Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Л. Троцкій, як і його біограф, — добрі руські люди, та не називають це місто інакше, ніж Константінополь. Бо ви ж пам’ятаєте, вони й досі не втрачають надії пригородити його собі. Втім, не виключене, що це й робота патріотичних перекладачів у Москві. Адже, часом здається, що в Росії патріотів більше, ніж населення. Там, на острові Бюйюкада у Мармара денгізі й проведе наш вигнанець ще чотири роки життя; почне сколочувати свій IV інтернаціонал, справу всього життя. Але, без великого успіху, бо, як вважає його біограф:

Ригоризм Троцкого у відстоюванні власних принципів, відмова розбавити їх демагоґією образили багатьох його старих прибічників. Більше від того, рух, якому він покладав початок, утруднюювався, з одного боку, строгою принциповістю Троцкого, а з другого боку, безцеремонним переслідуванням сталіністів.

(теж там, с. 130)

Так, Троцкій був прецизійним догматиком, “строга принциповість” — але, чи в цьому справа? Може в іншому, може це й не дивно, бо світ уже заспокоївся власною леґендою; що Сталін, мовляв, сидить тихо та будує для себе «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а от Троцкій — то є “вічний революціонер”. Що сам він був, як завжди, гранично обмеженим та зашореним, видно з того, як оспівував сталінську п’ятирічку словами:

Успіхи промислового розвитку СССР мають світове історичне значення. Нічого, крім презирства, не викликають до себе соціал–демократи, що не намагаються навіть оцінити ті темпи, до яких виявляєься здатним підніматися совєцьке господарство. Ці темпи не є ні стійкими, ні забезпеченими… Але вони дають на досвіді доказ тих незмірних можливостей, які закладені в соціалістичних методах господарства.

(Л. Троцкий, Бюллетень оппозиции, № 9, 1930, с. 2)

Як бачимо, й він оспівує побудову державного капіталізму, командно–адміністративної економіки, — як перемогу “соціалістичних методів господарства”. Що все це було виником тоталітаризму та масового терору, а не “соціалістічєскіх мєтодов хозяйства”, — цій людині й на думку не спало. Убога людина; убогістю рівна Сталіну. Але, підкреслимо й повну лояльність Троцкого до “родіни всєх трудящіхся” (а, як насправді, — то “родіни” тоталітаризму):

Совєцький Союз, знову твердив Троцкій, полишається робітничою державою. Панує громадська власність на засоби виробництва. і тому совєцьке суспільство знаходиться у перехідній стадії від капіталізму до соціалізму, хоча платить потворну ціну за кожний крок вперед. Бюрократія незалежно від її привілеїв полишається “злоякісним наростом на тілі робітничого класу, а не новим маєтним класом”.

(Исаак Дойчер, Троцкий в изгнании, Москва, 1991, с. 261)

Ґрунтовна помилка тут саме в тому, що взято у лапки: була й паразитичним наростом, але була й, без сумніву, — новим маєтним та владним класом. Бо, — колективно розпоряджувалася усією так званою “громадською власністю”. Отже, єдине, що потребує з’ясуванння: груба помилка чи свідоме фальшування дійсності?

Той же біограф Троцкого привідкриває нам його позицію щодо політики сталінської держави й пізніше, вже 1939–1940. Він пише:

Усі спірні питання загострилися наприкінці 1939 року, коли Сталін наказав своїм арміям напасти на Фінляндію. Троцкій у своїх коментарях бичував Сталіна за “глупе та некомпетентне” ведення війни з Фінляндією, котра привела до обурення світ, а Червона Армія терпіла принизливу поразку. Троцкій, однак, наполягав, що Сталін у Фінляндії прагне укріпити незахищений фланг Совєцького Союзу проти можливого нападу Гітлера. Таке прагнення є правомірне, та будь–який совєцький уряд, що діє в обставинах, у яких діє Сталін (обставини, однак, були частково створені самим Сталіним) було би вимушене захищати свої кордони за рахунок Фінляндії. Стратегічні інтереси робітничої держави повинні мати пріоритет над правом Фінляндії на самовизначення.

(теж там, с. 500–501)

Фінська війна відносилася, як така, від початку та до кінця, до найбільш грубих стратегічних прорахунків кремлівського провокатора, кинувши Фінляндію в обійми Гітлера в наступній війні та спричинивши блокаду Лєнінграда, з усіма її наслідками (про це див. далі). Позиція Троцкого в цьому питанні свідчить про те, що він був стратегом, не ліпшим від Сталіна — далі власного носа не бачив: типова більшовицька містечкова зашореність. Та, й що там чекати від “стратега”, який “усміряв” кулеметами селян, які цих кулеметів не мали; нарком… Особливо привертає увагу останнє речення попереднього посилання: такого і в Совєцькому Союзі не наважувалися писати, мимрячи щось там про “нападєніє бєлофіннов”. Можна тільки уявити собі, як було сприйняте подібне нахабство за кордоном: перестарався, перестарався “товаріщ Льова”.

Але, з усього цього добре бачимо, як нестямно метушився Троцкій в останні роки життя, аби догодити СССР, а значить — і Сталіну. Будь–що вислужити пробачення; та — не вислужив.

Нарешті він влітку 1933 виривається з Туреччини та проживає два роки напівлегально у Франції, звідки вимушений 1935 перекочувати до Норвегії. Здавалося би, врешті все в порядку, але… Він допущений до Норвегії, з її робітничим (!) урядом, за умови, що не буде займатися політичною діяльністю, що для Троцкого, очевидно, неможливо. Міністром іноземних справ тоді був Трюгве Лі (1896–1968), згодом — перший Ґенеральний секретар ООН (1946–1952). Саме він і випер Троцкого з Норвегії, використавши для цього ще й активістів прогітлерівської партії Відкуна Квіслінґа. Кажуть, що вирішальною була погроза Москви відмовитися від купівлі норвезького оселедця, який домінував на «нєобъятном совєтском ринкє». Для нащадків славних вікінґів цього було досить. З 1937 Троцкій з родиною оселяється в Мексиці, де може займатися — чим завгодно. Адже, Мексика не від кого не залежить; навіть від оселедця.

Він набуває добрий дім у передмісті столиці — Койоакані, маленьку фортецю, де його круглодобово охороняють троцкісти. Але, вже 1938 дзвенить перший дзвоник: 16.02.1938 у паризькій лікарні гине його син Лєв, 32 років, який мав необережність оперувати апендицит; у лікарні його отруюють, подібно як перед тим В. Бєхтєрєва у московській лікарні. Того ж 1938 у США вперше з’являється майбутній убивця Троцкого — “внєдряєтся”, як у них кажуть, у троцкістські кола. Це був нічим не примітний нешлюбний син досить щастивої повії–агентки ҐПУ — каталонки Карідад Меркадер, — Рамон Меркадер; тепер — Френк Джексон, чи то бізнесмен, чи то…

Він відшукує перестарілу троцькістку, яка безпосередньо знайома з родиною Троцкого, Сильвію Агелоф, та — одружується з нею. Разом із нею проникає до Койоакану. Все наче добре, та от…

Вночі 23.05.1940 був здійснений перший замах на Троцкого по тому, як “Джексон” створив деталічний план міні–фортеці у Койоакані. Здійснив його на чолі банди з десь 20 переодягнених поліцейськими убивць, — відомий художник, комуніст Давід Альфаро Сікейрос (1896–1974). Цей був типовим продуктом ХХ ст., коли ґанґстери ходять у політиках, а нікчеми, що не в стані правдоподібно навести колко на папері, — у великих художниках–модерністах. Він, Сікейрос, був тим і тим, разом, та хоч вимазав чимало стін своєї країни, хоч і є по всіх енциклопедіях світу, — його мазанина ніколи не стане мистецтвом. А, до того: комуніст і мистецтво; комуніст і література, або наука. Як ви це собі уявляєте? — це ж абсолютно ялові люди! Він свідомо користався при цьому «буржуазнимі свободамі», проти яких воював, як комуніст. Бо, у Совєцькому Союзі вся його мазанина негайно була би оголошена “формалізмом”. Все це разом дає повне поняття про рівень аморальності цього суб’єкта. Він воював і в Еспанії, де спромігся покласти трупом більшість свого підрозділу у відносно простій ситуації; там і був завербований до ҐПУ, спізнавшись з К. Меркадер. Тому, мабуть, і був обраний Москвою очолити відповідальну операцію: адже, в комуністичному світі таке поняття, як професійна здатність, є сутою умовністю; головне — відданість.

Вони обеззброїли та пов’язали зовнішню поліційну охорону та увірвавшись до двору почали палити по вікнах, зробивши десь дві сотні пострілів. Але, хутко попадавши на долівку, всі мешканці дому зуміли вижити. Після цього скандального провалу й було, очевидно, вирішено покластися повністю на “Джексона”.