Розділ «Зимовий похід»

Наступила мала зміна. Дяченко повідомив, що дорога на Волочиськ безпеч на. Роз'їзди ніде не спіткали червоних. Його полк, всю ніч несучи охорону, потре бує одпочинку. Наше вирушення одложено на годину 12, до Волочиська — не далі 25 км. Дійдемо на час. В Клининах і пообідаєм раніше.

Хазяйка варе борщ і вареники. Що треба, доставлено. Кухні шикують ранній обід. Запросив до себе старшин, сам переодіваюсь в нове убрання… Сергій по чистив чоботи, вони тіснуваті.

Миски, ложки на столі, господиня ставе борщ. Старшини поглядають на па руючий борщ з кільцями жиру, а я скачу на одній нозі, не можу натягти чобота.

І раптом загриміли вибухи гранат, шрапнелі, застрочили кулемети, здавалось, з усіх сторін.

"До сотень! Виводить за село вози!"

Старшини вибігли, а я стрибаю з тим чоботом.

Нарешті вискакую надвір, Антон в сідлі, жде, Єрченко з возом виїхав рань — ше. Стрільба густа, вулицею біжать козаки, свистять кулі, густо рвуться гармат — ні стрільна.

Панічна утеча здезорієнтованої струги[7] виносить за село. Поле покрите утікаючими без ладу. На. взгір'ї зіскакую на землю. Розкладаю руки: "До мене!"

Антона висилаю з кіньми наперед по дорозі внизу, де видно річку (Случ), не — далеке село, там, власне, біжать. Кажу, аби затримав кулемети. Хай стануть за мое — том на головнім шляху, один до мене. Що робиться з правого боку — не видно. В селі — крик і стрілянина. Скорим кроком доходжу до дороги внизу. Коло мене збирається щораз більша громада. Єсть і старшина Грибанов, Мойсеєнко-малий, козаки різних куренів. Всі з рушницями, ні одного з "льюїсом". Розгубленість.

Грибанова посилаю наперед, наказую проскочить до моста, занять по другім боці оборону. Всередині — Мойсеєнко, я — ззаду з бунчужним Вороною.

Село близько, коло річки дерева досить густо. З правого боку піднімається лагідно терен, криє видимість. В Клининах стрілянина затихла. Як можу, стараюсь привернуть лад і спокій. Зібралось по 200, ідем по четверо в ряд.

Де Антон? Хоть би одна тачанка! Що з рештою куреня?

Маю в руках японський карабін, на поясі — іспанський браунінг. Чи не осталась в Клининах шабля?

Спішу тепер наперед, де козаки починають вскакувать в двори. Село невелике. Раптом з тилу: "Ура-а!" Вискакує з-за гори кіннота. Біжу назад, кричу: "Стріляй!"

Падають розгублено кілька стрілів, рветься моя громадка, одна частина біжить в село, друга повертає між дерева до річки. Кіннота забігає вже з криком од села. Маю в кожушку дві "лимонки", одну за другою кидаю, вскакую між дерева. Річка — неширока, рядом, вкрита льодом. Випускаю п'ять патронів і бачу, як кинув рушницю один, другий. Шаблі в роботі. Кричу щосили: "За мною, до мосту!" Вскакую в річку, тонкий лід ламається, води по груди, холоду не чую.

На другім боці повертаюсь і бачу кіннотчика, що цілиться в мене. Моментально підкидаю карабін, стріляю і чую, як ударило, неначе тяжкою палицею, в праве плече. Кіннотчик хилився з коня набік. Ще бачив далі бунчужного Ворону і занесену над ним шаблю. Карабін випав з руки, зробилась вона тяжкою. Виступила кров, заливаючи рукав. Повернувсь і пішов перед себе це поспішаючи.

Дивна річ! Не думав, що буде зі мною. Другі думки лізли в голову. Хто врятувавсь, хто згинув. Де був Дяченко з своїм полком, чи прийшов на виручку? Куди одійшла бригада? Одійшла чи згинула. Перейшов невисокий горбок, за ним побачив гарбу, запряжену в двоє коней, віжки держала в руках молрда жінка. Динилась на мене, мокрого, скривавленого, перестрашеними очима. Питаюсь, чи далеко до гостинця? Мовчить, трясеться. Лізу на гарбу, прошу везти на шлях, а вона тільки викрикує: "Ой пане, пане!"

Лівою рукою витяг пістоля: "Вези на гостинець, бо буде погано!" Рушила помалу навпростець. Мені робиться щораз гірше, слабну і бачу, як з правого боку іде прямо на мене чоловік 20–25 кінних в чорних шапках з червоними верхами.

Ось воно, те неодворотне… Ні, не здамся, шість разів в їх, сьомого — собі. Як краще: в висок чи в рот? Хіба, в висок. Віз став. Баба випустила віжки, цілком розгубилась. Кіннотчики близько. Несподівано напружене тіло м'якне.

Це Кузнецов, командир батареї. Одному каже сідать на віз, бабі — мене обережно підтримувать. Не роздіваючи, перев'язали плече через рукав. Скоро виїхали на шлях, поїхали скоріше. Двоє, що кінь вискоче[8], поїхало вперед.