"Звідкіль взявся, як нас найшов?"
Троцький по-своєму мовчки з каждикі привітався, вихилив ще чарку, не хапаючись, закусив і тоді почав розказувать.
Його оглушила і контузила граната. Очунявся, коли стемніло.
До села доліз з трудом, найшов палицю і, підпираючись, пішов до тієї хати, де ночував. Вулицею ходили і їздили кіннотчики, на нього уваги не звертали, може, з уваги на темноту, свиту та довгу бороду. В хаті його пізнали, помогли роздітись, поклали в постелю, підгодували, не забуваючи про чарчину. (Ти, Ігор, вип'єш і помираючи!)
Другого дня червоні ховали своїх заритих, мали їх багато, а між ними — командира кінного полку. Великі страти понесли од кулемета, коли збитою колоною вискакували з села за утікаючими. (Отрішко!) Селяне звезли наших убитих на кладовище і поховали з попом, діставши дозвіл. В червоній кінноті видно добру дисципліну, про що свідчить відношення до селян, котрі не нарікали на грабунок та самоволю. Кіннотчики мають добрі коні, зброю та достатньо убрані. Атакували нас полк піхоти коло 1000 багнетів, 300 шабель кінноти при 4-х гарматах і коло 20 кулеметах. Випадає — 3:1. Троцький над збірною могилою промовив прощальне слово, а селяни поставили хрести на обох могилах.
Страти червоних майже вдвоє були більші. Після похорон кіннота покинула село. Господар хати підвіз Троцького і ще двох козаків, що ховались, до другого села, а далі йшли, розпитуючись по слідах. Чує себе Ігор непогано, болить бік та нога. Коли кінчали вечерю, прийшов лікар. Бік був синій, нога напухла. Контузія поважна, треба полежать на возі 7-10 днів.
На другий день зближаємось до Голти, що лежить на правому березі Бугу. Тут вливається р. Синюха — "Синя Вода".
По обох берегах Синюхи розкинулись Богопіль та Ольвіопіль. Тепер ці три містечка звуться Первомайськ. Тут схрещуються в Голті дві залізниці, творячи важний вузол. Місто не мало більшого гарнізону. Наш полк, атакуючи переправи через Буг і Синюху, не поніс страт, не добув і амуніції, хіба щось з тисячу патронів взяли наливайківці, котрими тепер командував Клим Андрущенко. Республіканців перейняв Василь Корніїв. Всі групи вийшли в простори херсонських степів. Надходила весна 1920 року. Повіяли теплі південні вітри. Хворі та ранені почали швидко приходить до здоров'я, до чого в немалій мірі причинився здобутий в Первомайську запас ліків. Зільницького одвезено додому. Коло Новоукраїнки сфорсовано залізницю. Села розкинуто рідше, земля вкрита свіжою травою, ранніми квітами. Далеко од фронту немає поважніших противних сил, легше дихається, певніше почувається. В багатших селах легше набути добрі харчі. По- старому немає білизни, докучають воші, головне, немає патронів. Великодні свята спотикаємо в бідних хуторах, загублених в широкій степовій балці. Господині та кухарі постарались. Паски удались хороші, мальовані яєчка, жарені поросята, ковбаси та, розуміється, і горілка. Люди раді, що наш панотець посвятив свячене, що треба було везти 15 км до Долинської, великої станції.
Тут спіткала мене немила пригода.
Розговівшись як належить, вийшов я з хати надвір, захотілось погрітись на сонечку, котре припікало щодень міцніше. Побачивши величезну скирту соломи, а при ній драбину, виліз нагору, зробив кубелко та положився в своїй шкіряній куртці.
Згадав рідних, замислився та несподівано заснув. Правда, за столом випив пару чарок міцної горілки. Почало сниться, що надходе хмара, починає гриміть щораз ближче. Ударило близько і збудило.
Сонце світить, небо чисте, а тут близько знову загриміло знайомо. Підняв голову — ой! Стовп чорного диму розходиться перед хатами. З сходу помалу надвигається велика лава піхоти, досить далеко, не ближче кілометра. Швидко спускаюсь, біжу до хати. Господарі перелякані: "Де ви були? Вас шукали, потім одійшли". — "Куди пішли?" — "Отією балкою, шляхом". — "Давно?" — "Хіба з чотири години!" Ой, довго ж я спав. Щось господиня всунула до кишені куртки. Попрощавшись, погнав балкою з слідами колес. Містами по боках росли кущі тернини, грушок, шовковиць, уже в листях і квітах. Можна сховатись од біди. При поясі — наган та невеликий кинджал. Вирізав добрий ціпок та з дві години маширував прискореним ходом. Навкруги тихо, спокійно. Невідомо, коли згубив дорогу. Степ підсох, твердий, колеса сліду не лишають. Піднявсь на гору, глянув — ніякої оселі і руху.
Знов пішов балкою. Вечоріло, коли вийшов на хутір. Гарний садочок, повний білих, рожевих та жовтих квітів на деревах. Тут присів одпочить. Дістав з кишені пакуночок — кусок білої паляниці та ковбаси. Спасибі господині, пригодилось. Дуже захотілось пить, та треба було і розпитатись.
Іду до хати, а тут вискочили собаки. З хати вийшов хазяїн, придивляється.
"Христос Воскрес!"
"Воістино Воскрес!.."
"Винесіть води".
"Заходьте до хати".
Чистенько, святочно, гарні квіти в горнятках. Господарі — літ по 30–35, двоє дівчаток 12–15 літ, наймит літ 17 чи родич, поглядають тривожно. Питаюсь, чи давно проходило військо? Глянули одно на другого: тут ніхто не проходив.
"Чи з балки є дорога на праву сторону?"
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спомини запорожця» автора Авраменко Никифор на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зимовий похід“ на сторінці 11. Приємного читання.