Розділ «Зимовий похід»

На станції в Проскурові спокійніше, багато з інших груп, тут наша комендатура, польської не видно, жовнірів немає.

Дістав скерування до І запасової бригади в Ярмолинці, котра висилає поповнення до нашої дивізії.

Бригадою командував п. полковник Осмоловський, добрий, досвідчений старшина, хоть порівнюючи молодий.

Спіткав цілий гурт старих знайомих з 1918 року, котрі в критичнім часі пізньої осені 1919 року, ранені і хворі, з шпиталями пішли в Польщу. Таких було багато. З їх повстала раніше 6-та дивізія, а пізніше — Херсонська. Мала буть сформована кулеметна та кінна дивізії.

А на фронті було невесело. Група армій ген. Сміглого одходила спішно, з трудом здержуючи насідаючих та пробиваючи дорогу в заступаючих її кінних масах. Обережно кажучи про скорий одворот, фактично подібний він до паніки. Свідчить про це хотя ж би шлях одступання по одній залізниці Київ-Коростень-Сарни-Ковель вузькою полосою по боках цієї залізниці.

На інших участках польські частини одходили, уперто обороняючись, в більшому порядкові, паніки не чулось, а новий фактор, що появився тут в змасованій кінноті, ще в перших днях свого прорвання фронту та глибокими рейдами здезорганізував тили та шляхи комунікаційні.

Південна частина фронту одходила разом з рештою на захід, хоть тут появ ялись нові частини і активніший натиск.

В Ярмолинцях пробув я коротко. Ще слабий, ходив помалу, зате — шалений апетит! Сергій не давав на це ради. При першій оказії рушили ми до своєї бригади. За кілька днів возами опинились в обозі першого порядку в 3–4 кілометрах од фронту. Звідціль сполучився з штабом бригади, Дубовий просив остаться хоть з тиждень в обозі, одпочить, набрать сили, одночасно придивитись і привести обоз до кращого ладу. Виражаючи радість з мого виздоровлення, в голосі Івана чулась заклопотаність. Не сказав, приміром, коли приїде одвідать. Може, не має можливості одірваться? Хіба міг би!

Комендантові обозу пор. Іщенкові наказав нічого не жаліть, щоб скоріше привести мене до здоров'я, та слухать рад і розпоряджень, як од нього особисто. Дійсно, найшлось здорове, смачне та поживне для мене. Молоко, сметана, масло, яйця, мед, курчата. Прискочив Отрішко, підкинув доброго чаю, кофе, мішечок часнику. Був при обозі медичний пункт з лікарем, фершалом та двома милосердними сестрами.

В день приїзду, вечором, як почало темніть, в кімнату вбігла сестра з червоним хрестом на білій перев'язці, кинулась на шию, плачучи: "Таточку рідний!" Що за диво? Хто це? А вона плаче та цілує… та сміється. Хіба помилилась небога?

Трохи одсунувся, посадив несподіваного гостя, придивляюсь пильніше — щось знайоме, а не можу вгадать.

"Хто ви, сестро?"

"Не пізнали? Та ж я, Галя!" — сміється.

"Чекай, чекай — пізнаю!" — тепер уже сам її поцілував, а вона — мою руку. Господи Боже! От не сподівався!

Близька землячка з Біленького коло Запорожжя.

Переодіта хлопцем, пристала весною 1918 року до 2-го Зап-го полку, коли йшов на Крим. Острижена, дійсно могла скидаться на п'ятнадцятилітнього хлопця. На Чернігівщині, коли появились ознаки зміни в поставі, виявилось, що вона не хлопець, а дівчина, і зветься Галя. Б одній компанії з молодими козаками їй оставаться було незручно, додому далеко, та ще почали на неї інакше дивиться, залицяться. Особливо настирливо приставав тодішній чотовий кінної сотні, тепер к-р полку, не хто інший — Петро Дяченко. Деколи, як до земляка, Галя, спіткавши жалілась та радилась. Дяченка боялась і уникала.

Будучи господарем старшинського зібрання (Клубу) забрав Галю до себе; до науки в кухні. Була скромним підростком, слухняним і працьовитим.

Під моєю опікою могла нікого не лякатись, бо мене знали передусім як близького, довіреного командира. Галя звала мене татом.

Згубив її з очей з часу, як виїхав до Києва і Канева 1 Уг року назад. Тепер вона має понад 17 років, повновида, сильна, гарна дівчина, з карими виразистими очима, малими долонями та ступнями. Кінчила курси і є вишколеною поміччю в шпиталі.

"А хлопців не боїшся тепер?" Опустивши очі, призналась, що не боїться, а навіть має таких, що поважно пропонують обвінчаться. Хлопці солідні — один сотник Плужник, а другий — Отрішко. "А котрий тобі подобається?" — "Не розберу. По правді, ще не думала про це поважно".