Розділ «Зимовий похід»

5 травня. Рівно п'ять місяців од дня, коли сильні духом, напіводіті, слабо озброєні, оточені з усіх боків, не пішли за границю рятувать життя; не передались явно на ворожу сторону, заграбивши державну скарбницю, як зробили гайдамаки з Волохом, любимці Петлюри; не узнали чужої влади, як учинили галичани, котрим не було де дітись. 5 000 мужніх, віруючих в свою правду, ударили на безмірно сильніших. Пробили один за другим фронти, пройшли тисячі кілометрів Волині, Київщини, трохи Полтавщини, Херсонщини. В умовах смертельної небезпеки, в холоді, часто голоді, при напруженні сил фізичних і моральних. Бо вірили. Сіяли невмируще зерно права на свою мову, культуру, на місто сорокамільйонового народу на рівні з іншими вільними народами.

Тиждень армія одпочивала, одсипляла недоспані ночі, милась, латалась. Зникло з півтисячі довгих борід. Погода була чудесна. Тепло, повно квітів, щебетання пташок по гаях та садах.

В книзі призначення перекинулась та скінчилась сторінка розділу-глави.

Починалась глава нова.

Бог один відає, що нам принесе.

Всі групи скуплено близько себе за Збручем на Польській (тепер) території. Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12 000, з запасом зброї, амуніції і харчів.

Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибузуків. Убрання та обув'я трохи почищене, підлатане, різноманітне, свідчило про нашу бідність.

Ніяково було виступить перед теперішніми союзниками, а виступить і показать себе треба гідно.

Приналяглось на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні.

Коли настав день показать себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат артилерії, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб.

Показалась група кінних, падає команда, замерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду, рядом з Омеляновичем-Павленком, — польський генерал, за ними — оточення, командири груп, вищі польські офіцери.

Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої міста, команду подає Тютюнник.

Оркестр грає марш. Перша рушає Запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду — Гулий, Крат, Скрипка, за ними — Дубовий, Савосько, я, а далі — по черзі курені, за ними — на тачанках кулемети по чотири в ряд.

Коло приймаючої марш групи повертає Гулий, Дубовий з проводжаючими, пропускаємо полк. За нами — піхота волинців і київців в такому самому порядкові.

Маширують всі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам Командуючий — в свиті, хоть при боці — дорогоцінна шабля на золотій портупеї.

Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, в серебрі!

В повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів замітно.

За піхотою рушили по шестеро кінні полки.

Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником Недзвєдським, невеликим, окоренкуватим, на рослім золотистім іноходцеві. Шапки з жовтими верхами одного крою, та одинакове, хоть зношене, убрання придавало вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотчиків!

Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватись немає чого, це ж — недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувать шаблею, привик до "кислиці".