Розділ «Зимовий похід»

Жив тепер у Ярмолів як близький родич. Разом провели ми Різдвяні свята та Новий рік. Панував спокій, не було арештів, люди зачинали призвичаюваться до нових умов. Молодіж збиралась на співи, музику і танці. Я твердо рішив діждаться весни, щоб з весняною водою їхать човном в свої краї. Мав запас сала, цукру на 3–4 місяці. Хліба та іншого був час придбать. Зрештою, Журавльови пообіцяли кілька пляшок олії з соняшників і конопляного насіння. Ярмоли — хліба та крупи, вітчини та ковбаси, Федорови — сушених слив та вишень. Перемет робився, вудки в справності.

В ці сім'ї навідувався не раз вечорами без великої обави, зберігаючи обережність.

В початку лютого засидівсь я у Насті і Гаші Федорових. Радили вони у їх переночувать, бо в місті заворушення. Гаша вернулась перед моїм приходом і бачила, як по вулиці ходять патрулі, а коло военкомату зібралось з двадцять солдатів. Людям казано не ходить по вулицях, сидіть дома.

Думав, краще було б податись до Журавльових, тут пройти можна незамітно, а вертатись на Копані, переходячи дорогу на Степанці, можна напіткать патруль.

Так сидимо, балакаєм, коли входе Лука Семенович: "В місті чути стрілянину. Не виходьте та вікна завісьте".

Щось є. Чулись балачки про "банди Тютюнника" десь недалеко, та ніхто тих чуток не брав поважно. Сила була по боці червоних, що там може зробить якась банда? Гаша вийшла надвір, вернулась і завісила вікно. Чула клацання підков на дорозі, та кілька разів стрельнуло десь. Я їм приніс облупленого зайця, крупів та добрий шматок сала. Вони для себе все варили окремо, а не раз було з ними круто. Тільки городина та садовина була в запасі до літа. Каждим разом тут був бажаним гостем, бо щось приносив. Помагав і грішми, запас ще мав солідний.

Доварювалась вечеря, коли в сінях заскрипіли двері, перед нами став Дмитро!!!

В своїм романовськім кожусі, сивій шапці, червоний на лиці.

З несподіванки, здивовання, дивимось якусь хвилю, мовчимо.

Дмитро мовчки зняв шапку, витяг з верху довгого чорного шлика і знову надів, одставив ногу, прибрав позу переможця. Далі — вітання, обнімання, цілування, приглядання одно другому і балачки, балачки, балачки…

Передусім Дмитро сказав, що Канів зайняв зараз кінний полк Української армії.

"Де Дяченко та Дубовий?"

"Дяченко тепер командує полком чорношличників, я тоже в його полку. Полк цей бойовий. Знають його добре і червоні, і білі. Має свою батарею, багато кулеметів. Може, пам'ятаєш Черніцина, артилериста з батарей Лощенка?"

"В окулярах?"

"Він самий. Командує батареєю у Дяченка. З старої кінної сотні єсть Шевченко, Бурба, Роменський".

"Всіх добре знаю, а Дубовий?"

"Дубовий командує пішим полком. Там на куренях — Халаїм, Євтушенко, Зільницький, Троцький, — помовчавши, додав, — єсть Лощенко, Загродськй, Литвиненко, вони окремо".

"Де ж тепер Дяченко, Дубовий?"

"Завтра рушаєм до Дяченка, це з 15 кілометрів. Де Дубовий, не знаю. Армія веде войну партизанську, іде широкою полосою верст на сто. Частини сходяться, розходяться, збираються в кулак, б'ють в якийсь осередок і розходяться".