Розділ «Зимовий похід»

"А хто всім командує, може, Тютюнник?"

"Ні. Командує армією генерал Омелянович-Павленко. Армія поділена на три групи: Запорозьку, Волинську і Київську. Тютюнник командує Київською, а одночасно є заступником Павленка".

Дівчата вклались спать, Дмитро пішов привітаться з батьком, а я сидів як оглушений несподіваним.

Українська армія б'ється. Там ті, з которими пройшов бойовий шлях, кличуть до себе, прислали Дмитра.

Рік проживши в Каневі, переконався, що люди хотять своєї влади. Коли тепер іде партизанська війна, значить, нарід на стороні своєї армії. Без піддержки населення ніяка партизанка не до помислення.

Дмитро скоро вернувся, положились ми боком на вузькій кушетці та тихо далі балакали.

Людність помагає всім. Платиться з|а харчі та овес спиртом, цукром, сіллю. Цього на возах немалий запас. Одначе багато не бере нічого, ще дають і на дорогу.

Мало ми спали. Рано після снідання, перемінивши білизну, вирушили ми на Прохорівку. Взяв свою шаблю, нагана, в шинелі через проліски, минаючи доpory і оселі, йшли ми засніженими просторами назустріч призначенню.

За Хмелевою пішли дорогою, де мене люди знали, а не було тут можливості спіткатись з небезпекою.

Нагнали нас санки, в которих їхав Загродський з начальником штабу Київської групи Вовком.

Загродський нас пізнав, запросив до саней, а, взнавши, що ми керуємссь до чорношличників, підвіз до дому, в котрім перебував Дяченко. Санки поїхали дальше, а Дяченко, в вікно пізнавши, х]го прибув, в одній сорочці та червоних штанях вискочив надвір, хоть мороз держався міцний. Міцно стиснувшись, привітались ми після довгої розлуки. Він був радий мене бачить у себе, немало і завдячував, коли протекція моя висунула його наперед.

В бородатім помічникові Дяченка пізнав Божка, бувшого в Кременчуці ад'ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, а ще раніше — ротмістра Дагестанського полку Дикої дивізії, георгіївського кавалера. Він в Києві зірвав з Думи російський прапор, а повісив український.

Хаотична балачка була перервана вечерею, на котру запрошено командирів сотень, батареї та господаря полку.

Вітався тепер з Шевченком, Бурбою, Черніциним, Роменським.

Вечеря пройшла в піднесенім настрої. Цікавим спостереженням була здержаність при чарках, хоть на столі було двоє поросят: смажене і в холодцеві з хріном. Вночі полк знявся і скерувавсь на схід.

В темноті, на морозі чувся топіт коней, часом голос команди, грюкотання возів та гармат. Пожалів тоді, що не одяг чумарки, було холодно. Їхав я з штабом, при головній сотні, провадив досвідчений провідник вузькою дорогою, через великий старий ліс, знаний з історії як Мотронинський, Чорний, Холодний Яр.

Траплялись незамерзаючі потоки з болотними берегами, дуже тяжкі до переходу коней, возів, а особливо гармат.

В таких випадках пригодилось моє досвідчення. Робились часові мостки, накатні дороги з дерева та гілля. Сама собою переправа переходила в мої руки, а одночасно виділено з обозу групу без коней та три вози з запасом сокир і пил.

Інструменту було на возах немало, а призначений був на заміну за продукти та фураж. Цінився високо, і охоче його в господарствах набували.

Рано полк прийшов в велике село Білозір'я. Там була якась піхота Київської групи. В 4 кілометрах — містечко і залізнична станція Сміла.