Розділ «Зимовий похід»

Англія і Франція силою доконаних Фактів мусять нашу справу поставить поруч справ новопризнаних малих держав.

Змушені будуть поставитись з військового боку за створення надійної заслони од Сходу, а з економічного — зацікавитись ближче натуральними запасами вугілля, руд, хліба, цукру, поважною металургією та досить густою сіткою зал ізниць. Доходить до того ще можливість мобілізації для поповнення армії в першу чергу до 300–400 тисяч.

Найважніша різниця між наддніпрянцями та галичанами: у перших — переможний вплив партій на політику, армію та внутрішні змагання за міністерські портфелі, у других — єдиноособова диктатура з досвідченими радниками.

У перших не було людини авторитетної, з державним досвідом і сильною волею, скерованої до найголовнішої цілі.

У других така людина була, ціль ясно поставлена.

Галичани, заховуючи автономну поставу, погодились на нашій території на похід на Київ.

Постава галичан могла бути прикладом для наддніпрянців.

Спільний фронт був низкою переможних боїв, одночасно при великім розході амуніції, котрої не було з чого поповнить. Взагалі доля УГА була трагічна, гірша од армії УНР. До цього ще повернись.

З району Чигиринщини Запорозька група взяла керунок на південний захід. Коло містечка Мала Виска перейдено залізницю Бахмач-Черкаси-Одеса. Крім бронепотягів, не було ніяких військових частин, містечка та села жили після переваления денікінських та червоних частин в умовах організації радянської адміністрації.

Охоче помагали нам, чим могли, хо|гь самі не мали багато, а найгострішою кризою була повна відсутність торгівлі і товару, що давав промисел. Сокирам, лопатам, киркам, пилам, гвоздям раді були господарі, а голкам, ниткам, якій-небудь матерії на спідниці — жінки та дівчата, а всі разом високо цінили сіль та керосин.

Ходили гроші царські, керенки, карбованці, гривні і совітські. Найвище цінились царські по 100 і 500 рублів, карбованці та гривні — 100-1000.

В містах і містечках тліла мізерна торгівля, ведена жидами. Жили вони в нужді і в жахові, кривджені повстанцями, денікінцями, а деколи і селянами. Ще ремісники, кравці, шевці тощо заробляли на бідне життя.

Запорозькою групою командував отаман Гулий, капітан саперів. Начальником штабу був полковник Павло Крат, його заступником — Семен Скрипка, комендантом — Юрко Губарів, добре мені знані ще з часів Гнатівки і 2-го Запорозького пішого полку.

Кінно-Запорозьким полком командував Іван Литвиненко, колишній заступник Загродського в 1918 р., агроном з закінченою Петровсько-Розумовською академією, виду гоголівського Тараса Бульби, літ коло 35.

В широченних штанах і широкому жупані синього цвіту цей "кіннотчик" замісто шаблі і пістоля мав завше в руках товсту сукату палицю, а орудував нею непогано. "Кислицю" знала вся група. Великої твердості, мала "кислиця" на собі рубці од ворожих шабель.

Командуючи Дорошенківським пішим полком, Литвиненко розбив кінну частину денікінців, забрав коні, посадив на їх свою піхоту і таким чином зробився кіннотчиком. Полк був малий — в 100 шабель. Решту повалив тиф.

Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку зорганізування в початку 1918 р. був це досвідчений кінногарматчик, організатор, людина високої моралі та одваги.

Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів, єдиний на всі групи.

Старшини за прикладом свого командира підібрались один в одного; те саме можна сказать і про козаків.

Найменшої плями не впало на історію цієї частини. Знав близько майже всіх старшин, як Олександр Чубенко, Наріжний, Савельев, Грінченко, Мірошник, Севастьянов.