Розділ «Зимовий похід»

Оглядаюсь по оточенню — слухають пильно, а деколи плещуть в долоні. Настрій такий, що хочеться одночасно сміяться і плакать…

Що це? Чи ті люди там на естраді вірять в те, що говорять? Виходжу з тяжким враженням. Іду на станцію, аби скоріше до Вадовиць, бо, як довідався, там в таборі вся дивізія. Скоріше б — між своїх! Може, одведу душу.

Через Краків рано висідаю в Вадовицях. Гори, на них ліс, місто невелике, будови невеликі, гарненькі, на східній стороні — огороджені високим дротом десятки великих бараків. Це і є табір.

Старий, ще австрійський табір для полонених. Недавно в ньому були полонені з Червоної армії.

Тепер тут інтерновані частини Української армії, згідно з умовами, установленими в Ризі при підписанні мирного договору. Там Совітська Росія не признала Української Народної Республіки, а Польща зріклась попереднього союзу з нею.

Таким чином вчорашній союзник нас зрадив і посадив за дроти. Як 250 літ назад, і тепер Україну поділено. Галичина, частина Поділля, Волині, Полісся, Підляшшя одійшло до Польщі. Що ж далі?[9]

В Тарнові ніби існував уряд. Петлюра жив в Варшаві. Тут в таборі містились Запорозька і кінна дивізії. В Каліші — Волинська і 6-та Стрілецька, в Стрілкові — Херсонська. Кулеметна не склала зброї після переходу на польську територію. Повним складом з гарматами та обозом пробилась до Чехії і там склала зброю. До обозу за колючий дріт чехи не посадили людей, котрі їм довірились, оддали і зброю. Ця дивізія складалась в більшості з галичан, в ній були кінна бригада та батарея братів Шепаровичів.

В Вадовицькім обозі, як, зрештою, і в інших, старшини були одділені од козаків, містились в інших бараках. Жонаті та жінки мали свій барак, поділений одіялами (коцами) на більші та менші сепаратки. Харчування провадилось окремо для старшин, а окремо — для козаків.

З боку глядячи, можна було подумать, що за дротами одбувається в секреті військова муштра перед вирушенням на фронт або великі маневри. Гостра дисципліна, козиряння, сотнями та куренями машировка. Як в Тарнові, кидалась в очі ненормальність та щось фальшиве в таборовім житті.

Оселившись в бараку для старшин, почав розглядаться на нові умови та порядки. А тим часом одвідав своїх хлопців і ствердив, що під Клининами згинуло або пішло в полон коло 30 чоловік. Серед них — бунчужний Ворона. Не вернувсь в табір Сергій. Старшини і канівчани були всі. Зійшлись мене побачить та привітаться. У Дмитра моє майно збереглось, тільки не хватало каракулевої шапки та теплого одіяла. Головне — збереглась шабля! Не зможу нею володіть.

Другого дня пішов до шпиталю на перев'язку. Було там двоє хірургів: майор Байль і штатський з інтернованих — Костюченко. Видно було, що жили і працювали обидва в згоді. В таборі був д-р Крегер.

Обслідувавши сустав, найшли причину появлення на марлі жовтої плямки. Зразу положено і зроблено невелику операцію, розрізавши загоєну рану. Знову під наркозом пережив дивне пізнання, може, навіть більше і глибше зрозуміння таємниці початку всіх початків та ту формулу глибокої мудрості призначення життя людини.

В хвилі накладання перев'язки, прийшовши до притомності, знову слова формули-таємниці забув та пожалів, що обудився. А те почуття неповторимого буття, пережитого під наркозом, нагадує науку індійських мудреців про перебування вибраних людей в нірвані, в сполученні з найвищим духом після смерті. Щось в цім єсть.

Причиною виділення жовтої течі була невелика губкувата кістка з круглого закінчення головки суставу. Потемніла, лежала тепер на столі. В кімнаті, де було визначено мені ліжко, лежало ще п'ятеро: 4 — з кінної дивізії і один з Чорного полку — Якименко. Пор. Стрілковський мав легке поверховне поранення руки, одначе рана виділяла таку саму, як у мене, жовту теч в більшій мірі уже восьмий місяць, хорунжому Бесєдинові (Бесіда) мали вирізать гемороїди, обидва були в Кінно-Запорозькому полку.

Якименко ждав на операцію якихсь бородавок.

На хірургічному відділі був і мій козак Білоконь в дуже тяжкому стані. Після операції, досить легкої, йому почали мертвіть легені. Помер бідняга на моїх очах.

Несподівано прийшов доктор Крегер Юрко, харківчанин, звав себе часом Крегеренко. Лікар добрий, знаючий. Мав операцію апендициту, прикинулось небезпечне запалення, що знову викликало другу операцію. Наслідком появився зріст кишок, треба було лягать на стіл третій раз. Веселий та дотепний, Крегер вніс багато гумору в нецікаву атмосферу шпитального життя. Гостро та дотепно висміював таборові порядки та починання вищого начальства з ген. Омеллновичем-Пав- ленком (Борсуком) на чолі. Цікава була його розмова з майором Байлем при першім візиті. Майор, добре знаючий хірург, почав Юркові обмацувать живіт, а той од себе пояснював, що з ним є та в якім місті треба і як різать живіт. Все пересипав латинськими словами, а одночасно прибрав вираз лиця наївно-глупкуватий.

Байль трохи образивсь, а Крегер тим самим невинним тоном пояснив, що є певний свого, бо сам, будучи лікарем-хірургом, оперував подібні випадки не раз. Байль здивовано глянув на поважне тепер обличчя Крегера і засміявся. "Чи колега не виступав на сцені?" — "Аякже! Не раз, навіть хвалили". — "Колега і мене розіграв". — "Але без злості, на весело. Треба ж хворим дать трохи розваги" — "Значить, завтра на стіл". — "Щоб колега не зарізав, буду сам пильнувать, для того проситиму оперувать без наркозу, вистачить місцеве знечулення" — "Витримає колега?" — "Якось витримаю". І витримав!

Коли принесли Юрка після операції, був трохи блідий, спотілий. Проте скоро набрав гумору: "Нарешті зможу за тиждень знатно, з чуством покакать. Яке то блаженство!"

Пригадалась операція донця, сотника Моторигіна Івана Дмитровича в Тернополі. Оперували його одним з останніх. Треба було вирізать велику ґулю на шиї. Носилки поставлено на стіл, руки і ноги прив'язано скрученими бинтами до носилок, асистенти могли держать за голову. Операція дуже небезпечна з уваги на важні жили і стегна[11] на шиї.