Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Найбільш цікавим полишається те, — як саме вони ділили поміж себе награбовані у народів імперії гроші? — так, аби не перегризтися остаточно? — а також — як і скільки накрали, зрозуміло.

На жаль, у вищих фінансових колах Швайцарії є відсутні мінімально чесні та моральні люди. Бо, в іншому разі всі дані про те, хто з “вождів” ХХ ст., більшовицьких або нацистських, та скільки награбував, — були би давно й широко оприлюднені. А, як це й досі не зроблене, то звідси й плине, що наш сучасний світ — є морально розкладений; принаймні — на своїх верхах. В особі своїх, так би мовити, — “кращих людей”.

Коли на Захід збігла Світлана Сталіна, вона з далекої Індії мерщій подалася до тієї ж Швайцарії, утверджуватися (це є, принаймні, очевидне) в правах спадкування награбованого батьком, “отцом народов”. Скромнішим зі скромних, що за Анрі Барбюсом, — у коридорі на топчанчику спав та шинелькою укривався. Стежити за нею (а, чи не можна й собі чимось поживитись) - кинули купу совєцьких шпигунів на Заході, та й провалили мало не всю свою агентурну сітку. Бо за нею стежила, в свою чергу, поліція конфедерації, яка охороняє сховища накраденого з усього світу не гірше від отого стоголового дракона…

Що ж до Швайцарії, як такої, то важко переоцінити негативний вплив цієї невеличкої країни на новітню історію світу. Адже, це в її гостинному укритті, віддамо їй належне, — виросли паростки більшовизму, що потім так рясно забуяли на просторах імперїї; та повернулися до неї мільярдами награбованих грошей. Це ж у її надійних банках ховали й ховають награбоване міжнародні злочинці всього світу; є, що пригадати…

Літературні гонорари? — він деінде й сам про це пише, був доволі плідним графоманом, десь пригадує що за роки революції та громадянської війни написав аж п’ять томів, але… У ХХ ст. навіть нобелівські лавреати не жили на гонорари, мали незалежні джерела прибутку. Хіба, що ті, здатні конвейером гнати кіч та халтуру, творці так званих бестселерів. А доктринерсько–політична графоманія Троцкого, — кому ж у світі вона могла бути потрібна? — хто би виклав за неї гроші?

Отже, літературні заробітки — як можливе джерело існування, — повністю відпадають.

Найменш правдоподібним залишається, можливо, як тепер кажуть — спонсорство. Або, простіше кажучи утримування Л. Троцкого якоюсь політичною силою, чи орґанізацією, якій він міг бути корисний. Це могли бути спадкоємці того ж А.Ґєльфанда (Парвуса, 1869–1924), родину якого добре знав Троцкій.

Могли підтримувати, — чому ні? — з якихось ним одним відомих міркувань, — як Сталін, так Гітлер. Адже, й у автобіографіях не все пишуть до кінця.

Бо, як то не вони, троє перелічених, то прийдеться порушити принцип Окгема, увести третю, невідому нам гіпотетичну силу, а – яку? — чи не отих, бува всюдисущіх “жідо–масонов”? Але, ми ж тут займаємося не російськими байками, а історією. Але, все це — можливе спонсорство, — є вкрай мало правдоподібне.

Наведемо тут короткий документ, складений більшовицьким комісаром Л. Троцкім, щось як інструкція або напуття агітаторам більшовицьких банд, що спрямовувалися знову приєднувати Україну до “єдіной і нєділімой” імперії. Бо він, цей херсонський інтер–люмпенок, вважався там — у них, московських інтер–люмпенків, — мало не експертом із “малороссійського вопроса”. Всю підлість та лицемірство цього документу — хай кожен оцінює на свій розсуд. Скажімо, таке:

Про те, про що ми говоримо цілком явно в Росії, на Україні можна говорити пошепки, а ще ліпше про це не говорити взагалі. Уміння мовчати також належить до однієї з форм красномовства. Ви, товаріші, вирушаєте на Україну. Затямте, що немає аґітаторської праці труднішої, ніж на Україні. Утретє вже висилаємо туди сильні кадри і кожного разу зі щораз новою тактикою, зі щораз новими прийомами.

Це, з попереднього вступу; так би мовити — загальна частина. Що ж стосується конкретики, то маємо такі настанови:

Конкретно, у вашій праці треба звертати увагу на ось такі засади:

1. Не накидати (нав’язувати) українському селянству комуни до того часу, доки там наша влада ще не закріпилася.

2. Обережно запроваджувати їх у давніх маєтках під назвою артєлей або спілок.

3. Переконувати, що в Росії нема комун.

4. Для противаг Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам.

5. Тільки ідіот без глузду, або провокатор буде всюди і за кожної нагоди говорити, що ми воюємо з Петлюрою. Покищо, як довго не розбито Денікіна, поширювати поглоски, що радянська влада є всюди з Петлюрою.

Якби трапилися випадки грабунків у Червоній Армїї, то звалювати вину на повстанців і петлюрівців, які проникли до нашої армії.

Пояснювати селянам, що хліб заберуть лише від куркулів, але не для Росії, а для найбідніших селян України, для робітників і для Червоної Армії, яка вигнала Денікіна з України.