Розділ «Зимовий похід»

В скорім часі показалась велика колона кінноти, а од неї вискочили п'ятеро з тачанкою. Був це Дяченко. З воза пересаджено мене на тачанку, котра, обганяючи полк, поїхала скорою риссю, а ще скоріше на найбистріших конях полетло

двоє — Кузя на Киргизі та Нестор Галайденко на горбоносому степовому скакуні. І ще щось трапилось малосподіване — Галайденко прикрив мене своєю буркою!

В найближчій оселі чекала жінка-лікар, затримана посланцями, котрі побігли далі. Тут обережно мене роздіто, обмито, перев'язано. Перебрано в суху білизну, короткі штани, теплі чулки, напоєно гарячим молоком. Лікар не говорила, чи поранення небезпечне. Дивилась великими смутними темними очима. Мала своє свіже горе: недавно згинув чоловік…

З обозу приїхав фаетон з досвідченою сестрою Оленою Олександрівною, пізніше дружиною Остапа Ярошенка. Мала мене доглядать.

Тут Дяченко зробив все для мого порятунку. В екіпажі зложені мокрі чоботи, кожушок, пістоль. В футлярі од бінокля було трохи цінних дрібниць та золотих грошей, виміняних ще в Станіславові за совітські паперові з Бобринця.

Доїжджаючи до Волочиська, спостереглось багато кінноти в заслоні. Місто було внизу. В часі їзди кров виступила через бинти. Фаетон заїхав в якийсь двір, сестриця замовила щось теплого. Змінила перев'язку, руку міцно прикріпила до тіла. Чув себе цілком добре, огрівся, підкріпився. Пройшло немало часу, як вскочив візник: скоріше виходьте, всі частини — на другім боці, наш полк їде вже посліднім! Вечоріло. Ми скоро з'їжджали вниз. Видно міст і кінець колони. З лівого боку по нашій стороні стоять два бронепотяги — це "Запорожець" і "Кармелюк". За високим залізничним мостом — довгий потяг. Залізниця має одну колію. Пізніше з'ясувалось — в польськім потязі їхали патрони та гарматні стрільна для нас. Спізнились!..

Близько мосту почулись крики, на висотах стояла кіннота, кричала: "Ура! Ура!"

До мосту, вимахуючи шаблями, летіла група і тоже кричала, а перед фаетоном на мостові якимсь чином стояла гармата впоперек, загороджуючи дорогу.

Зскочили ми, одне вліво, друге вправо, далі — під міст. Затупотіли копита, спинились. Обережно спробував ногою — держе лід, не ламається. Збруч вузенький. Перейшов на другий бік і пішов понад дорогою. Польські кулемети готові до стрілу. Офіцери, жовніри.

Скоро темніє, довга листопадова ніч. На битій дорозі — рух. Прикриваючись одіялом, півбосий, в коротких синіх штанах, виходжу на дорогу, пробую дістатись на якийсь віз. Не удалось. Вози все чужі, спішать…

Нарешті найшов когось з своїх і за пару хвилин був в хаті, знуджений, промерзлий, без шапки на голові. Що було в фаетоні, там і зосталось. Речі на возі були тут, на щастя, і шабля. Збіглись старшини, козаки. Знали про моє поранення. Пані Олена тоже найшла своїх. Все її невелике майно осталось там, де і моє. Повечерявши, положився спать.

Прокинувсь од болю. Сонний повернувсь на правий бік, бинти зсунулись, пішла кров, весь бік мокрий. Доктор, пані Гемпель, зараз прийшла, наново перев'язала, послухала серце, пульс. Дала наставления Сергієві і Галі, щоб сиділи при мені до ранку, казала підкласти подушки, щоб не міг повернуться. Рано мав їхать до шпиталю в Тернопіль.

В тачанці з Галею і Сергієм добичними моїми кіньми минали ми контрольний пункт. Стояли там польські офіцери, червоні командири, командири наших бригад.

Складалась зброя. Кидали з розмахом, нищили рушниці, щаблі. По обох боках — гармати. Мої пістоль та шабля їхали в тачанці. Обійшлась без ревізії, як у раненого.

Бачив маршируючі сотні з опущеними головами переможених. Крок держали, та не повертали голову в бік переможців. Тяжко на душі. Кінчилась збройна боротьба за Державність. Кінчилась смутно для нас.

Присягали в 1918 році полки на Харківщині на вірність Українській Державі і гетьманові. Хвилювались молоді голови перед присягою. Багато покинуло наші ряди, деякі полки були наставлені на бунт. В нашому журналі "Запорожець" надруковано тоді мій вірш "Присяга".

Ото він:

Тобі, мій Краю дорогий,

Складаю я свою присягу:

Тебе любить, Тобі служить,