Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

(теж там, с. 27)

Про те, що існують ще шкільні підручники з історії, до яких не вадить заглянути й у 50 років, він на той час за клопотами «міровой ріволюціі» вже дещо підзабув…

Із люмпенської Одеси наш Лєв перебирається до робітничого Ніколаєва, де кінчає курс реального училища та поринає до “рєволюційонной работи”, — «кружкі», «прокламаціі» і т.і. Що ж, повний курс реального училища, яке б воно там не було, — для революціонера — теж непогана освіта; бо в “тєорєтіках марксізма” (або «вождях рєволюціі») ходили, бувало, й такі, що їх «із трєтьєго класа гімназіі вишіблі»…

От там молодого Льову вперше прилапують жандарми та запроторюють до буцеґарні. На місце заслання, не де небудь, а у Верхолєнску на Лєнє, він потрапляє тільки 1900. Там він, двадцятирічний хлопець, знайомиться з Дзєржінскім та Уріцкім. Починає, й не без успіху, писати статті до «ближчої» іркутської ґазети «Восточноє обозрєініє». Але, проносяться чутки, що В. Ульянов починає видавати за кордоном “Іскру” та гуртує професійних революціонерів, — час тікати із заслання.

Засланий Л. Д. Бронштейн і насправді тікає з підробленим пашпортом на ім’я Троцкого, та не без пригод дістається міста Броди, де: «Вєсь дєнь я провєл в рігє у хохла, которий корміл мєня арбузамі». Вночі, за допомогою того ж хохла він опинився в Австро–Угорщині. Там він потрапляє до Цюріха, а звідти восени 1902 і до Лондона, до самого Лєніна.

Якийсь час по тому він проводить у Парижі, де полишає нам дві понад цікаві зауваги, знову ж, щодо свого характеру.

Я народився й виріс у селі, але до природи став наближуватися в Парижі.

(теж там, с. 150)

За свідоцтвом інших він оцінив Париж так: «Похож на Одєссу, но Одєсса лучшє» (!). В Парижі він дещо знайомиться з живописом, навідуючи відомий Лувр. П. Рубенс видається йому (за власними словами) надто “ситим та самовпевненим”, П. С. Пюві де Шавани — надто “блеклим та аскетичним”, а портрети Е. Кар’єра — “дратували своєю присмерковою недомовленістю”. Понад характерним є тут те, зверніть увагу, що його дратує — безпомилково, саме те, що порізнює цих художників від загального тла, надає їм ориґінальність. Знову неоцінене свідоцтво для психолога; людина — знову ж, всебічно обмежена, схильна до уніфікації навколішньої реальності.

В Женеві він 1905 зупиняється у відомого Парвуса (А. Гєльфанд), наступного фінансового благодійника Жовтневої революції. Про нього він пише:

Парвус був, без сумніву, видатною марксистською фігурою кінця минулого та самого початку нинішнього сторіччя. Він вільно володів методом Маркса, широко гледів, стежив за всім істотним на світовій арені, що за видатної сміливості думки та при мужньому, м’язистому стилі робило його насправді видатним письменником.

(теж там, с. 168)

Але, пригадує й про те, що ми вже дещо знаємо:

Крім усього іншого цей революціонер був захоплений абсолютно нечеканою мрією: розбагатіти.

(теж там, с. 168)

А, це — як же сталося? Автор дещо привідкриває нам завісу таємниці; виявляється, що:

Після поразки революції 1905 р. для нього починається період упадку. Із Німеччини він переселюється до Відня, звідти до Константинополя, де й застала його світова війна. Вона відразу збагатила Парвуса на якихось там військово–торгівельних операціях. Одночасно він виступає прилюдно як захисник проґресивної місії німецького мілітаризму, пориває остаточно з лівими та стає одним із натхненників крайнього правого крила німецької соціал–демократії. Не треба казати, що з часів війни я порвав із ним не тільки політичні, але й особисті відносини.

(теж там, с. 168)

Усього про Парвуса. Ясна річ, збагатів на військових поставках, на яких іще краще багатіли в Росії, підчас Кримської війни й потім. В останні речення дозволимо собі просто не повірити, бо за всією більшовицькою верхівкою стояв він, Парвус. Людина з грішми.

По тому більшовик Троцкій з підробним пашпортом “отставного поручіка Арбузова”, — урочисто прибуває на батьківщину, «на юг Россїї» — до Києва.