Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Але потім а значить — пізніше у главі ХХХІІІ він простодухо зауважує:

Продовольства не було. Армії не було.

(теж там, с. 379)

Що ж, написане досить відверто, але — дозволимо собі й дещо сумніву: але ж, як перемогли усіх інших — то мабуть армія таки була; бо, ствердимо, — перемогла не ідея, як нам і досі базікають (адже, яка там ідея — ідеї й близько не було!), перемогла зброя.

Але, цікаво буде хоч краєм ока глянути, за свідоцтвом самого автора, — як та на чому ця армія будувалася? Як пише він сам:

Не можна будувати армії без репресій. Не можна вести маси людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертного покарання. До тих пір, поки горді своєю технікою, злі безхвості мавпи, що іменуються людьми, будуть будувати армії та воювати, командування буде ставити солдатів поміж можливою смертю попереду та неминучою смертю позаду.

(теж там, с. 393)

Тут ми знову помічаємо дещо цікаве. По–перше, зрозуміло, це оті “злі безхвості мавпи”, до яких він так дотепно (як жодний Дарвін) порівнює людей. Нагадаємо, що він написав перед тим і про “людську сарану”. Сам він себе, ні до мавпи, ні до сарани, певно, не відносив, отже… Отже, ще одна непогана автохарактеристика: людина зверхницька та цинічна. По–друге, ота “неминуча смерть позаду” — “заград–отряди”: совєцька універсальна секретна зброя. Як у останній війні, так — бачимо, й у громадянській. Тому, бачите, й перемогли німців, у яких ті, хто могли бути “заград–отрядамі“- “Ваффен СС”; - ішли не позаду, забезпечуючи комусь “неминучу смерть”, а — попереду.

Втім, по цих откровеннях, він далі пригадує й дещо з необхідної більшовицької демагоґії:

На згарищі великої війни більшовики створили нову армію. Хто хоч трохи розуміє мову історії, для того ці факти не потребують і пояснень. Сильнішим цементом нової армії були ідеї Жовтневої революції .

(теж там, с. 393)

Ну, це ми добре знаємо, як же: “грабь награбленное”, — куди вже цементніше…

Але час перейти до того, на чому саме “погорів” наш підопічний. Він, як ми достеменно переконалися, був людиною сірою, що не виносила порізненнь, відхилень від створеного ним самим стандарту, принципово нівеляторська. Йому понад усе подобався отой «воєнний коммунізм» — “каждому по полфунта хлєба”, за яким, щоправда, ні він сам, ні інші більшовики — не жили. Але за яким мав віднині жити весь безпартійний нарід. От він і починає розвивати свої нівеляторські «ідеї» далі, проектуючи орґанізацію й виробництва на кшталт якихось ідіотичних “рабочіх армій”. Великою несподіванкою для нього стало передсмертне просвітлення Лєніна, який, вимушений капітулювати перед суворою реальністю життя, — об’являє НЕП (нова економічна політика). Саме це й стане головним козирем Сталіна у боротьбі за постлєнінську владу: адже, ідея “рабочіх армій” суперечить формі й духові НЕПу, — а значить “антілєнінская”. Тому він і обирає термін НЕПу — 1924–1929, аби остаточно звести порахунки за владу з Троцкім, своїм головним, як він вважає (і, вважає цілком слушно) супротивником у боротьбі за повну і абсолютну владу; з іншими: Зінов’євим, Камєнєвим або Бухаріним, — у нього проблем не буде; їх і насправді не було.

Потім, коли з головним претендентом на владу буде покінчено, він прийме все, колись пропоноване ним: і командно–адміністративну індустріалізацію, і розкуркулення, і поголовну колективізацію сільського господарства. Людина цинічна та безоглядна; без скрупулів. Хоч і дещо іншого стилю, ніж його конкурент. Менш бовкливий, більш розсудливий, та — годі казати, набагато більш підступний.

Селянське питання в селянській країні, якою була Росія — було й основним питанням революції; власне тому Сталін і перехопив у Троцкого ідею повної колективізації та здійснив її у так драстичний спосіб. З цього приводу, пригадаємо дещо, а чим був отой марксізм, яким вони всі керувалися; хоч кожен — на свій спосіб?

Невибачним було, насамперед, те, що марксизм створювався, як і його попередними, оті “соціалістічєскіє учєнія” від Кампанелли до Фурьє, не на основі наукової соціології — науки про те, як виникає та працює суспільство, а на химерній основі все тих же, ніби, блогих побажань. А наївна спроба Маркса з Енгельсом створити цю основу в особі їх так званого «історічєского матєріалізма», — тхне такою знахарською аматорщиною, що не може сприйматись серйозно. Принаймні як таке щось, що має хоч віддалене відношення до науки.

За подібних умов наукова справедливість марксизму була би таким самим дивом, як і наукова справедливість, скажімо, астрології, яка претендує з розкладу сонячних планет підчас народження людини — передбачити її майбутнє життя. Адже вона, вибачайте, претендувала на це ще задовго перед тим, як було встановлено повний склад планет соняшної системи, так і пізнані закони їх руху. Нагадаємо, що останні установив лише Йоґан Кеплер (1571–1630), який уславився радше як видатний астролог. Погодьтеся — тут — те ж саме.

Досить ще зауважити, що марксизм починає відлік цивілізації від імперського римського рабства, ставлячи його над варварським суспільством вільних виробників із його демократією, — і стає гранично ясною глибока внутрішня реакційність цього вчення. Не випадково ж, у ХХ ст. воно закорінилося у двох класичних імперіях, нещодавно рабовласницьких: російській та китайській. Воістину, гіршої рекомендації, — не вигадати. Смертний гріх марксизму полягає на тому, що він з самого початку іґнорував свободу, іґнорував демократію, народовладдя. А значить не міг не привести до кінцевого тоталітаризму суспільства. Отже, знову вчення, яке не випадково перемогло у єдиній на свій час нещодавно рабовласницькій країні Європи. Ніде більше, йому місця не могло бути. А ця його, чи не ґрунтовніша помилка, — визначила й усе інше.

Ні марксисти, ні інші соціалісти, ні перед, ні потім, — не розумілися на дуже простих, очевидних речах. Спотворювали співвідношення між людськими потребами. Бо все починалося з суспільства вільних виробників, де кожен забезпечує себе сам харчами та всім іншим. Потім, коли один в стані прогодувати кількох — починаються ринкові відносини. Людина, що живе у суспільстві та має помешкання, побудоване робітниками, набуває його – як правило, раз на життя. Так само не часто набуває меблі, випродуковані — знову ж, — робітниками. Але от їсти — вона мусить щодня, а людина, що продукує ту їжу на всіх, — зветься селянином. От він, цей клас — селянство, і є ключовим класом будь–якого суспільства, годує себе та інших. А без їжі ніхто довго не протягне: ні аристократ, ні чиновник, ні піп; ні отой самий — улюбленець марксистів — “рабочій або ж пролетарій”.

Однак, принаймні, досі, усі оті “прєобразоватєлі общєства” — нехтували селянством; або й ще гірше — оббирали та експлуатували його, скільки сил вистачало. А як вони не бажали годувати за так оте ротате неробне люмпенство — “рабочіх”, — відбирали все озброєною силою. Занепаду цього класу, який в нормальному суспільстві мав би бути привілейованим, сприяла й інтенсифікація сільського виробництва: один селянин міг прогодувати десятки людей, а десятки з одним — завжди упораються. Чи він, селянин, когось експлуатує, існуючи? — далебі. Бо з ресурсів, глянемо правді в очі, йому потрібна лише власна праця та енерґія сонця, яка все одно падає на землю. Споводуючи — їй байдуже, — хоч розріст бур’янів, а хоч і вистигання урожаю.