тепер існує, а лежить над Дніпром на лівому «татарському» боці, проти колишнього зимовника над Омельником, нашого родового гнізда по Павлові.

За моєї пам'яті там жив старший мій дядько Василь. Дід мій Миколай поділив на трьох синів своє майно. Василь зостався над Омельником, Іван дістав свій наділ над Омельником, а мій батько — дім і ґрунт в повітовім місті Верхньодніпровську та непогане господарство в Кічкасі коло Хортиці.

Дядько Василь зберігав родові пам'ятки, легенди і перекази. Йому теж багато завдячую з того, що почув про минуле Авраменків-«курчаків». Волею діда сини не могли ділить на своїх дітей одержані ґрунти. Діставав і сідав на господарство старший син. Інші діставали освіту, фах і йшли на свій хліб, одержавши запомогу. Дочки діставали освіту та науку практичну, випосаження, виходили з дому переважно заміж за хліборобів.

Сім'я. Батько, Антон Миколайович, був людиною великих чеснот. Не палив тютюну, не пив горілки, дуже релігійний, мрійник та жертвенник. Дуже добре його пам'ятаю і хилю низько голову над його пам'яттю. Наскільки мені відомо, мав бути військовим. Служив в артилерії і брав уділ в війні 1877 року з Туреччиною.

Не знаю ближче причини позоставлення військової служби після війн і і вступления до монастиря св. Пантелеймона на горі Афон. Відомо тільки, що устав (регула) був там гострий. Молода людина, одначе, не витримала тамошнього життя. Вернувся додому і завів сім'ю. Оселився спочатку в Верхньодніпровську. Зросту був батько середнього, широких рамен, продовгуватого сухощавого обличчя. Ніс прямий, тонкий, довгуватий, носив бороду і вуса. Маючи 50 літ, почав лисіть. Убирався просто, по-господарському. Вишита сорочка, широкі сині штани, на голові літом солом'яний бриль, синій кашкет форми польської «мацеювки», зимою сива смушева шапка. Верхнею одежею була легка або на хутрі чумарка. Чоботи козлові або літом легкі шкіряні постоли, а до них полотняні штани і білий кітель.

Для своєї правості, прямоти, щирості та лагідності користався великим довір'ям у людей, був «совісним» суддею при різних непорозуміннях сусідських і родинних, довіреним і уповноваженим в справах громадських, знаним широко і далеко опікуном сиріт, вдів, калік та покривджених. Тому часто бував поза домом, господарством цікавився постільки-поскільки, — все було на матері, переважно в оренді.

Бував гострий в справах релігійних. Не вільно було виконувать в свято найменшої праці, а в науці Закону Божого не вільно було приносити ступеня іншого як 5.

Правду кажучи, батько підірвав хазяйство міцно. Зате людська любов та пошанування перейшли і на нас.

Мати, Параскева Іванівна, з козацького роду Зубів, була літ на 8-10 молодша од батька.

Зуби виділялись дуже високим зростом, сильною будовою та лагідним, спокійним характером. Були добродушні, веселі і працьовиті. Мала мати брата Петра та сестру Єфимію. Всі троє дуже до себе подібні з лиця і вдачі, тільки се три не доставали братові до плечей, бо дядько Петро мав більше двох метрів зросту, як і його син-одинак Андрій.