Розділ «Зимовий похід»

За Тебе вмерти коло стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить,

І за Нарід забутий рідний

Остатню кров свою пролить.

Згадався цей вірш-присяга, написаний не стилістично, та од серця. Знали його широко тоді присягаючі Краєві і Народові, котрого знаком-символом був національний прапор.

Дано мені пролить в збройній боротьбі всю кров, доля не дала умерти.

Чи буде коли щаслива можливість побачить рідний Край, своїх найдорожчих, найближчих?

Одне певне: прадідівської шаблі мені не прийдеться держать.

Кому прийдеться її передать, в які достойні руки? І от тепер їду в чужий шпиталь, попрощавшись з літами віри в свою надію, з тяжкими гнітючими думками.

Прощайте, золоті мрії.

Буду вірний Вам і прапорові до кінця.

Не зраджу вас, не зречусь до смерті!

Буде це моя ще одна остатня присяга.

Амінь.

До шпиталю в Тернопіль довезли мене того самого дня по обіді. Після звичайних формальностей, переодівання заведено до досить великої світлої зали для офіцерів. Лежали в ній тяжко ранені 2 поляків, один донський козак, один з кін — ноти Яковлева та наші: Євтушенко, б. командир мазепинців, Олександр Чубенко, к-р батареї, заступник Алмазова, к-р сотні Низового куреня Неживий, пор. Гамаль, разом зі мною — десять ліжок. Всі уже були оперовані, Євтушенко та Чубенко — не раз. Неживий мав паскудну рану з розтрощеною кісткою вище коліна, котра гнила, Гамаль — розкрите коліно правої ноги, унерухомлене в метальованій шині, поляки були в останніх днях перед опущенням шпиталю. Донцеві, сотникові Іванові Моторигінову, на шиї висіла гуля, як гусяче яйце, а пор. Шмигольову (од Яковлева) сиділа куля в легенях. Євтушенкові і Чубенкові уже пару місяців кості не зростали. На вид "обидва повні, здорові, як атлетичний Моторигин; у Гамаля вид умираючого — кості і шкіра, хоть язик як бритва. Неживий та Шмиголь жовті, худі — тяжко хворі.

В перших днях я чув себе непогано, ходив до другої великої зали, де лежали козаки, а серед їх — знайомі з давніх часів. Виділялись серед їх два могутні гарматники з перебитими ногами, один з батареї Лощенка, другий — з Волинської дивізії. Взагалі, шпиталь був невеликий, переповнений, лікарі-хірурги мали багато роботи.

Маючи руку, унерухомлену до ліктя, я міг держать в пальцях ложку, хліб, писать. Нас обслуговували сестри Неллі, Марися та санітар Мельник. Милі люди, свої обов'язки виконували з християнською терпеливістю та посвяченням. Мельник проявляв велике незадоволення, коли "качка" мала в собі мало, або "начиння" було порожнім, витягнене з-під Гамаля або Шмиголя.

Як зазначив, лікарі мали праці повні руки, шпиталь був пересилочний. Тільки гірші, тяжчі випадки задержували ранених тут довший час. Тому легше ранених на перев'язках оставляли на кінець або на наступний день. Я не думав, що маю тяжке поранення.

Бачачи численні операції, одкладав перев'язку і оглядини рани на дальше. Коли почало щодалі більше боліть і уже мав бути підданий болячим оглядинам, привезено з 30 польських жовнірів в страшливім стані. Мали всі жахливо попалені ноги, руки, боки, животи. Не одне прийшлось бачить, а таке — хіба тільки в пеклі можна уявить! А все — молоденькі, недавно підстрижені. Тепер про себе не думалось. Я бачив, як хірург ножицями одрізав спалені на вуголь кіски тіла та кидав в кубел. Як другий одпилював, як дерево, спалені ноги вище колін. Враження збільшувала тишина, бо ці нещасливі не кричали. Вони тихо стогнали, були непритомні: оперували їх без усипляння. Не знаю, чи хто з них вижив.