Розділ «Зимовий похід»

Скоро стрільба спинилась. Ранком нікого перед нами не було. Значить, зустріч була несподіваною для обох сторін. Ніяких страт нам нічна стрілянина не нанесла.

Маємо вийти на більше містечко — Дзигівку.

Штаб групи присилає мені наказ вивести з своєю командою обоз на Дзигівку. Все показує на зустрічний бій з лівої сторони. Кіннота, піхота та гармати беруться вліво, обоз виходе в 4 ряди на дорогу через ліс. Отрішко тепер спереду, з ним 20 піших. Я з десятком кінних замикаю колону. На возах — сотня озброєних виздоровленців з поранених та підлічених. Все іде гаразд. Кінчається ліс, починається одкрита місцевість, перерізана балкою, далеко видно Дзигівку, до неї осталось з 7 км. Спереду по лівій стороні — невеликий лісок. Тут почалось найгірше.

Сильний влучний гарматний огонь накриває обозну колону, що вийшла в поле. Що ще осталось, керую до ліска вліво. Всіх озброєних зганяється з возів. Дмитра Федорова, що їхав на возі, попросив взять команду над тими возами, що найде в ліску. Там спереду дим, курява, розсипані вози… переполох!

Недалеко з лівого боку сильна стрілянина, іде бій.

Гарматний огонь стихає. Своїх виздоровленців, з 30 чоловік, положив в рів, котрим окопано клин лісу, висунутий в поле.

З кінним десятком стою за ровом в кущах. Курява спереду менша, далеко видно вози розкидані, а їдуть на Дзигівку. Бій набрав на силі. Раптом з правого боку вискочило чоловік 150 чужої кінноти, біжить полем, де недавно скакали вози під гарматним огнем. Холодок пробіг по спині. Зскакую з коня, за мною ще п'ятеро. Лягаємо в рів. "Слухайте, хлопці! Це останній бій! — кричу. — Заховать спокій, слухать команди, уважно цілиться, наводить під груди коня, стрілять разом по команді. Залпами!" А кіннота близько, шаблі виблискують. "По кінноті справа! Цілься — огонь!!! Огонь! Огонь! Скорий огонь!" Падають коні, люди, колона збилась в клубок. Хто не забитий — повернув назад. Мої кінні побігли забрать сідла з побитих коней. Дехто привіз і два. Ще з десяток шабель привезли.

Одходимо в лісок, де сховались остатні вози. Єсть їх з 60. Дмитро держав їх в руках, з ним п'ятеро виздоровленців. Бачили нашу потичку з кіннотою. Кінний посланець од Дубового. Перед нами. немає нікого, противник одходе на південний схід, жене його кіннота. Питає, що осталось з обозу? Про гарматну навалу на вози знає. Що осталось? Не знаю добре. Дмитро тепер веде на Дзигівку 60 возів, в долині в кущах притаїлось ще три. Скільки з Отрішком на місті, а скільки пропало — виясниться пізніше. їдемо глянуть на розбиті вози, а їх немало. Коні і люди побиті, пошарпані гранатами. Розкидані скрині з набоями, розсипані різні продукти. З кущів вибігає осмалена людина, обличчя чорне, щось кричить, витирає очі. Повертаєм в його сторону.

"Ой, Боже мій, пане коменданте, все згинуло, пропало, що тепер буде?" — кричить на весь голос. Придивляюсь — Яків!

"Чого кричиш, що пропало?" — видно, не розуміє. Питаюсь голосно.

"Усі речі пропали, ваші, і пана полковника, і пана сотника, і пана ад'ютанта. Як ударило під віз, то мене кинуло аж в кущі, і коні побило, і візника, і все з возом рознесло на цурки. Я мало що чую, голова болить, ноги як не свої. Он там — гляньте!"

Дійсно правда. Згинув мій сундучок з запасом білизни, мила, кави, другий наган з запасовими патронами, а головне — оригінальні документи, фотографії та ордена дорогі. Жалко було цього. "Сідай, Якове, на віз. Не журись. Наживем речі, а ти мусиш вилічиться, одпочинеш і вернешся до нас. Явися в Дзигівці до лікаря". З обозу оказалось знищеними коло 20 возів. Як на такий огонь, страта невелика. Думалось, що пропаде коло сотні.

Полк був в містечку, з батареєю Лощенка, решта частин групи недалеко кругом. Настрій піднесений, страти малі, а віра у всіх, що кінчився Зимовий похід. Був день 4 травня 1920року.

Другого дня рано рушаємо далі. їду тепер недалеко, спереду полкової колони. Місцевість порізана ярами, лісові полоси, густіше оселі в садках.

Люди говорять, що було військо, котре позавчора десь відійшло на схід. Десь недалеко українське і польське військо.

Коло полудня з правого боку показався роз'їзд. Чоловік 12–15 іде в наш бік. Ми пристали в ярку, карабіни та два "льюїси" напоготові. На яких 300 м бачу виразно одинакове зеленувате убрання, на головах накриття пирогом, певно, — поляки! Побачили нас, стали. Махаю каскою, роз'їзд повертає і повною риссю жене назад. Випускаю Марусю на повний ход, кричу щосили: "Стійте, пани! Ми свої". А вони пішли тепер кар'єром. Розгортаємось в лаву, заховоючи обережність, під'їжджаємо до лісу, де сховався роз'їзд. Тут з одним льюїсистом висовуємось на 50 кроків вперед, кроком в'їжджаєм між дерева, пильнуючи на боки: може, де причаївся незнаний роз'їзд, щоб нас обскочить?

Ліс неширокий, яр, далі поле, дорога розходиться. Село, куди їдем, не дальше 3-х км, як показує мапа. З того боку видно верхи дерев, значить, село в яру. Де дівся роз'їзд? їдемо дальше по троє в ряд. Спереду показується шестеро кінних, їде на нас. Блиснули шаблі. Бінокля уживаю рідко, надіюсь на очі степовика. Одинаково одіті, одинакові кашкети. Спинивши своїх, виїжджаю вперед, висмикую шаблю, на неї чіпляю хустку (не зовсім білу), піднімаю вгору.

Ті тоже стали. До мене зближується один з шаблею в руці. Може, думає, визиваю його на герць? Приглядаємось взаємно, шкіряне убрання та каска роблятъ своє. Зближуємось… Буть не може! Ні, не помиляюсь! А той підбирає поводи, шикується, видно, не на жарт. Салютую, ховаю свою шаблю в піхви і кричу: "Ховайте шаблю, пане хорунжий Бакутін!" Той, заскочений, спускає шаблю на темляк, приглядається, непевно, помалу зближається. Ще момент — зіскакуєм з коней, обнімаємся, цілуємось і… мовчимо якийсь час. Те саме діється з козаками. З кілько хвилин двоє козаків скаче з донесенням про нав'язання зв'язку з 3-ю Залізною дивізією.

Вертався Бакутін, одпроводжаючи нас до міста одпочинку.

Це був "старий" запорожець з 2-го пішого полку в 1918 році. Спортсмен і шабліст, з котрим не раз пробувалось фехтування з перемінною вдачею. Був в Республіканськім курені, ранений одночасно з Зелінським, з шпиталю за моєї пам'яті не повертався. Од 1919 року — в 3-й дивізії. Статурний та вродливий, одітий в новеньке убрання європейського зразка, з коаліційним поясом, мав на комірі петлиці з золотими зірками, ознакою рангу. Попрощались, ще раз обнялись, і Бакутін поспішив своєму начальству зложить звіт великої ваги.